Кірасу барв, теплоту сонця й ласкавість вітру хотів барон випити аж до дна сам. Так, ніби боявся, що як буде довкола блискуче оточення, не залишиться йому нічого з цеї ліітньої благодати. Цілими днями їздець, кінь і сокіл проїздили хрестнавхрест довколішні луки й підліски. Часом не ловили нічого. Без думки й мисли вихитувався в сідлі барон, ступав повільно кінь, дрімав ісландець. Щоб за хвилину мчати, як сполохані, через ріллю й корчі за буйним летом здобичі...
Майже щоденні лови не залишилися без впливу на сокола. Ніколи, здавалося баронові, не брав ісландець так блискавично верхів, як цього літа. Був сама блискавиця... Не було здобичі, яку не міг би "перелізти" — піднестися над нею. Не було ніякої, яку б не збили з височини його кігті. І коли сидів на подоланій жертві, тримався її аж заціпенілим стягненням кігтем і треба було зусилля, щоб відірвати його від кривавого свята.
Коли ж траплялися вогкі, дощові дні, а пан і сокіл мусіли залишитися вдома, нудьгували оба. Сховавши голову під крило, дрімав на поперечці ісляндець, лише час від часу оглядаючи кімнату й пана неморгаючим оком. А барон, щоб відогнати наскоки якихось думок, розгортав коштовний фоліянт, королівську працю про полювання з соколами. Знов і знов перечитував милі серцю правила й точні закони байцю, придивлявся до розкішних мініятур птахів, ловецьких образків, кінцівок і фронтіспівів та забував, що сидить не в сідлі, а у вигідному фотелі перед палаючим ватраном...
Були останні дні поліття, останні дні соколиних ловів. Уже першою поранковою імлою мусів продиратися їздець. І глухо звучали в імлі тупіт копит і соколиний дзвіночок. Це мав бути останній виїзд з соколом. Здобимі вже майже не було. Відлетіли чаплі, а гуси, лебеді й журавлі пролітали лише над вечір, тепер мабуть дрімаючи серед золота густих верболозів. Але було добре їхати так у вогкій поранковій імлі, вже просякнутій золотом осіннього дня й відчувати біля себе дві повних життя істоти: коня й птаха.
Уже барон вирішив повертати додому, хоч і без здобичі. Але недалеко від заміку повернув ще навмання до гущаниви кущів... І велика чапля плавко винеслася з очеретів й почала підноситися маєстатним зусиллям. А барон навіть не задумався над тим, звідки взявся в ту пору той птах, забув про поворот до замку й пустив сокола. Здається ще ніколи не брав ісляндець верха такими могутніми кругами. Мабуть відчував, що це останній лов, остання нагода випромінити всю силу крил і могутність пазурів. І хоч смертельною напругою всього тіла чапля йшла все вгору й угору, немов шукаючи спасінінія поблизу самого сонця, але сокіл був швидчий. Уже "переліз", уже здогнав, ударив жахливим ударом і вже обоє камінем летіли долі в гущавину очеретів.
Звичайно срібний дзвіночок усе давав баронові знати, де знаходиться ісляндець і здобич. Але сьогодні запали вони за верболози, за очерети й баронів кінь не міг уже втриматися на поверхні болота. Було тихе полуднє. Ані вітрець. Але високий очерет шелестів і шумів так, що якби срібний дзвіночок дзвенів і на близ ку — його Не можна було б чути. І як не прислухався барон — нічого не чув.
Злий і занепокоєний повернувся він додому. І зараз же гурт челяди й селян з села вибрався під проводом самого барона на місце полювання. Утворили ретязь й довгою лавою йшли через кущі, Продивляли кожний корч, прислухувалися до кожного шелесту й щебету. Але коли сонце схилилося долі й повернулися до замку —ісляндця з ними не було.
Барон шаленів, знав, що сокола не мііг ухопити ніякий хижак, знав, що ісландець не міг запастися в трясовиння, не міг і втекти до лісу, до скель, до волі. Куди ж міг подітися птах? Невже ж хтось відважився його вкрасти? Поблизу не полював ніякий шляхтич, а щоб міг украсти кріпак — баронові навіть не приходило на думіку. Навіщо кріпакові сокіл? Та ж полювати з соколом сміє лиш свобідна людина, а за крадіж сокола чекає злодія кріпака страшна кара: пан сокола має право розтяти злодієві груди й дати соколові видзьобати живе серце.
Другого Дня розшуки почалися наново. Ще більше селян мужчин, жінок і дітей — вислано на розшуки страченого птаха. Лава пройшла усю смугу полювання, повернула назад і знов не знайшла сокола. Але знайшла рештки чаплі. Були розшматовані лютим птахом, але ¡інших слідів ісляндця не було ніде. Тепер уже барон знав напевно, що сокола вкрали, і вже давно ¡не бачили слуги свого пана в такій люті, як того дня.
Страта сокола була оповііщена по цілій околиці. Злодій, якщо поверіне його до трьох днів, не лише не буде покараний, але ще дістане й нагороду. Але після трьох днів горе його серцю, яке пан дасть видзьобати розлюченому соколові!... І хто чув баронову оповістку, кожний здригався, бо знав, що такий був старовинний закон, і Райнбурзький барон не буде вагатися його виконати.
