Тільки й розмов, що про землю. Навіть цього року й заробітчани довго не виряджалися з дому,— все огинався народ. Уже й зелені святки12 минули, це ж у степах косовиця підходить, а не йшли. Все ждали чогось та одно до волості чи в школу до Макара Івановича бігали,— що воно там у газеті. Але в газеті про землю нічого не було. То отак поколотились та й вируши-ли-таки.
Затихло на слободі. Але ненадовго...
IV
Перші од ключів заробітчанських одбилися й вернулись на село Муха Іван та Прокіп Невкипілий. В обох торби за плечима, з косами обидва — заробітчани ж, так їх і до хати не пустили — на греблі біля млинів обступили мужики: та що? та звідки? та чого?
Низенький, сухорлявий Муха Іван аж навшпиньки спинається, витягає маленьку птичачу голову, як перед льотом, розмахує руками, наче крилами, і голос його зривається на високій ноті кигиканням. Невкипілий — цибатий, як чорногуз, мовчазний, на кісся сперся і хмуро дивиться крізь водяне, райдужне од сонця млинове колесо на економію. Мужики й дух притаїли. А з-під ніг з-під греблі рветься, шумить водоспад, і Мушині крики в шумі тому — кигикає чайка. Хмурі й мовчазні стоять у колі мужики, юрба росте, од потоку — білили полотно — поприбігали жінки, привалили од кузні селяни й коваль. А Муха, білогрудий — в розстебненій чорній свиті, усе зривається, а не полетить ніяк, тільки кигикає. Коваль пожадно й нетерпляче затягся цигаркою й кинув: "А пропустіть!" І розступилися чоловіки дати йому дорогу в коло. Він підійшов з-за спини й поклав Мусі руку на плече:
— Годі, Мухо, дзижчати. На, закури та розповідай усе як є до ладу.
Муха довго крутив тремтячими пальцями цигарку, тим часом хтось викресав вогню, і, закуривши, він став розповідати.
Це вони з міста, з пристані просто. Як наслухались, то вже й пароплава не ждали. Інші, може, й поїхали, але навряд щоб, бо не той тепер час. Про землю чутки такі химерні ходять: либонь, бомага од царя є, щоб трудящий люд землею наділяти. А пани-дідичі та, либонь, затаїли бомагу ту. Але як її затаїти, як по всіх усюдах уже знають про неї. От і на пристані народу ж того — увесь берег захряс голотою-заробітча-нами, з усього Дніпра і з Литви,— всюди чутки отакі. Нібито на осінь нарізка, є щось і про сьогорічний врожай. Ну й які тепер заробітки десь у безвісти! Чи й своя земля тепер не прогодує. Торби на плечі, додому — й край! Еге, якби ж наш мужик не такий розгадько та темнота. А то ж: їхати — не їхати. Та й валяються тижнями на пристані, доки в торбі харчів стане, плутаються, як у сітці, в чутках, блукають по місту — допитуються, дослухаються. А воно й місто зараз — до ума не добереш: завод же стоїть і тютюнові фабрики — бастують робітники. І по інших містах те ж — розповідають. І на шахтах. Зустрів у місті Цигуля Хрінівського Марка. Всилу й упізнати: це ж то років з десять, як пішов парубійком на заробітки. На шахтах на Донеччині працював. А це — худий та чорний увесь — просто з тюрми, і теж за забастовку. Розумний батьків син. Каже: "Оце, що діється, тільки перший грім весняний, а ще й горобина ніч прийде!" На березі таке зборище увечері одкрили. Од пристані сторожу виставили, од жандармів. Ще з ним один був, теж запідозрений, із студентів. Та так ото вдвох навперебій — і про війну, і про чутки оці. Аж сердиться Марко: "Наставляй,— каже,— мужиче,, обидві жмені — дадуть землі. Ні, як своїми ступнями не одміриш, то не добудеш ні опруга!" До самого смерку не розходилось зборище. Порозлягалися побіля вогнищ на землі — голота