Щоночі я прокидалася від того, що вона стояла навколішки наді мною й голосно хриплим голосом запитувала італійською: "Як тебе звуть?! Ти Наталі?" Через хвилину після того, як я відповідала, що мене звуть Марина, питання все одно повторювалося. І так цілу ніч. На ранок дівчина-італійка відвезла мене до кав'ярні в порту біля самісінького моря, де я робила все, що доведеться: від миття посуду до прибирання туалетів загального користування. Може, вони й хотіли, щоб я приймала замовлення, але ж я зовсім нічого не розуміла. Цікаво, що мені навіть не давали їсти! На роботі в барі казали, що я повинна їсти вдома, а вдома, що маю їсти в барі. Я схудла, захворіла, бо вода для миття посуду була тільки холодна, а надворі початок лютого. Пам'ятаю, паморочиться в очах від голоду, температура під сорок, я дивлюся на помідори в ящику в підсобці й розумію, що скоро помру від голоду. Беру і їм ті помідори.
Та найцікавіше було попереду, коли власниця бару, донька тієї бабці, приревнувала мене до свого кавалера, який ходив за мною хвостиком і намагався вручити хоча б цукерку. Я була шокована, бо розуміла, що через ту надмірну увагу можу опинитися на вулиці. Шукала в словничку "я заміжня", "ти одружений", але нічого не допомагало. Пам'ятаю, як запитувала в господині: "Що я повинна робити, які мої обов'язки?" А вона: "Вай вія!" Зараз я розумію, що це означало "Пішла геть!", а тоді перекладала за словничком як "Іди надвір!" На моє щастя і на її також. Я зрозуміла, що мушу йти з цієї роботи, і зателефонувала Галині.
Галина: Ну, а друга?
Марина: Друга робота... Цього разу я потрапила до будинку, у якому мешкали тільки жінки. Таке собі жіноче царство: бабця Філомена, її донька з подругою, племінниця, дві внучки, навіть собака — і та дівчинка. Слово "чоловік" у цій хаті — смертельне табу. Працювати в них було справжнім пеклом, бо жінки повсякчас сварилися, кричали одна на одну, інколи билися, кудись постійно поспішали, перевдягалися і знову бігли. Там я перетворилася на справжню Попелюшку: зранку до ночі прибирання, прасування, прання, кухня і так без кінця! Ще й собачка, яку ніхто ніколи не вигулював, справляла нужду лише на балконі, а я мусила за нею прибирати. А якщо так надзюрить, що потече вниз, бабця з першого поверху влаштовувала скандал, і я мусила спускатися й мити її балкон.
Вишенькою на торті була, звісно, синьйора Філомена. Цю бабусю, голову сім'ї, у містечку Афрагола знали всі мешканці. Кожен без винятку поступався їй дорогою завжди й скрізь: у магазині, на проїжджій частині, навіть на заправці. Інакше бабця Філомена відкривала рота й починала кричати так, що навкруги вмирало все живе й здригалося неживе.
Пам'ятаю, якось вийшла я на балкон, а жіночка-українка, яка працювала в хаті навпроти, кричить мені: "Привіт! Дівчино, ти справжня чемпіонка! Тут ніхто й двох тижнів не витримував! А тебе я вже третій місяць у цій хаті бачу!" Так і було. Я і досі терпіла б, бо вирішила залишатися там, доки не вивчу мови, аби у ще гіршу халепу не потрапити. Але одного дня сталася біда — я знепритомніла.
Розплющую очі, переді мною стоїть приватний лікар і перелякана бабця Філомена. Я зрозуміла: щось серйозне, але ніхто для мене, нелегалки, не збирався викликати швидку. Тоді я зателефонувала до Олі, з якою познайомилася дорогою до Італії. Жила вона зовсім близько, у сусідньому містечку. На щастя, цього дня Оля мала вихідний, тому погодилася відвезти мене до лікарні.