Та, ¡не зважаючи на погрози й обіцянки, сокіл не знаходився, Були вже перші осінні дні, коли довколишня шляхта починала зїзджатися на замок з нагади численних празників. Замок сяяв світлом і прикрасами, але старий барон ходив сам не свій. Зла прикмета. Одіне, що було йому найдорожчим, що найближче доторікало його істоти — ісляндець — було страчене. Без сліду, без надії на повернення... Як колись, ах, як давно — Катерина... Лише коли молоді дами, намагалися сміхом і жартами розважити похмурого господаря, — тоді на хвилину повертався до барона його гумор, щоб за мить вигаснути знов, як перегорілий віхоть... І тоді він з якоюсь насолодою оповідав дамам про те, яка кара чекає зухвалого злодія.
Минуло вже кілька тижнів і про страченого сокола починали поволі забувати. Та нараз неждана вістка немов стьобнула по всіх мешканцях замку: Ісляндець знайшовся. Першим довідався про це каштелян і зразу не повірив своїм вухам. Щоб не бентежити пана, кинувся сам усе перевірити. Дійсно, сокіл знайшовся і був уже в самому замку. Сидів на своїй поперечці в сокольніичій кімнаті, чепурний, лискучий і живий, як бував і раньше. Видко, що був у ласкавих руках... Приніс його молодий селянин долі з села і тепер стояв у кутку й у тупім очікуванні міняв у руках свою кожушану шапку... Треба було сповістити пана.
Ніби влучений списом вискочив барон з свого вигідного фотелю, зачувши несподівану новину, і мчав до сокольничої. Так, він був тут, його найбільший приятель, його улюблений ісляндець, його втіха і радість, його жовтоногий, золотодзьобий лицар. Був тут і це не була омана, бо пізнав свого пана, затріпав крилами, підскочив назустріч йому на поперечці й схопив його палець до свого загнутого дзьобу. Але як швидко налетіла хвиля радо* щів, так швидко й опала. Завій люти завис перед усіма змислами. Хто був тим зухвалим? А перестрашений селянин лише тремтів і кланявся...
Of ні! Він сокола не вкрав. О, ні! Та хіба ж він осмілився б піднести руку на панське добро? Та ж він знає, яка за це чекає кара. Він і не знайшов його, бо був би давно вже приніс до замку. Він лише випадково дізнався де сховав сокола справжній злодій і, потаємки взявши його, приніс назад панові...
Барон слухав мовчки переривчасту доповідь переляканого кріпака, і лише здвигування уст виявляли його стримувану лють. Але здивовано глипнув на селянина, коли почув імя злодія... Бо був ним Карло, внук Катерини. Той самий півхлопчинапівюнак з русявим волоссям, спокійними очима... той самий... І з нагородою залишав замок задоволений кріпак, а слуги вже бігли до села за зухвалим хлопцем.
Чутка про повернення сокола опанувала замок. У їдальні довкола столу тільки й було розмови, що про со'кола й злодія. Пани погоджувалися, що злодій мусить тяжко спокутувати. Бо щоб слалося з привілеями шляхетського стану, як би кріпакам було дозволено так легко і безкарно їх порушувати?... Кара жорстока? Але за те тим більший страх викличе у всіх, кому треба боятися баронової кари. Дами також не протестували, але приємно жахалися: яке страхіття! Розрізати хлопцеві груди й на кріваву рану посадити сокола... Який жах! Чи гарний принаймні хлопець? Коли буде суд?...
А барон сидів похмурий і замислений, так ніби повернення ісляндця не було вже для нього жадною радістю.
Цілу ніч проходив барон по спальні. Вірний турчин під дверима не замружував очей і прислухався до ланових кроків. Барон не міг заснути. Ввечері наказав був привести Карла на допит. Закований у важезні кайдани, брязчання яких оповіщало ще здаля про його наближення, зупинився хлопець перед бароном. І барон не міг не здивуватися. Очікував, що побачить перед собою покірну, скулену злодійкувату постать, цілу просякнуту почуттям вини, страхом кари й спратненням ласки.Скільки таких постатей бачив уже він на свойому житті. Такі були ці му гирі, мугирі цілого світу. Облесливо зухвалі, коли йшло про вину, трусливі й покірні, коли доходило до кари. Раби рабів панських...
Але побачив перед собою цілком іншу постать. У простому одязі кріпака стояв перед паном не злодійкуватий слуга й не зухвалий раб. Не хилився до землі, але й не глядів задирчасто. Стояв рівно й просто дивився баронові ввічі своїми незакаїламученими очима, у глибині яких спалахкували вогники, може відблиск ватранового полумя... А відповідав ясно і рівно, не як злочинець перед суддею, а яи рівний перед рівним.
Так, це він був знайшов сокола. Знайшов ввечері серед верболозів, коли сокіл сидів на рештках того, що було чаплею. Побідницька лють не залишала його, бо стріпував крилами й бив дзьобом, коли юнак хотів взяти його. Мусів накинути на птаха свою свитку й лише так зміг віднести його до села.
Юнак спокійно оповідав все це баронові, .що впрост прошивав його очима.
— Чому ж не повернув сокола? Чи не чу-в, яка кара чекає його? Або не знав про нагороду?
На це юнак не відповіїдав нічого. Лише глянув баронові ввічі таким поглядом... Таким поглядом, як колись та... його баба... Катерина, перед роками на місточку через потік...
А після хлопець заговорив. І слова вибухли з нього нестриманим потоком, як лява з здавалося погаслого вулькану. Уже не було спокою, зникла байдужість...
І барон з подивом чув свої власні думки, що їх так дзвінко і безстрашно кидав йому в обличчя цей кріпак... Та хіба ж кріпак? Бо звідки міг він з таким запалом і захопленням говорити про красу бойового птаха, що полонила його змисли.