заробітчанська. Дніпро в ногах шумить, а в місті, в саду, панська музика. Каламутні думки тоді в мужичій голові, і в горлі душить. От наче справді — летіли ключем журавлі та й спустилися зморені на ніч, а розвидниться — знову збиватися в ключі й куди у безвість летіти? Та чи ж у своєму краї земля не родюча, чи землі не вистачає? Як поділити, по десятині на душу вийде,— студент отой казав. Іще вночі тоді ж надумав він, Муха, вертатись додому. Обіч Прокіп лежав. І чує — не спить, тільки сопе важко. "Що, Прокопе, сопеш?"—"Та думаю: правдиво сказав отой — своїми ступнями як не одміриш..." Отак і порішили — не їхати, а додому. А тут світом і пароплав знизу прийшов. І диво — повен, як є, заробітчан. Побігли на пристань з берега. "Що трапилось, куди це, чи роботи не стає?" Либонь, і робота є, уже трави косять, як де, то, правда, тамошні селяни і не дають, прогонять: на свої, мовляв, землі йдіть. Та проте — степ же, як море, можна роботу знайти. Але ж чутки отакі ходять — про землю, про нарізку. Як ти сидітимеш, на чужині? Ще в кого хтось вдома є, то лишаються, а як одинокий, що сама жінка та діти вдома — на громаду понадійся, то хоч солонців, а хоч піску вріжуть. І поплив пароплав угору Дніпром. А на березі мужики — хто додому, хто вниз-таки: пароплава жде, а більш самі не знають, чи додому повертатися, чи їхати. Отакі й вітробалчани. Оце вони з Прокопом тільки вдвох. Ще Цигуля з Марком у місто пішли — розвідати дещо і, може, сьогодні теж будуть. Та й інші — ну, поваляються на пристані,, доки в торбі харчі є, а тоді теж додому. Бо хіба, ж підеш у безвість, як ось вона, земля, перед очима, як зо дня на день уже — ждати землемірів, власть вишле...
І вже потім, не гукнув, наче грудьми об землю вдарилась, кигикнула чайка:
— Будуть нарізку робити!
І стало тихо-тихо, як у степу перед бурею;
Раптом в тиші хлипнули груди в жіночім гурті. І хоч ні слова більше не сказала, але всі чомусь так і глянули в цей бік. Стояла спереду Катря-ковалиха. Може, то вона? Але зараз стояла мовчазна й нерухома, як з каменя вирізьблена, згорнула натруджені руки, притисла їх, наче в німій молитві, до грудей, міцно зціплені уста, а очі, широко одкриті, сухо й гарячково дивилися повз верби через мужичі голови у вітряний степ. І враз тую ж мить наче із степу у балку вітер на греблю налетів — то зашуміла громада.
Малого Муху десь зовсім були затерли в гущі, але цибатий Невкипілий, на цілу голову в натовпі вищий за всіх, кумедно, як чорногуз, хитав головою,— і в гущі знайшов і дзьобав крутим басом Муху Івана. Та де ж! Знов бісова Муха за своє: нарізку власть йому зробить! Якраз!— держи в обидві жмені! Треба самовільно брати її, землю. Вийти громадою — коси, ори, наша земля з діда-прадіда. А в борозні — вила, сокира, як що до чого. Отак її — силою брати. А не чухати...— І враз на півслові обірвав Невкипілого шум.
Кричали всі. Хто за Невкипілого, хто проти нього — не второпати. Але, мабуть, проти більше або ж горлатіші, бо за їхніми криками інших голосів і не розчути. Та од них, розумак, і вуха затулити, од лиха. Це ж видко, куди на-верта — на різанину. Не слухати таких! Раз бомага є, щоб землею селянство наділити, то треба й самим по закону чинити. Гмиря рукою розчухрав свою густу руду бороду й стояв поважний, як на криласі в церкві в неділю — староста ж церковний. Потім неголосно іще сказав щось. А тоді Жмудь, що стояв біля нього, гукнув на весь голос:
— Атож! Гайда до управителя зараз, нехай телеграму в Петербург б'є.
