На візку сидів з чорною борідкою молодий жидок, в чорнім з круглими крисами капелюсі, обвитий великим споловілим шалем, на котрім не мож було розпізнати первісної барви. Жидок поганяв збідованого коня коротким батогом, шарпав щохвилі повісняними, пов'язаними в грубі вузли, ліцами. Кінь однак не квапився, і видко, що звик був уже до штурханців і батогів, бо волік поволі підорвані ноги по нерівній дорозі. Аж коли прийшло ся спускати з гори до села, кінь розбігся в долину, візок підскакував з жидком на усі боки і ще більше тарахкотів розбитими колесами.
Візок заїхав до села, і нігде не звертаючи, задержався перед коршмою. На піддашю коршми, підпертім шістьома голими дерев'яними стовпами, ходив Абрамко з люлькою в зубах, в довгім халаті, котрий був підперезаний тонким шовковим поясом, і водив навкруг великими випуленими сивими очима. Він увидів над'їжджаючий візок, але не звертав на него ніякої уваги, і походжував собі байдужно, поцмокуючи люльку. Аж коли візок задержався перед самою коршмою, Абрамко станув, сплюнув гірку слину, і вложив назад цибуку губи. З візка вискочив високий гнучкий жидок, у високих міцних чоботях і в короткім угорськім кожушку.
— Добрий день! — сказав він до Абрамка жидівським жаргоном, скидаючи шлию із змученого коня.
— Добрий день! — відповів Абрамко. — Ти вибрався на села?
— На села, — відповів жидок і кинув коневі трохи соломи.
— До тютюну? — тягнув тим савдим тоном Абрамко.
— Та вже час, — відповів жидок, — марот за плечима.
Абрамко високо підніс брови і поправив грубим пальцем люльку.
— Но, сего року будеш з ними мати клопіт, — сказав протяжно, як би кожде слово перепускав через ніс.
— А то чому? — запитав трохи неспокійно жидок.
— Наші розсадились; пан садить десять моргів, піп також, відай, буде садити, а економ, що відслужився від пана і має тут свої грунти, також буде садити, та й, бачу, уже двоє має тютюнників.
— А що платить?
— То, що і ви в Грабинцях: за літо 30 ринських, а дівкам 25 ринських і хустку.
— А горівка буде? — запитався, кидаючи на Абрамка косим поглядом, жидок.
— Та у пана, може, що буде, але економові затяжко, а піп хоче бути тверезий.
— Но, но! Най він собі тримає тверезих, — відповів жидок, і оба усміхнулись.
— Де гой буде без горівки, — сказав знов по хвилі Абрамко і погладив свою довгу, сиву, поважну бороду.
— Гой якби не упився та й не бився, то, відай, і на світі не хотів би жити, — сказав молодий жидок і голосно розсміявся. Широке лице Абрамка також роз'яснилось, губи розтворились, що мало люлька не випала з зубів, і аж мусив єї рукою придержати.
"Шафар Клюгмана з Грабинців приїхав за тютюнниками", рознеслось по селу, коли люди побачили молодого жидка, що вертався по вузьких вулицях села. Жидок звивався, як би єго хто посолив, бігав від хати до хати, ставав по дорозі і придержував людей. У селі, мов у горшку, закипіло. Деякі самі відшукували шафара і заходили за ним до чужих хат.
У тиждень знов приїхав шафар до села, але уже двома великими драбинястими возами і великими кіньми, щоби забрати згоджених робітників на ціле літо до Грабинців на роботу при тютюні багатого жида на Буковині.
Як Максим віщував, так сталося. Катруся змовилася з вірником багатого буковинського жида до тютюну.
"От, сироте, от, бідне, — подумав сердешний парубок, — ніхто за неї не стане, нікому не в голові; роби собі, що хоч, кождий скаже, а то дурне само не знає, що робить, знає, як іде, а не знає, як верне. Грабинці уже не одну дівку звели на нінащо. Ану, най-но я їй скажу, щоби не їхала, може, послухає, хоч вона дівка норовиста, та ще й викричатися любить".
