Виборець

Присвячено Іванові Франкові

Яким Мачук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився єму істик. Яким лютився і кляв усіма чортами. До вечера був би скінчив ниву, та через таку дурницю годі буде докінчити. Ніяк було і сердитися: шкода часу; треба буде іти додому і вишукати щось на істик. Він лишив погонича з волами і плугом у полі, а сам пустився сутками до села. Жінки десь не було дома, хата була заперта, але єму до хати не треба було. Пішов до колешні, вишукав добру кривульку, обтесав і заправив істик. Уже мав відходити, як чує — хтось кличе:

— Куме Якиме, куме Якиме!

Яким оглянувся, — то був єго сусіда Василь.

— А ви вже дома? — спитав Яким,, знаючи, що Василь ще ранісінько пішов був у місто. — Вже своє зорудували?

— Ой, зорудував, — каже Василь. — Не, дай боже нікому процесуватися! Вже четвертий термін, а кінця як нема, так нема. А ви не в полі? — запитав і з свого боку сусід.

— Чорт мі істик зломив, та я мусив аж додому йти; за той час міг-бим був з кілька разів плугом обернути. Не знаю, де моя поділася; у вас її нема?

— Ні, нема. Ага! був-бим забув. Тут у нас був присяжний; вашої та й вас не було, то він мені казав, аби вам сказати, аби-сьте у сей вівторок, що прийде, пішли до громадської канцелярії на вибори.

— Що за вибори? — спитав Яким.

— А хто їх знає! — каже сусід. — Має приїхати комісар і мають бути якісь вибори.

— Тьфу! Пек тобі лихо! — сплюнув Яким. — Тепер робота, що чоловік не знає, чого хапатися; їм якісь дурниці у голові, а ти йди та трать час!

— А що панам за біда! — каже кум Василь. — Роботи не мають та й бог знає що вигадують, а християнин сегодня — добре кажете, куме, — не знає, що вперед у руки брати.

— Ой радять-радять, та й коби хоть яка користь із того була, — муркнув Яким.

— Та панам, може, й користь, — завважав сусід, — але нам хіба лиш така користь, що більші податки накладають.

— А як не податки, то шарварки, — додав Яким.

— Ой шарварки, шарварки! — підхопив кум Василь. — З тими шарварками также невитримане: мій парубок такі два дні стратив, що золотом не заплатив би!.

— А моє не таке? — каже Яким. — Не мусив я колись та йти на цілий день з худобою возити каміне!

Не було як довше говорити: день не стоїть, — сусіди розійшлися. Яким знов сутками скоро вертав у поле, де лишив погонича з волами. Хлопець уже здалека єго заздрів, запряг воли і наладив плуг. Яким, не кажучи ні слова, взявся до роботи. Земля була мокра, леміш треба було пускати глибоко, воли туго ступали.

— Ча! гойса! ча! на місце! назад! — кричав тоненьким голосом погонич, підганяючи то одного, то другого вола коротким батіжком на вишневім пужівні, а Яким і собі договорював: "Далі, волики! далі враз! гей, сивий, право! ураз діти! гей, волики, гей!" їх голоси розлягалися далеко і пропадали в широкому просторі неба і землі. Плуг ішов тяжко, воли витягали шиї, поволі ступаючи. Всі вони разом були як би одною силою, одною моцею, що йшла проти другої сили і моці, спочиваючої в землі, котру поборювали лиш маленькими частинами, краючи скибу за скибою.

Помучилися. Треба було дати відпочинок і собі, і худобі. Випрягли воли, підкинули дрібонького лабузу, задержаного до ораня. Яким розв'язав торбину, уломив собі кусень хліба, витягнув сіль і чісник, а решту дав погоничеві. Воли перекусили; треба було напоїти; вода була далеко геть-геть у полі, бо хоть на млаках аж хвилювала вода чиста, як сльоза, та худібка не хотіла її пити.

— Іди та напій воли, — сказав Яким до хлопця, а сам сівчіа межі і зачав їсти.

Сонечко сіяло; зелені озимини і свіжопоорані ниви гей-би втягали в себе єго тепленьке проміне. Велика млака блищала широкими плесами серед зеленої трави і високого твердого шувару.

Стоячу воду до половини прикривала легка риська розпущеними листками, гейби боялася, аби сонце не випило усієї води, з котрої вона брала жите. Жваві мухоловки літали понад воду, раз вище, то знов цілком низенько, боком і просто вганяючи за здобичею. Яким глянув перед себе. Щороку оране поле покривалося лише скупо одноцілою травою, а більше стирчало бур'янами. Лиш широкі корчі костереви і пирію дружилися з собою, аби в тій дружбі якнайбільше загорнути землі.

— Паскудна трава! — буркнув Яким. — Паскудна трава! Треба буде при волоченю уважати, аби і коріньчика не лишилося.

Один корч костереви гейби піднісся, підійшов угору. — Що се? чи не кертиця?

Се дійсно була кертиця. Земля пухка розсипувалася в невеличкі м'які купочки.

— Пся… — закляв Яким і схопився за істиком, аби викинути шкідника; але кертиця притаїлася, пірнула в землю і пропала, гейби її й не було.

Яким сів на своє місце і пильно слідив за кертицею, чи знов не покажеся. Коло єго ніг виповз із землі черв'як, посувався з трудом, корчився і тягнув за собою напівперегниле стебельце. Далі мордувалася мурашка з кришкою хліба, маленькою частинкою Якимової поживи, крутила головою то в один, то в другий бік: все, що опустить, то знов піднесе, — і так без кінця. Пчілка тоненько забриніла, ніби завела тиху, жалібну пісеньку…

На межі, зарослій всілякою травою, виглядав дрібненький раст, чепурилася червона медуниця і розкладався низенько кучерявий лещик. Єго солодкий запах лритягнув до себе пчілку; вона обмацувала лапками єго кучеряву головку і глибоко запускала язичок в єго тоненькі рурки.