І цілим хором за ним загукали:
— Ув економію. Хай б'є телеграму, що громада викликає. Не хоче самоправно, а щоб по закону!
Тут Невкипілий аж шапку з голови зняв:
— Гех, народ! Бодай чорти з вас шкури драли за вашим законом. Та йому й ногою на нашу землю не дати ступити. Кубло димом за вітром пустити! А вони — телеграму! Наро-од!
Шумить громада.
Голоси поволі хрипли. Уже той-той протискувався з натовпу на просторіше, хоч під вітер підставити розпалене лице та грудьми хлебнути. А Дудка Панас, той аж із греблі перехиливсь — і до води не дістане, то хоч жменею з колеса хапав її й пожадно сьорбав. Невкипілий обіч, хмурий, чіпляв собі за спину торбу. Аж отоді вперше в гомоні почувся ковалів голос. Перших слів дехто й не розчув, бо не кричав коваль, а говорив стиха, але ж зразу зацитькали в натовпі, голоси обривалися, і в тиші вже кожне слово ковалеве долітало до всіх.
— Де Муха?
Під вербою, простоволосий, з торбою та з брилем у руці, на кісся спершися, стояв виснажений Муха Іван, у втомі аж очі заплющив, а як зачув — очима кліпнув.
— От що, братця. Треба^ Цигулі пождати, що той принесе. А тоді вже й видніше буде, що робити. А поки що не треба гарячки пороти й ніяких нікуди телеграм. Бо таки І Іевкипілого правда — самим доведеться землю брати. Але не так це брати, як він собі думає: вила у борозну та й ори, коси. Тяжче доведеться. Однією громадою нічого не вдіємо. Треба навалою, краєм цілим. Аж тоді наша буде.
Говорив коваль розважно й спокійно, а сам, як хмара, похмурий — такий уже є. І, хмурі, мовчазні, уважно слухали його селяни. Аж поки од кузні не погукав ковальчук:
— Дядьку Юхиме, управитель у кузні та нащось кличуть! Коваль доказав, а тоді закурив повагом.
— Да, може, хто в степу буде, а мо, й на станції — прислухайтеся. А поки що тихо. Цигулі треба підождати. Нагорланились уже, давайте тепер і голові роботу — думай, мужиче!
І затим рушив до кузні. А натовп на греблі ще довго шумів — то затихав у думі мужичій, у буйній та пекучій, як вітер-суховій із вихорами в посуху в широкім степу.
V
Того ж дня радісні вісті облетіли все село і за околицю: по обіді пастухи на пашу гнали, то понесли їх на степ та на луки. Знатимуть уже тепер і хуторяни, і Ліщинівка, що ген-ген за луками, під самим лісом, і Зелений Яр — під лісом пасуть зеленоярці. А сама Вітрова Балка од тих чуток аж захмеліла. Од роботи всі враз якось відбилися. Де на городах полільниці,— тільки пройшла котрась з полотном на коромислі по стежці од потоку, гукнула через тин: чи чули отаке? А збіглися — наскрекотала, як сорока, та й далі, а жінки й собі за сапи та додому: старому ж похвалитися. Але якраз сидітиме старий дома, як,, може, клепав косу біля повітки, а повз ворота та юрба гомінка, та, може, гукнув ще хтось: чи чув? От і валяється кісся на споришеві (косу в острішок встромив), а на бабці клепає собі щось замурзане хлоп'я. Мати прибіжить та про батька мерщій, а воно на ворота кивне головою. За ворота виглянути — неначе в свято по всій вулиці широкій там-там біля дворів юрбами стоять мужики: і на вигоні біля крамниці, і біля волості.
Про Мушині новини гомін, про "бомагу царську". Але диво — правда це чи вигадка, про це якось уже не було й мови.