Хіба з грудей? Все тіло співає молоде.
Ще хмурився. І згадалося — чого це? — рукою груди здавив і кашляв довго і з болем. І це — Тихін. Що він у лісі тоді, був за вола здоровіший. Та й хлопцями з ним, як ще в економії в строку були — босий на морозі, у дранті і — хоч би що... Грудину ту виставив, а в лікарню, каже, якби ж повіз кожного разу масла та яєць. Мабуть, це й дома...
...Зайшов у хату, мовчки повісив шапку, на ключці, скинув сірячину й сів мовчки на лаві. А до жінки згодом:
— Поїдеш до млина, Маріє,— і закашлявся довго, і тиснув груди.— Так щось мені погано! А там Давид змеле.
В Марії тільки ніздрі тонкі ворухнулись. З жердки хустку діставала, вигнулась Станом струнким і, запинаючись, до чоловіка:
—Ти б хоч кожух таки був надів,— а сама свитку накинула й не застебнулася,— Хомут у сінях?
— Та ось я піду.
— Я й сама! — і тільки фалдами метельнула по хаті.
У, чорт! — погано якось Давидові. І тоді, як був уперше в них по приїзді, якось увечері теж було отак.
Були так тепло стрілися з давнім товаришем. Були ще сусіди. Цілий той вечір довгий говорили. Марія і ще дядькова Гордієва невістка (прийшла на попряхи) пряли на лаві, а круг стола чоловіки — газету Давид читав. Потім заговорили про життя в Туркестані, про подорож і як де живуть, що бачив він. Говорили й про життя обухівське. Прядки гуркотіли, а жінки насторожені — теж слухають. І ось — щось саме про життя ген туди літ за двадцять забалакали: "Що-таки воно буде? Як-таки воно хоч діти наші житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розійшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очі в дядьків мов дитячі, слухають, не одірвуться, так складно "бреше". І коли стих, над прядкою Марія сиділа, схилившись, потім голову звела й так, у жарт:
— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дітей, що... як ти собі не хоти, а щоб...— і не доказала, бо почервоніла, і над очима брови чорні стріпнулись. І очі на Давида — стрілися очима. Чоловіки сміялись, жартували, і Тихін теж.
— То ще треба розслідування зробити: хто винен із нас? Марія встала з-за прядки, напилась і до столу кухоль принесла — поставила. Потім через стіл станом гнучким до чоловіка перегнулась і чуб йому з жартом розтріпала рукою на очі. Тоді на Давида очима — блись, чорними.
Дрібниця це, а так якось погано і тоді було, і зараз Давидові.
Витяг кисет, став закурювати. Місяць дивився, а вже не сміявся. Наді Пслом, у місячнім сяйві, на кручі, де човен прив'язаний, ніхто вже не стояв із заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На селі не співали дівчата, чути, реготались: у морозному повітрі аж сюди лунко їх голоси. І лунко з вулиці цокотів віз, ближче, просто до млина парового. І знов Давидові груди отак тільки — тук!
Як до млина доходив, обіч возів поріділих забачив кобилу Тихонову сіру: в дузі стояла біля акації прив'язана. А з млина гомін голосний чути було і сміх. І як зайшов туди, що перше — сміх Маріїн. У білій хустинці маленькій, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, і очі горять, а обличчя рум'яне од жартів. О, до них попадись тільки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дітей голопузих,— люблять жіночий сміх. А ще як весела, та бідова, та дотепна,— клочать тоді бороди бородачі, й очі в них звужені.
— Кажеш, мішка не наб'є. Той дід іще наб'є.
— Е, ні вже,— похитав головою сивий дід од коша,— люльку ще так-сяк, хоч пальцем натопчу.
— Го-го-го!..
— Маріє!
Крутнулась на каблуці молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, і брови здригнули. Ступила крок, спинилась і сміється очима.
— Де це ти, мій мірошнику, та забарився?
Давид навмисне, аж надто поважно:
— Наша черга за дідом молоти.
— А! — і пильно глянула на парубка, і стала — не знати: чи смутна, чи задумана.
— Лови, Карпо! — дід кинув од коша порожній мішок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марія схопила мішок, почепила на ящик і совиком насипала борошно в нього, і вже знов весела (про людські очі), а про себе — ні-ні, та й гляне на Давида, задумана.
Той позносив мішки на поміст до коша ближче й сів на них, головою на руки схилившись.
Дідове Остапове випадало.
— Лагодь, Давиде.
Давид розв'язав мішка Тихонового — пшениця. Як випало, підвівся й засипав на кіш, тоді став до ящика з порожнім мішком — убирати. Марія пішла до коша. Гуркотів камінь. Селяни стиха гомоніли проміж себе, хто дрімав. Раптом знадвору вбіг Карпо.
— Хлопці, та що це за жарти такі дурні: хто це отосу відчепив? Сміх.
— То жарти, правда, плохі!
— А ти дивись, у кого дві,— хтось радив весело,— та й собі пожартуй!
А дід Остап:
— В'яжи хоч віжки, чоловіче, то доїдемо якось додому.
— Та ні, що за народ такий без понятія! Гуркотів камінь, і знову стиха гомоніли проміж себе селяни. А хто й дрімав.
Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'є тугенько мішок і знов за совик береться. На Марію силкувався не дивитись — і так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. І крізь повіки немов чує на очах своїх погляд її гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав про сход завтрашній. Це ж уперше після стількох років усіх обухівців у гурті побачить. Які вони на сході? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди "одноголосне" проходить? Воно й те — темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж є таки десь, бідняцька правда... "Ні, чорта з два, Матюхо!" Згадав у степу економію й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворі. Гр-гр-гр...— жатками жнуть. Тихін на передній, дядько Клим... А на стерні молодиці, дівчата над снопами, в червоних хустках, у біленьких... і крайками якась наперед зап'ята, чорнява, весела...
У, чорт! А вона стоїть біля коша, на нього дивиться, задумана. "Ні, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вірніший за нього?"
Набиває мішка, міцно губи. На чолі високому між брів зморшка. І такий смуглявий та... хороший!
— Давиде! — щоб хоч глянув на неї. Звів голову.— Треба засипати?
— Та вже ж.
Насипала в коробку жита Марія й стояла з нею в руках, потім вигнулась пругко, в кіш заглянула, потім на парубка — в тій самій позі, і ждала. І забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась і засипала жито.
Так і змололи. Давид набив останній мішок, зав'язав туго і звалив собі на плечі. А Марія ще раніше схопила мішок, ніхто й не піддавав їй, і до воза побігла. Як ніс Давид, саме поклала була на возі, й крутнулась, і — темно ж — просто на парубка налетіла, просто грудьми.
Той за плече її.
— Легше, молодице!
І хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всміхнувся ж. Повеселішала відразу Марія. Мішки ті пиряла; свитка розстебнена, з-під хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидів, ноги через полудрабок звісивши, і поганяв, а вона ззаду на мішках лежала горілиць, головою аж до ліктя Давидові й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!
— Давиде, чого ти сьогодні такий непривітний?
Той смикнув за віжки.
— Чого б же я? Я однаковий.
Марія задумано:
— Е, ні!
І мовчали потім усю дорогу обоє. І думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. І думала Марія — хто знає? — може, теж про Тихона й про його кашель поганий?
Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тільки в Матюхи всі вікна світилися, і хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двір, співала за вікном співачка з грамофона якийсь романс.
— Ну, от і дома вже ми.
Давид оглянувся до Марії, а вона лежала горілиць на мішках, як і тоді. Місяць їй в очі, і темні, і блискучі, і нерухомі, мов скляні. Давид одірвав погляд од неї й сплигнув. Марія звелась тоді й сіла. Скинув мішок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марія взяла віжки.
— Тільки от що, Маріє,— затримав її Давид,— хай Тихін дурня не строїть, нехай лікується. Хліба жаліє — хліба наробимо.
Жінка журно й задумано:
— Та хліба не жаль, і полотно ж у мене є. Хіба я жалію!
Рушила. І от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид і не розчув навіть.
— Що таке кажеш?
Тихо. Смішок...
— Е, було б слухати!
Тихо. Співали півні на селі.
Давид повносив мішки в хижу й зайшов у хату, засвітив світло на столі. Мати встала вечеряти синові дати. "Мабуть, уже пізно?" — спитала. "Та за північ є". Але й повечерявши, не загасив ще лампи він. Дістав з полиці абажур з газетного паперу, щоб на піл не світило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав він на лаві проти вікна, до покутя. Над віконечком маленьким — Ленін. На покуті в головах — жмут книжок.
Дістав одну. Ще очі дивились мрійно кудись за вікно в місячну морозну ніч. А потім одвернувся: "К бісу!" Розгорнув книжку і, знайшовши сторінку загорнену, вп'явся очима в дрібненький шрифт.
VII
Гикнув Матюха — ще очі заплющені, поплямкав губами, а в роті погано: "Фу!" Розплющив очі заспані — над головою кульки блискучі ліжка, від стіни килим і черевичок голубий із жовтим, гарусний,— Лізина робота. "Гик",— схилився з ліжка над чавунчик, сплюнув. На подушці білій руда пляма, й на простирадлі пляма. Було того... знать. Що й скільки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройстві?
Буль-буль, буль-буль — надали секунди десь за стіною в їдальні, мов після дощу краплі з ринви в шаплик. І тихо. Лише через хату за дверима шипіло, шкварчало щось, і дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.
— Зінько!
Голос хриплий з перепою,— тоненько дзенькнула скляна ваза на комоді, як ото муха крильцем об струну. Рипнули двері кухонні, відхилилась половинка в спальню, і на порозі — Зінька.
— Що таке?
Саме позіхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузі спитав:
— З церкви ще немає?
— Ще нема.
Спустився поглядом з обличчя по стрункій дівочій постаті аж до ніг. Од ніг—угору. Подумав: "І що той Льонька в ній найшов такого? Худеньке собі". Зінька перебила:
— Більш нічого?
— Пожди! Те... ніхто ще не приїхав?
— Безпальки приїхали. До церкви пішли всі. "Ага! Ну, а Огирі, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанівки нікого немає? Льонька ж небезпремінно повинен бути. Хіба, може, діла які невідкладні. Що міліція, що пожежна команда..." — махнув рукою і схилився ще над чавунком.
— Ти забери оце. Та що воно воняє у вас там смалятиною? Дихання просто забиває.