Згадує.
Марина лежить на ліжку. Їй роблять УЗД. Чоловік у білому халаті з серйозним виглядом дивиться на монітор, потім просить медсестру покликати іншого лікаря. Дивляться разом. І тут Марина чує...
Лікар: В операційну.
Медсестра: Сьогодні?
Лікар: Негайно!
Далі відбувається все, як в американському кіно: вбігають медсестри, пересаджують дівчину в крісло на колесах, везуть коридором. Аналізи, кардіограма, група крові — усе робиться миттєво.
Марина (в кріслі): Олю, я не вмираю? Що вони зі мною робитимуть?
Оля (біжить поруч): Яка різниця? Ти жити хочеш? Довірся їм. У тебе немає вибору.
Операційна. Перед Мариною жінка-анестезіолог.
Марина (не знає, як правильно сказати в майбутньому часі): Я не вмирати?
Анестезіолог у білій масці на обличчі сміється очима, хитає головою: "Ні". Темрява.
Дівчина прокидається від болю порізаного живота. Бачить, що в її руці стирчить голка від крапельниці, а поряд на краєчку ліжка притулилася й спить Оля.
Марина: Олю, ти що так усю ніч біля мене спала?
Оля: Аякже.
Жінка піднімається і, впевнившись, що Марині нічого не загрожує, біжить на роботу.
Марина згадує, як у лікарні на ліжку інколи накривалася з головою, щоб поплакати, бо всіх жінок відвідували родичі, а її — ні. Дівчина розуміла, що ніхто й не прийде. Оля працювала, а більше в Марини нікого не було. А ще в лікарняному простирадлі була дірочка, через яку Марина спостерігала, як жінки з палати проводили своїм родичам екскурсії, тицяючи в неї пальцем і називаючи везучою, бо лікар сказав: якби звернулися на пів години пізніше, дівчину вже не врятували б. Тому всі так і називали Марину — Фортуната.
Жінки в кав'ярні слухають Маринину розповідь, одна навіть витирає сльози.
Перша жінка: Боже, дитино, що ти пережила!
Друга жінка: Ну, а господарі-роботодавці? Вони тебе покинули вмирати й усе?
Марина: Ні! Вони як довідалися, що все серйозно, то навіть до лікарні приїхали. Перепрошували. Зізналися, що тоді мені не повірили, а я на них уже дивитися не могла. Єдине, за що вдячна, за автівку з водієм, що до Олі відвіз.
Третя жінка: А куди ж ти, бідна, потім пішла?
Марина: До Олі. Вона мене в день виписки до себе забрала. Господарям я сказала, що по речі приїду пізніше. Жила в Олі: готувала, прибирала, намагалася допомогти як могла, щоб не бути їй тягарем.
Якось у неділю поїхали ми з Олею до Неаполя. Там, на базарі, я зустріла Людмилу. Пам'ятаєте мою Люду з пенсійного? Це ж я її підбила поїхати в Італію, але вона вибралася трішки пізніше, тому ми й загубилися.
Згадує. Марина з Олею базарюють, здалеку їм махає рукою якась жінка.
Люда: Маринко! Ти? Як це можливо?
Марина (радісно): Люда?! Привіт!
Люда: Ти де зараз?
Марина (радісно): Поки що в подруги живу. Після операції не працюю.
Люда: Якої ще операції? Так, їдьмо зі мною. У нас якраз для тебе легка робота є! Дідусь, не лежачий. Йому компанія потрібна. Дорогою мені все й розкажеш!
Марина (до Олі): Олю, можна я поїду?
Оля: Звісно, можна. Я ж тебе не тримаю. Головне, щоб робота була неважка.
Марина: Я й поїхала. Так опинилася на роботі в дідуся Антоніо. Ще я познайомилася з Людиними подругами, які потім стали близькими і для мене.
