Що мав такий наказ...
— А хто би йому такий дурний наказ дав?
— Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода!
— Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати ніхто не міг!.. А коли би хтось такий дурний наказ чоловіку і дав, чоловік ще мусить мати свою голову, свій розум і серце... То, кумочко, чорт заволодів, не мав би моці, над Іваном та орудував, доки ним не потішився... Бо, еге, Іван ані до молитви, ані до святої сповіді не ходив...
— Може, і чорт над ним міць собі дістав... Але чому дістав чорт таку силу над хрещеним?
— Іван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав і людський закон, потоптав і святу заповідь.
— Ой потоптав, потоптав...
— Одної горілки стільки згарив та випив, що коли би її пустив, де Тересва тече, бокора підняла би.
— Гадав, що усю на світі вип'є, а не встиг, бо йому правда показалася!
— Ой показалася!.. Ще той на світ не народився, аби всю паленку перехлистав та перепив!
— Ота грішниця не одного з ніг поклала.
— Ой, коби лишень з ніг! Не одного в землю поклала.
— Кажуть, що вже не один і великий чоловік їй піддався та потім геть пропав.
— А паленка не вибирає, їй все одно, хто п'є,— маєтний ци немаєтний, розумний ци дурний... Вона однаково б'є довбнею по чоловіку... Не один брався за розум, коли було вже пізно.
— Кажуть, кумочки, що тепер уже такий час настав, коли кладуть п'яниць до шпиталю, та лікують їх, аби горілку не пили.
— Ой кладуть, кладуть! А я би їх лікувала буком!..
— Так, так, треба було і Йвана лікувати...
— А тепер йому все показалося. Люди, слава богу, пасочки посвятили, Великдень такий красний був і веселий, що усе живе тішилося та співало, а він, неборак, у шпиталю покутував — з постелі в голе небо дивився та слухав, як зозулька на деревах кукав. Буде, сарака, пам'ятати, коли Великдень у шпиталю пролежав.
— Ой буде, буде! Може, тепер уже і про святе подумає.
— Коли в ньому ще іскра не загасла, подумає.
— Кажуть, до Тячева його мають повезти, бо в Забережі ні ліків, ні тих лікарів нема, які би йому помогли.
— Ой кумочко, лікарі і ліки всюди однакі. Але коли чоловіку є вік, тоді йому є і лік.
— Ой так, так, свашко люба та щира!..
"Де мій бог!.."
Холодний місяць падав блідим сяєвом на мур проти великого вікна районної лікарні й стелився латкою на долівку палати, коли Іван Каламар раптом прокинувся зі сну. Заблимав очима, оглядаючись в безпам'ятті. Сніговими наметами довкола біліли ліжка, і він тут же вхопився за обрубаний лікарями болячий цурпалок ноги.
Половина тіла від пояса нила тупим болем, що млосно пробирався до серця гострими струменями. Чулася така неміч і недолугість, що Іванові здавалося — нема сили навіть ворухнути собою. Та ні! Сперся на лікті, задивився в нутро тихої палати, що на ніч забула усі зли годи і біди, нічого не просила од лікарів, тільки тихо стогнала в приглушеному втомою і сном болі.
— Ніжка!.. Де моя ніжка?..— в гарячковому забутті раптом прошептав Іван Каламар, потягнувся рукою й став обмацувати ліжко, наче тепер шукав безнадійно загублене з дивною крихтою того сподівання, що втрачене поверне, віддасть йому назад.
Розворушив лікарняну білизну, мацнув по бинтах, і на нього пахнуло цілою громадою ліків, а цим обернуло до раптової свідомості того, що з ним скоїлося за останні дні. Відчув, як чоло роситься краплями поту, як той піт ураз покотився лицем, і тут уже ціле тіло його впало в гарячку. Іванові привиділося, ніби саме тепер од нього щось покотилося в безодню, а він уже не той Іван Іванович Каламар, яким був місяць, півроку, рік тому, що він уже ніколи не буде тим чоловіком, якого всі люди знали в Забережі.
Знесилений свідомістю, опустився на ліжко й зненацька побрів шукати той найщасливіший день, який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту розради і потіхи. Бо згадав: саме тоді, коли після операції гірко-прегірко ридав ридма і бив головою в покрайницю ліжка, біля нього довго-довго сидів лікар у білому. Про що тоді не говорив, усе забулося, кудись зникло, тільки в пам'яті лишилися слова: "Коли вам, Іване Івановичу, буде дуже, дуже гірко на серці і тяжко на голові, шукайте найщасливіший день у вашому житті і думайте про нього!"
Очима байдуже повів по нічній палаті, мигнув по місяцем освітленій навпроти лікарняного вікна глухій і сліпій стіні, тут же заплющив повіки, аби датися в сподівану і бажану мандрівку забуття.
...Довго блукав схилами над весняною, літньою, осінньою Забережжю то з вівцями, то з коровами, з сопілкою, потім з косою, коли був ще легінем; він уже відчув музик тої пори, коли крався од батька на вечірні забави, та найщасливішого дня в житті поки не знаходив.
Каламар знову і знову брів на Красний грунь першої весни, що прийшла після тих М'ясниць, коли оженився. Він уявою знову й знову палив весняні ватри, перекопував паленища, разом з молодою жінкою Марійкою висівав ячмінь та овес, бачив, як його дружина поралася увечері коло вогнища, готуючи страву. Чув м'яку руку жінки, що пахла гірським полем і лісовим вітром, коли лежав лицем на її руці в колибі далеко-далеко од села. З грунів їм світили вогники, хаща притишено шепотіла радісно-таємничу казку, лукаво з неба підморгували зорі, заздрісне і ревниво хмурився весняними дощами обмитий вилицюватий місяць.
