Каліка

І

Не було в селі парубка над Лукина Максимишиного. Високий, стрункий, як берест над потоком, над котрим стояла вдовича хата єго матері.

Бувало в неділю, як одягне білу з широкою прошивкою сорочку, візьме широкий черес, закине на плече новий сердак, убере з павами капелюх, то всі дівчата на него ззираються. На танці, в церкві чи при роботі — всюда він перший між усіма парубками, всюда рей веде. Та й лице в него, як сонечко ясне, очі сині, як небо, буйні чорні кучері, гарний молодий вусик.

Сама мати, як часом гляне на него, то самохіть усміхнеся. "До кого він вдався?" сама себе запитувала. І дівчата в неї гарні були, тоті більш на неї й на єї чоловіка подобали, але де їм до него! А він якось так, як би до роду вдався, а найбільше до єї старшої сестри Фрасини, що також колись така гарна була, що їй пари не було. Якби не те, що сама єго під серцем виносила, то бозна-що могла би сказати. Такі самі сині очі, таке волосе, та й на зріст вона також якось така була.

Дівки старші були від Лукина й за таких газдів їх повіддавала, що дай боже і. синові такої долі.

Але він міг й ліпшу долю найти, з першою багачкою в селі оженитися, та ледви чи була яка єму під пару. "Десь треба би на стороні розпитати, якусь сторонську невістку до хати ввести", гадала не раз Максимиха.

Та хоч вона не з перших багачів була, та далеко їй було хоч би до сестри Фрасини, що віддалась була за великого багатиря та аж топилась у багатстві, усего мала по шию. Хоч не хотіла вона за него віддатись та все на тата й маму марикувала, що єї присилували, але зате багачкою на все село стала та мала чим гоноруватись. Та хоч у Максимихи такого багатства не було, як у сестри, то таки було до чого невістку привести.

Хата хоч куди, і гонтами крита, і город неабиякий, а до того ще й поле було своє, тягло й коровина була, коби лиш Лукин тілько за жінкою взяв, то і Фрасина могла би сховатися.

Лукин був від війська рекламований[1] і як лиш вийшов з класів, мати зачала за невісткою оглядатися.

Де-будь стане з газдинями на вулиці чи коло церкви, то й зараз наводить на те, що дихавицю має, а то такої роботи коло газдівства, що ніяк пошануватися.

— Та чи ви не маєте помочі, не маєте газди коло хати? — кажуть їй газдині. — От лиш бога гнівите, коби кождому такого сина мати!

— Та син бабської роботи не зробить.

— Вони правду кажуть. Хлоп свою роботу знає, а баба свою. От невісточка здала би ся вам.

Максимиха лиш того і чекає.

— Коби лиш яку гідну та роботящу бог навернув, — говорить спрокволоком.

— Ви вже тим не журіться, знайде він собі гідну газдиню, парубок хоч куди, що уздрить очима, те і зробить руками. Перша-ліпша піде за него, не бійтеся.

Максимиха, як по такій розмові прийде до хати, то все синові розповідає. А він лиш усміхаєся, рад з себе і з того, що люди про него говорять. Бо й чому ж мали би інакше говорити? Він і сам знає, що нема дівки, щоби єго не хотіла, та котру лиш засватав би, то пішла би за него. І переходив у думці дівчат, як качок, коли вузькою струєю пливуть одна за другою.

Не одна з них гарна, не одна багата, з доброго роду. Маруня має палкі чорні очі, Софія росла, білява, у Ірини лиця, як яблучка, Ерстина довгу косу має, та все-таки ні одна не може рівнятися з Маланкою, що служила у тітки Фрасини.

Він сам не знав, як до того прийшло, що Маланка виділась єму найкращою дівкою, яку коли бачив. А зачалось тим, що коли раз пігнав був коні до води, вона щось там на камені прала. Він тихо зайшов, і, щоби налякати дівчину, обіймив єї за стан.

Вона справді налякалась, піднеслася на цілий зріст, спалахнула, ніздря роздулись, і так одно проти другого станули.

— Чи одурів-єсь? — промовила, врешті, Маланка.

— Хотів-єм тебе напудити.

— Іди до чорта! — гукнула вона, відвернувшись, і пішла додому.

Лукинові здавалося, що до того часу він єї як би не знав, не бачив єї росту, гарного тіла, палких очей, і те все як би перший раз узрів. То і з того часу вона все єму бувала на гадці.

Щоб єї побачити, став частійше до тітки заходити та все ніби за якоюсь орудкою: то воловода позичити, то десь брус заподівся, а то треба борзо трави для корови накосити. Хоч він міг і без того до тітки заходити, але все-таки щось такого знайшов, що будто би не задля неї приходить.

Тітка єго навиділа, то коли він зайде, то все щось заговорить, зажартує, а коли він квапиться, вона смієся, що робота не заяць, не втече.

Хоч як тітка єму рада була, він не раз сердився на неї, коли вона з тим ставала на бесіду, і раднійший був, коли застав дома лиш саму Маланку, хоч то рідко трафлялось, бо чоловік тітки справді великий був лотока, але жінку шанував, у поле рідко наганяв, та все, що тяжче, мусила потягнути Маланка.

Лукин сам був робітний і хвалив за те Маланку, що вона знала, як то кажуть, за гаряче і студене ухопити, та все-таки не раз сердило єго, що вуйко надто нею виробляєся.

"Той, що її візьме, не пожалує того", думав про себе, коли бачив, як вона кидала вилами на скирту снопи, при чім єї гнучкий стан гарно вигинався, а лице, як калина, червонілося.

"А може би, я і сам?" десь як би згори упала не него гадка, але тут і урвалася. Однак від того часу вона єго не покидала.

