Пам'ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив… Аж до того прийшло, що народ проклинав його: "Бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула…"
– Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
– Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
– Від тебе не одно б почув, не одного навчився…
– Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічі казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.
VI
Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопців навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бджоли бриніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, – а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:
– Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
– Які пани? Де? Що? – питають заспані.
Еге ж! От налякав!.. То я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт має, звідкіля їм тут взятися, – а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь, джерело й спливало до великого кам'яного 6асейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля. Козаки залюбки вмилися холодною водою.
– Гарна в тебе вода, діду…
– Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає…
– А се ж що за будівля така?
– Млиночок поставив.
– І млиночок? – здивувався Карпо…
– Хіба ж на базар за борошном піду?
– А зерна звідкіля береш?
– Землю орю та й збираю, що Бог уродить…
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді ціле стадо курей.
– Та ти, діду, справді хазяїн неабиякий.
– Побачиш ще дещо.
Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене м'ясо.
– Мені б на паненя подивитися.
– Я дививсь, він ще спить.
– Чи не багато того спання?
– Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.
І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторіша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи нижче стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бринять бджоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса…
Козаки не можуть отямитися з дива…
– Ти тут сам, діду?
– Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси.
– І ти, діду, не боїшся сам?
– Хіба ж я сам? Ось бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, – каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив…
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерою й протирав заспані очі. Сонце його вразило.
– Остапику, гей! – гукнув Карпо, – ходи сюди, сину…
– Я хочу до замку.
– Хіба ж тобі погано тут? – питає дід. Ходи зо мною, щось тобі покажу. Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
– Що се таке? – питає хлопець цікаво.
– Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі… Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс. Воно
забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала знову скубти траву.
– Тобі, певно, їсти хочеться?
– Хочеться.
– Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Старий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був зайнятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися. Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
– Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
– Гарне се? – питає дід.
– Дуже гарне, я такого ще не бачив…
– Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.
– Яке борошно?
– А таке, що з його паляниці печуть, бублики, Тепер хлопець не відставав від діда…
– Як тебе, діду, звати? – питає.
– Зови мене, синку, дідом Охрімом…
– А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.
– Фе! Так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло…. Тепер ходи до пасіки.
Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.
А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.
Тимчасом козаки пішли до печери. Вона була простора й напрочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи сонячних променів. На лівій стіні висіла багата турецька і польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап'янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотим та срібним посудом. Срібні михайлики, тарілки, дзбанки на мед…
Наші козаки оглядали все цікаво та дивувались таким багатствам в тій печері.
Заглянули й до спальні старого. Не було тут нічого незвичайного. Проста лежанка з дощок, вкрита кожухами; над тим висіла рушниця, проста з витертим ложем порохівниця, мішок з кулями, довгий гострий ніж та два пістолі й ікона Богородиці в золочених рамах.
Козаки перехрестилися, а далі глянули один на одного й відразу подумали собі: "Говорять, що старий з чортом руку держить, а в його ікона християнська". Старий покинув хлопця з козою на дворі й заходився варити обід.
Козаки теж вийшли надвір і наблизилися до хлопця. Він держав козлятко за шию й щось до його говорив.
– Що ж, Остапе, добре тобі тут? – питає Карпо.
– Добре. Воно так молоко п'є з кухлика, мов цуценя.
– Воно краще цуценяти, бо не кусає… А може б ти мені його подарував? – дрочився Карпо.
– Не дам. Попроси діда Охріма, він тобі дасть інше. Там ще скільки є.
– А ти любиш діда Охріма?
– Люблю. Він обіцяв навчити мене стріляти ведмедя.
—– А мене любиш?
– Тебе ні. Нащо ти мене забрав від мами? Я хочу до мами, – і хлопець став плакати…
Почув се дід Охрім:
– Остапе, ану ходи до мене, щось тобі покажу. Хлопець побіг миттю до печери… Лід Охрім став його забавляти та заговорювати.
– Треба буде його тут залишити, – каже Карпо до Максима. – Здається, кращого місця не буде. Візьму його звідсіля, як підросте та зовсім забуде про колишнє.
– Я теж так гадаю. Тут і безпечно буде. Я справді не знаю безпечнішого місця. Воно неприступне, а ще народ уважає старого за характерника й чортового кума.
– Я справді не вгадаю, в котрий бік іти, щоб звідсіля вийти. Якийсь справді зачарований кут. Сьогодні поговорю з дідом. В мене трохи червінців в сідлі €, то лишу йому на початок.
– Цікаво знати, хто він? Розумна людина, нічого сказати. Як він тут гарно загосподарився. Усе має" чого душа забажає. Таких зимівників на цілій Україні либонь нема.
– Про все розпитаємо потроху, може й довідаємося щось. Козаки полягали під черешнею на кожухах.
Вийшов до них старий, ведучи за руку Остапа. Він щось говорив і сміявся з утіхи.
– Я тобі, синку, постолі зроблю, такі маленькі. В тих чобітках тісно тобі ходити, а босому небезпечно. Тут гадюки трапляються; а вони кусають так, що вмерти можна
– А які ті гадюки?
– Пожди, колись покажу. Вони такі, мов мотузки, повзуть по землі так скоро, що тільки оком мигнеш. Та я тут маю такого, що їх ловить.
Старий став якось дивно свистати крізь зуби. Згодом вийшов з кущів борсук. Він саме держав у зубах гадюку, що вилася коло його спини й завзято кусала його грубу шерсть.
– Ось бачиш. Се борсук, звір дикий, та я його освоїв, і він тепер мені в пригоді стає, бо гадюки ловить.
– А гадюки його не кусають?
– Кусають, та йому се не шкодить, так йому Бог дав.
Тимчасом борсук перекусив гадюку надвоє. Розкушені шматки стали скакати, витись, Голова підскакувала високо. Борсук брав одну частину за другою й згриз смачно. Тоді присів на землі й дивився Охрімові в очі.
– Пожди, голубе, молока дам. Ти заслужив се. Старий виніс в мисці молоко й подав борсукові.
– А можна його погладити? – питає хлопець.
– Тобі не можна. Він тебе ще не знає, то може вкусити.
– Той дід справді якийсь знахар, – говорив Максим Карпові. – Гляди, які чудасії виправляє.
– Ми ще побачимо, як він чортяку за роги поведе напувати, – сміявся Карпо…
– А ходіть-но обідати! – гукав Охрім.
Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистачило б. З миски парував смачний борщ з свинячим м'ясом, була смажена риби, печена дичина, медівник, хліб і великий дзбанок доброго меду.
Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.
– Тепер їжте на здоров'я й беріть, що завгодно, я припрошувати не буду.
Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже припрошувати.
Вони їли, аж за вухами лящало.
По обіді пішов старий за своїм ділом. Хлопчина побіг за ним, а ззаду бігло козлятко и два невідступні товариші – пси.
Козаки полягали під черешнею з люльками, поки не задрімали.
По вечері полягали знову під черешнею на траві. На колінах старого Охріма приліг хлопчина.