Іван тепер уже думав, що саме дні на Краснім групі тої весни, як ярювали собі двоє, були найщасливіші у його житті. Та раптово і негадано підступно виринав у пам'яті той вечір, коли Марійка настигла у скрині його любаску. І він уже бачив обімлілу жінку серед хати, бачив, як дрижить вона вся в раптовій пропасниці... Потім уже бачив небогу Марійку в лікарні, коли ниділа на сухоти. І нічого на світі білому в хворобі їй не помагало — що не чинив, яких ліків не добував, які поради не приймав. Одні казали барсучим жиром лікуватися, інші — свіжу овечу жентицю пити, хтось посилав до ворожок, а хтось мав надію на чорнокнижника, що проживав десь у далекому селі і ніби вмів не тільки бісів відчитувати, а й знався на всіляких зелах, що од різних недуг рятували.
Неборак Іван Каламар хотів було датися до лікаря з немічною жінкою, та сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як тільки почула, що для цього треба продати тільну телицю; Теличку сама виходила від дійка, пасла по толоках, чекала од неї першого молока — як тут було дивитися, як тут було годитися, що купці мають таку повести з двору? Та й сподівалася, що молочко буде попивати, корівці молодій тішитися, а це уже само по собі стане для неї цілющим ліком...
Тільки навернулися думки Івана про те, як хворіла жінка, тільки став перед ним той березневий день, коли Марійка лежала в труні під деревами в тому саду, що починав випукувати ніжним зеленим листом, як його наскрізь пройняло болем і всі прожиті з Марійкою щасливі дні кудись поділися.
— Чекай, чекай! — Каламар долонею плеснув себе по холодному чолу й дався в мандрівку за тим найщасливішим днем у своє дитинство. Він увесь плив на дивному кораблі з туго напнутими блакитними вітрилами до того, що колись так його розсмішило й розвеселило.
І почало снуватися:
"Не пам'ятаю, в якому класі народної школи — третьому або четвертому — я вчився, коли у сусідського хлопця занеміг батько. Хлопець двічі на тиждень ходив аж за друге село по воду з мінерального джерела, тому не бував у школі. Одної неділі він сказав мені, що при дорозі знайшов золотий камінь. Я спитав, чи не можна би на той камінь подивитися, а він відповів: "Чого ні?" І я тут уже готовий був рушати в дорогу, щоб золотий камінь прихопити в торбу й принести додому. Та сам, без дозволу батька, датися в дорогу через чуже село не смів. Розповів про все батькові. Він тихо слухав, слухав, а потім:
— Коли, синку, правда, що золотий камінь при дорозі валяється, коли його ніхто ще не прибрав собі, іди й принеси його нам. Будемо багаті!
Я вибрався з села.
Сусідський хлопець знав, де лежав той золотий камінь, а я терпляче вичікував, коли вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам каменем треба буде ділитися — захоче і побратим собі половину золота. Та як я здивувався, коли товариш пообіцяв, що камінь зможу взяти собі увесь — йому досить буде нести батькові і пляшок з мінеральною водою. Я вже наперед думав, які будемо багаті, коли золото продамо панам. Я найбільше хотів, аби мій батько купив коні. Я хотів, щоб коні у нас були сірі, з великими чорними яблуками, як ті, що на лісництві. Мені вже навіть причувався рясний дзвін бубонців-горішків, дзвоників на шлеях-ошийниках у коней, я в уяві бачив себе то на возі, то на санях... Отак, солодко роздумуючи і поганяючи коней, я й не помітив, коли сусідський Петрик став край дороги й показав мені громадку каміння. Я не зрозумів, про що раптом слово, скільки те каміння коштує, бо в уяві золото виблискувало сонцем.
— Що показуєш мені?
— Золоту плиту!
Голодними очима я дивився, а де справжнє золою, чи не ховається, бува, од мене, чому Петрик його видить, а я нічого не бачу.
— Де золото? — спитав я зачудовано. А він:
— Еге, там!.. — показав рукою й одразу рушіїв з дороги до чорної купки. Я не барився — й за ним собі. А він нахилився до громадки каміння, зняв плиту й подав мені. Розгублено я підніс камінь до очей саме тоді, коли знову з-за хмар виглянуло сонце — день був похмурий, сонце на небі то зникало, то з'являлося. Тільки промені впали на камінь, коли він увесь лускою дрібно засвітився, заграв, ніби палахнув іскрами, паче малими вогниками. Я все ще не розумів, а де золото. Тоді побратим сам узяв камінь до руки й крутнув ним протії сонця так, що той іскринками аж в очах засвітився, мене засліпив.
— Те, що в плиті горить, і є золото! Що не горигь — пуста плита! — Петрик тут знову подав камінь мені. Я ураз не відав, що з ним чинити, — класти в торбу чи кидати па громадку, золото мені не таким гадалося. І ми нечекано-негадано ураз обидва собі розсміялися. Сміялися довго і гак щиро, що аж сльози потекли з наших очей.
— Знаєш що? — сказав я Петрикові. — Камінь цей понесу няньові, аби не думав, ніби його ми золотом тільки дурили!..
— Бери в торбу й несім!.. — мій товариш згодився.
— Е, ні! — я тоді йому сказав. — Ми золото залишимо тут, а коли вже будемо повертатися од мінеральної води назад, тоді його собі й заберемо.
І ми знову розсміялися, бо Петрик стояв на тім, аби золотий камінь заховати до вільшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,— ховати золото нікуди не треба, його ніхто не візьме!
Камінь з іскринками ми так і залишили на сонці коло іншого каміння в ярку за селом, а самі пішли набрати з криниці тої мінеральної води, що в недузі помагала Петриковому батькові.