Маланка зразу брала єго залицянки за парубоцькі жарти та все здалека трималась, але коли він обіцяв їй женитись, віддалась єму душею й тілом.

Максимиха зразу страшно сердилась і плакала. Не такої невістки вона надіялась, та й сором їй було, щоб єї син сестрину наймичку брав.

Зате тітка Фрасина стала відразу по стороні молодих. Вона дітей не мала й жалувала Маланку, як свою дитину.

— Дівка гідна, робітна, — розважала сестру, — коли єї любить, то най бере.

Тут тітка Фрасина тяжко зітхнула. Їй нагадувалися молоді літа, молоде кохане. Максимиха добре знала, як єї сестра пропадала за сусідським парубком, та старі й чути про те не хотіли. Він мав лиш півхати і дві грядки в городі, та ще й сестру мав відвіновати.

Не довго старі чекали: трапився одинак, грунтовий, сама собі була газдинею в хаті, бо старі борзо повмирали. Усего добра мала достатком, а однак часом прийшла на ню така година, що не раз перед сестрою сплакала й казала, що цілий статок дала би за один поцілуй сусідського сина.

Тож і тепер Максимиха глянула на ню з-під ока. Фрасина те зауважила й гірко усміхнулася.

— Не молоденька я, правда, а все серце нагадує. Кажу ти, сестро, не розлучай дітей, аби колись на тебе не плакали та не коротали свого віку.

Максимиха не переставала марикувати, хоч не було сили Лукина від Маланки відвернути. Все те, що мати говорила, він ледви що слухав, та все рад був, що тітка Фрасина за ним та за Маланкою обставала.

* * *

З весілєм не було що протягати, то й по Петрі Лукин увів молоду жінку до хати.

Максимиха не мала серця до молодої невістки.

"Привів мені невістку з гонором і з віном", говорила з гнівом до себе, хоч перед людьми мовчала, бо нащо мали сміятись, але добра не було в хаті.

Що би Маланка не робила, ніколи не може свекрусі догодити. Спочатку потроха, а потому щораз більше приходило до сварки і прокльонів. Мама скаржилася перед сином, а жінка перед чоловіком, та не раз чинилося таке пекло, що треба було з хати втікати.

Та не судилося Максимисі довго з невісткою проживати. Вона все мала дихавицю, десь ухопила єї простуда, тяжко заслабла, та й до двох неділь уже єї не стало. Вона заснула навіки так тихо, що ніхто навіть не знав. Як на то повиходили якось усі з хати, а вона за той час умерла.

Лукинові жаль було за матір'ю, то найбільше банував на те, що відійшла так тихо, як би єї й не було. Ані одного слова перед смертю не сказала. Уже легше було би ему, якби була дорікала, а не так тихо собі пішла.

Коли лежала на лавці, він довго на неї дивився, і не знати, що за те дав би, аби хоч одно слово промовила, але вона міцно затиснула губи й мовчала, як би яким запечатаним проклятєм, може, єго власним словом, коли у злості не раз крикнув "мовчи", то те слово тепер проти него обертаєся, він за те буде перед богом відповідати.

Та як не дорікав він собі, хату як би ангели перелетіли. Тихо, спокійно, лише хіба тільки крику в їх хаті, коли дітей послуху навчають. А було щось тих діточок, щороку дав бог гаразд.

* * *

Якось раз смеркало, Маланка все ще не розгинала хребта, пилувала бульби підгортати. І дитина плакала в колисці, і вечерю час уже було варити, бо Лукин пішов був до міста і далі мав уже надійти. Але кортіло єї з тою бульбою покінчити. Коли увійшла до хати і ледви встигла розпалити вогонь, Лукин увійшов до хати.

— Ти єще не вариш вечері, газдине? — сказав лагідно й сів на лавиці.

— Запізнила-м ся, бо хотіла вже раз бульби підгорнути. А так була закипіла хоптою, та як ще в час не підгорнуло би-сь, то що з неї було би?

— Нічо, нічо, але вари скорше, бо я голоден.

— Зараз буде, лиш кулешу засиплю, бо борщ є від обіду. Але ти в місті також забавився. Гадала, що надійдеш, то удвох борше зробило би ся.

— Подибався з людьми та всякі бесіди повелись.

— Та що там такого говорили?

— Кажуть, що пишуть газети, що війна буде.

— Ет, що війна! Коби бульба зародила. Я ще мала була, а люди про війну говорили.

— Говорили та й виговорили.

— Довго якось говорили.

— Ні, не жарт. Кажуть, що мусить бути війна. Але най буде, я рекламований, то мене не возьмуть…

Зараз якось по тому зачали парубків покликати й мало що не півсела заасентирували. За якийсь час і других покликали. Усе жаль за серце тисне, коли йдуть до війська, а то ще в такий час, коли про війну говориться.

Плакали мами за синами, сестри за братами, дівчата за коханцями, журились батьки, хоч ще тогді не знали, що їм прийдеться пійти за синами.

Справді війна.

Багато людей затривожилось, але багато й не думало про це. Не було коли роздумувати. На селі в робучий час на роботу часу нестае, а не ще на якісь міркуваня.

Що бог дасть, то буде. Доки чоловік жие, мусить їсти, а як хоче їсти, мусить робити.

А то робота на роботу настає. Є такі, що хапають, як то кажуть, що легше, але так як Лукин і Маланка завзяті на роботу були, то вона й відвдячувалась їм. Газдівство поширювалося. Станула нова колешня, став оборіг, якого за мами не було. Зачали класти стодолу, уже і зводини зробили, поклали віху, лиш би ще пошити, але ще збіже змолотити б, щоби сніпки до пошиваня були.

Сиротище Лукин не знав, що свого збіжя вже звозити не буде.