Кертиця знов підкинула землю. Але Яким вже тепер не вставав, не хапав за істик, що лежав коло него на межі. Єго голову, мов роєм, обсіли думки; усе, що він сегодня чув і бачив, перемішалося разом і йшло одно за другим, гейби хто тягнув шнуром.

От та кертиця, що риє єго поле, — вона робить, працює. І той черв'як, що корчиться під єго ногою, і та пташка, і та мурашка — усе те стараеся на жите. Уже, видко, таке боже право, що хто хоче жити, мусить на себе робити! Чому ж так не іде межи людьми? Один робить, працює, а другий лиш забавляеся на сім світі!.. Мужик мусить усіх годувати: не робив би він на хліб, то люде не мали би що їсти. О, тяжка то робота! Чоловік у землі порпаеся, як той черв'як. Зори, заволочи, посій та ще просити би ласки божої, аби то зерно зійшло, пристигло; а потому — нім ще збереш, змолотиш! Панам легко жиеся на світі, а ти, хлопе, на них роби! Вони тебе дурять та ніби до якоїсь ради кличуть, а за твою гірку працю кажуть тобі ще платити, податками здирають…

Свіжа, чорна земля розсипалася новими купками. Кертиця не перестала робити своє, але Яким про неї забув; він дивився десь далеко понад поля і млаки. Великий, з широкими, розложеними крилами бузько з довгою ломакою в грубім дзюбі, зашумів низько над єго головою і пропадав поволі в мрачнім просторі, а із-за горба виходила щораз виднійше маленька стать погонича попри великі, рогаті сірі воли.

* * *

У неділю чув Яким, що панотець кликав до себе цілу старшину громадську та й наговорив їм про вибори таке, що було що слухати. Аж підскакував старенький, так багато говорив, та й людям наказував про тоті якісь вибори. Люде не могли нарозказуватися, що старенький говорив, — аж уха тріщали.

— Ви сякі та такі, — казав панотець, — самі ж дбаєте про свої права, а потому кажете, що зле мужикові на світі, каєтеся та чухаєте у потилицю! На панів відказуєте, а як прийдуть вибори, то на свого заступника вибираєте пана, поляка. Забули вже панщину, коли-то мужик мусив на пана робити, як віл, коли нічого не мав свого, бо все було панське, давав десятину, брав буки та гірш посліднього пса валявся під панськими порогами!..

Був там і син панотців, Никольцьо, що вчився десь у високих школах, та саме тепер чогось приїхав додому. Той ще переходив батька.

— Ви тут коренний нарід! Поляки зайшлі, а проте, вони над вами панують, усе на своє навертають. Нігде нема руської правди, руського слова: у школі по-польськи, у суді по-польськи, нігде русинів не допускають, а в краю говорять лиш про польські справи, як би тут русинів не було… Русини ж ще самі їм до того помагають своєю байдужністю та тим, що не знають своїх прав! Якби русини всі разом трималися, то поляки би тоді пізнали: "Чия хата, — того правда, і сила, і воля".

Се рознеслося по цілім селі. Звичайно, той скаже одному, той другому, — і ціле село гуде одною бесідою. Яким, може б, забув про вибори, але коли наслухався про ті різні речі, що газди розповідали, то скортіло і єго пійти, як надійшов вівторок, на котрий скликали виборців.

Коло громадської канцелярії була вже купка людей: одні стояли на дворі, другі, то виходили, то входили у хату. Балакано то про одно, то про друге, найбільше про господарство та жида-орендаря, що велику біду зводить у селі.

Старші газди, що не раз вже були на виборах, побоювалися, що їм прийдеся довго почекати на комісара з міста. Раз було таке, що отак посходилися, то чекали до темної ночі і, не дочекавшися, мусили розходитися додому. Тому ж то, може, свідомі сего люде сходилися помало. Навіть ще і панотця не було. І на него то не раз прийшлося людям добре почекати, але сеї речі він вже пильнував.

— Ось уже і піп іде, — казав хтось з газдів.

Се дійсно був панотець, скорчений і старий, у невеличкім чорнім капелюсі, а люде вже звикли єго здалека пізнавати.

— Слава Ісусу Христу! — сказав він грімким, як на свої старечі літа, голосом, підходячи до громадян.

Газди поклонилися і пустилися по черзі цілувати панотця в руку.

— А що, ще нема комісара? — запитався старенький, моргнувши штудерно одним оком, як ніби свій межи своїми, що чекають на когось для них чужого.

— Не знати, чи ще і не треба буде почекати, — відповіли ті, що стояли ближче.

Панотець пішов до канцелярії, а за ним посунулися старші і поважнійші газди; молодші лишилися надворі.

— Но, що-сьте, панове газди, урадили? — поспитався панотець, сідаючи за стіл.

Газди насупилися. Стало так тихо, гейби мак сіяв…

Правду сказавши, наради меж ними ніякої не було, ні з чим було виходити перед панотцем; тож усіх очі звернулися на старшого брата, що віддавна водив рей у цілім селі.

То був старший чоловік, до 90 років, а вже з яких сорок рік був старшим братом; колись був він "пленіпотентом" і не одну справу заладив у селі, як ніхто не знав, що робити.

Тепер, коли усі звернули на него очі, він пізнав, що єму треба вийти зі своїм словом.

Але він не спішився, гейби ждав, чи не найшов би ся хто інший, аби єго тут заступив.