Кождого року так бувало, що всі тоті, що мали їхати до Грабинців, сходилися коло коршми, звідки їх шафар забирав. Недалеко від коршми на роздорожю стояла фігура, обсаджена грубими вербами. Максим став собі під вербою і не спускав з ока тих всіх, що, міркував, вибирались до Грабинців. Були між ними і єго товариші, але він не хотів з ними бачитися і ховався за грубу вербу, кілько разів котрий з них к фігурі підходив.
Здалека мигнули дві статі дівочі. Максим зараз розпізнав Катрусю та й Ярину. Вони були загорнені в чорні сердаки, мали червоні хустки на голові і невеличкі вузлики в руках. Обі йшли і весело розмовляли.
Що Максим стояв за вербою, вони єго не бачили, але він зате їх добре бачив і любувався здалека дзвінким голосом Катрусі. І той голос мав десь у Буковині пропадати і дзвеніти між не своїми, а чужими людьми!..
Дівки наближились. Єму впали в очі великі цвіти на хустці Катрусі; та хустка стояла завсігди у кутику на жердці, і єї Максим цізнав би, аби сотки було дівок, так знав на ній кождий листок, кожду цвітку, кождий торок, і знов єму сумно стало, що він не побачить вже тих круглих великих цвітів, тих тонких довгих червоних тороків…
Коли уже були цілком близько, Максим підійшов до дівок і хотів щось сказати, але сам не знав, від чого зачати. На щастє, Ярина вступила ще до одної хати, а Катруся сама лишилася за воротами.
— І ти, Катрусю, ідеш до Грабинців? — запитав він ніби байдужно, гейби не чекав на ню, а лиш що тепер надійшов.
— Або що, ти мене маєш питати? — відрізала Катруся.
Але Максим знав остроту Катрусі і став далі розпитуватись.
— Я не питаюся, але виджу, що десь вибираєшся.
— А по чім ти видиш, що я вибираюсь?
— А от маєш шмате в руках.
— Та то не моє, а Ярини.
— Се ти лиш так кажеш; я знаю, що ти їдеш до Грабинців.
— А якби так було, то що, не можна?
— Можна не можна; ти свій розум маєш, а я би тобі лиш казав не йти до Грабинців. Чого ти там підеш, Катрусю?— доповів він таким тихим і м'яким голосом, що Катруся бистро глянула єму в очі та й міцно на весь голос засміялась.
Той сміх немило вразив Максима.
— Чого смієшся? — запитав він коротко.
— Та за ким буду плакати, може, за тобою?
— За мною, як за мною, але, може, є такі, що би-сь і заплакала за ними!.. — сказав Максим уже трохи зі злостю.
— Ого! Най за ними вже другі плачуть; не мала би-м я роботи, та за ними плакати.
Максим ще хотів щось сказати, але Ярина вибігла з хати і махнула на Катрусю, щоби скорше вже йти.
— А, то ти? — сказала Ярина, побачивши Максима. — Бувай здоров, ми їдемо до Грабинців.
— Бувай здоров! — сказала і собі Катруся, і обі дівки пустились скоро своєю дорогою.
Відійшовши кавалок, Катруся оглянулась, ухопила грудку і кинула на Максима, а Максим здалека бачив чорні палючі очі і білі зуби Катрусі.
Коло коршми були уже всі робітники, що мали їхати до Грабинців; ту чекали уже два великі драбинясті вози. Шафар вибіг з коршми, перерахував і казав сідати на вози. З криком і галасом сідали дівки і парубки на вози. Парубки штуркали дівок, дівки сміялися, кляли і віддавали їм міцними штурханцями і кулаками. Через ціле село крик не переставав; парубки прощались з товаришами, а дівки з товаришками. Дехто що переказував, деякі мами вибігали з хат, задержували вози, давали донькам та синам свіжу паляницю або вузлик шматя.