Антоніо такий цікавий, завжди мені переповідав свої спогади про Африку. Класний був дідусь, а син у нього — падлюка. Пам'ятаю, вечеряю з Антоніо, а він мені й видає...
Згадує. Говорять італійською.
Антоніо: Скільки в мене вже жінок працювало! Готували смачно, гарні господині, а от купати мене ніхто не захотів.
Марина (до жінок): Я ледь не вдавилася! Біжу до подруг, Люди й Стефи, жаліюся, бо не раз чула, що в Італії навіть старі діди до українських жінок чіпляються.
С т е ф а н і я : Та що він тобі зробить? Йому майже дев'яносто років! Бахни трішки винця для хоробрості і з серйозним виглядом веди його до ванної кімнати. А там так видрай, щоб у нього всі еротичні фантазії, якщо і були, під тією мочалкою стерлися!
Марина: Так я і вчинила. Прийшла, кажу: "Ану ходімо! Купати буду".
Дід не очікував, перелякався, але пішов. Затулився шторкою. А я вже налаштувалася, брови насупила, а в думках: "Знову мій останній робочий день. Не дай Боже, зараз дідусь щось надумає утнути, звільнюсь одразу. Що за доля в мене така?" Смикнула шторку, а він стоїть там, як переляканий зайчик, труси аж до носа натягнув, обома руками за них тримається і від сорому не знає куди очі подіти. Мені так смішно стало. Аж зітхнула з полегшенням, що продовжу з дідусем працювати. Кілька місяців усе було добре, а потім дещо сталося.
Одного дня покликав мене Антоніо до вітальні. Дивлюся, наче він чимось стурбований. Думаю: "Чи не захворів?"
Згадує. Говорять італійською.
Антоніо (скромно, тримаючи гроші в долоні): Марино, в нашому домі є традиція: у свій день народження до мене приїздить син Франко. Я хочу приготувати йому сюрприз. Чи не могла б ти придбати що-небудь цікаве йому в подарунок? Ще треба в кондитерській торт замовити. Будь ласка, бо я вже п'ять років надвір не виходжу.
Марина (жінкам у кав'ярні): Мені стало шкода старенького. Він хоч і не лежачий був, але надвір справді ніколи не виходив. Вирішила зробити йому приємне і придбати подарунок на свій смак.
Готувалися ми з розмахом: подарунок, святковий стіл. Не знаючи людини та її смаків, дуже важко знайти щось потрібне, але мені вдалося. Запитавши в дідуся, хто за гороскопом його син, я придбала срібний брелок для ключів у вигляді Терезів. Як на мене, дуже гарний.
Дідусь недобачав на одне око, тому попросив підписати синові картку з привітанням: "Від усього серця для Франко. З любов'ю від Антоніо й Марини". Я почала було сперечатися: до чого тут я? Я ж того сина в очі ніколи не бачила, а тут — "з любов'ю"? Та Антоніо якось зумів переконати мене, тож заради нього я погодилася.
Нарешті до нас прибув іменинник — синочок, який мені одразу, м'яко кажучи, не дуже сподобався. Ми з дідусем так старалися: накрили шикарний стіл, приготували подарунок, але того "нарциса" нічого, крім самого себе, не цікавило. Він одразу зіпсував усім настрій безглуздим монологом про те, який він нещасний у роботі й особистому житті, а під кінець вечора ще і завів дискусію на тему "бідних жінок-заробітчанок, які так довго обходяться без сексу". Зрештою, той Франко почав натякати, що його улюблене ліжко — саме моє. Я мусила зачинитися на ключ у кімнаті й не виходила звідти доти, доки це італійське бидло не поїхало до свого міста Барі.
Після від'їзду сина дідусь зрозумів, що мав захистити мене під час розмови. Дуже перепрошував, казав, що мріє, щоб я була його невісткою, і шкодує, що так сталося. Пообіцяв, що таке більше ніколи не повториться, а коли я виходитиму заміж, поведе мене замість батька до церкви.