Уже минули граничне від Буковини місточко і пустилися селами. Буковинські села нічим не ріжнилися від сіл з другого боку граничного місточка. Такі самі хати, обійстя, хіба що частійше попаде яка хата з дахом або з комином. У людей однак уже інакше показувалася ноша. Чоловіки носили довге по плечах спущене волосе, сорочки підперезані широкими, на варстаті робленими, поясами, а під шию зав'язували маленьку шовкову хустину. Жінки мали горботки, але з темнійшого коцику, як у наших дівок. Нашим дівкам було смішно, що жінки мали сплетене на самім вершку голови волосе у тісне кільце, що високо стирчало під широкими білими рантухами. Хоть бесіда була руська, та все-таки нашим смішно було, що вони говорили замість "Слава Ісусу Христу!" — "Добрий вечір!"
— Здоров'яться, як жиди! Або вони не хрещені, або гадають, що ми на собі не маемо Христа! — говорили тютюнники. Найбільш однак було сміху, як коли який волох сказав по-своєму "Buna sara[5]".
Катруся не могла тихо усидіти: з усіма зачіпалась, тягнула за ухо глухого Федька, він кляв та й замахувався на ню кулаками, але вона якраз відхилялась, а він потрафляв у драбину, що аж відголос ішов, а усі клалися зо сміху. Але на другім возі зробився ще дужчий крик і сміх. Перед воротами одної хати вийшло замурзане, з чорним волосєм і чорними, як вуголь, очима, мале циганя в одній розцінканій сорочці і тягнуло за собою велику скрипку.
— Що циган, то циган: ледви відповзне від землі, а вже за скрипку хапає! — говорили парубки.
— Ну, отаку ти мати дитину! — казала Катруся, заливаючись сміхом.
— Та чому, хто хоче, то може собі придбати; тут не одна собі таке придбала, та й ти можеш, — обізвався Матій, невеликий чорний парубок, що сидів побіч Катрусі.
— А хороба би на тебе впала! Ти мене будеш з циганами рівняти! Дивися, аби ти собі яку циганку не знайшов!..
— Або що, циганка не дівка? — сказав парубок бундючно.
— Чому, і сука пес! — вмішався шафар і собі, поганяючи коні…
— А циган таки не чоловік! — обізвалася на те Катруся.
— А звідки ти знаєш, що не чоловік, ти єму душу давала? — запитала Ярина.
— Бо таки не чоловік! — уперлася Катруся. — Ади, як іде у нашім селі Уласій або Федько, то ніхто не скаже, що йде чоловік, лиш, що циган іде.
— От чула, що дзвонять, та не знає де: хотіла якусь практику сказати, та не знає ні початку, ні кінця! Що би-м ся брав, що не до мого носа! — сказав Матій. — А де ж то так люди розповідають?
— Ти все знаєш! — обстала за Катрусею Ярина.
— Аби-сь знала, що не так люди кажуть.
— То кажи ти, як люди кажуть?
— Люди кажуть, — казав парубок з натиском, — що як йде дорогою чоловік та й циган, то ніхто не скаже, що йдуть люди, лише що йде чоловік та й циган, а вона щось наплела і за Федька і за Уласія.
— А по-другім, — обізвався другий парубок, — що вона хоче від Уласія і Федька? Федько, може, сегодня у своїй дірі мішком тягне та й клепає зубки до борони, а Уласія вже давно черв'яки розточили.
— Уласія ще мій дід пам'ятали, — умішався Петро, найміцніший парубок в цілім селі, — та й бувало розповідають, що ідуть раз мостом, а на мості стоїть Уласій; мороз був міцний, а на нім подерта сердачина. Він став та й витягнув руки до місяця, гадав, що то сонце.