Людина без серця

Не було на його обличчі ні страху, ні подиву. Тільки сіро-сталеві очі горіли якимсь нелюдським холодним вогнем. Було в погляді тих очей щось владне, тріум­фуюче, гіпнотичне…

— Ти кажеш — страхіття! — озвався він рівним твердим голосом. І враз широко посміхнувся: — Ні, Евеліно! Велике звершення! Я… входжу в безсмертя! Не дивись мене так. Я не втратив глузд!..

Він заговорив квапливіше, гарячковим, піднесеним голосом:

— До Берна ми не підемо. Повертаймося додому. Я відкрию тобі мою таємницю, мою чудову таємницю залізного серця!..

Світ ляже до моїх ніг

Він майже увіпхнув її в коридор. Похапцем зачинив за собою двері і, припавши вухом до щілини, кілька секунд на­сторожено прислухався. Пальці його дрібно тремтіли. Чи ніхто не йде за ними? Здається, ні. Петер взяв Евеліну за плечі і поквапливо, начебто лякаючись темного коридору, повів її в кімнату.

Вона все ніяк не могла отямитись, а він вже міряв твер­дим кроком свій кабінет і бурмотів собі під ніс:

— Все це так… Помилки немає… Якщо не вірити в факт, повинна переконати система фактів… Логічна послідовність… Цілком логічна…

Евеліна благально зашепотіла:

— Любий мій! Я не можу більше!.. Скажи, що трапилось, бо я збожеволію.

— Ти бачила катастрофу? Думаєш, це випадковість, не­щасний випадок! Помиляєшся, дівчинко! — Він став навпроти неї і урочисто звів догори вказівний палець правої руки, не­мов професор, що виголошує перед аудиторією велике науко­ве відкриття. — Це справа моїх… це… це я вчинив.

— Ти не сповна розуму! — вихопилось з вуст Евеліни. — Схаменись, Петере!

Він рубонув рукою повітря.

— Пусте! Я примусив шофера їхати на застережливий сигнал поліцейського. Якщо ти не віриш — пригадай вчо­рашній випадок. Може, забула, як я кликав тебе? Повірила в Шекспіра? Я сам не знаю, в чому справа, але мені здається… — Він раптом опанував себе і заговорив спокійним, розважли­вішим тоном: — Мені здається — це наслідки операції. Тепер я розумію, що сталося. Я можу без слів наказувати будь-кому, я можу передавати свою волю. — Обличчя його опро­мінилось напівбожевільним світлом, очі спалахнули безтям­ним вогнем.

Свідомість Евеліни потьмарилась. їй пригадалась розмова з Берном, дивовижні подробиці, які він так настійливо радив деякий час приховати від Петера. Звичайно, Йоган не міг передбачити наслідків свого винаходу. Він думав тільки про життя Стара, про його серце…

— Прошу тебе, заспокойся! — кволим тоном озвалась жінка. — Заспокойся. Візьми себе в руки, Петере. Можливо, це справді велика подія в твоєму житті… у нашому житті.

Стар підійшов до вікна. Надворі вже пломенів гарячий червневий день. Цієї обідньої години, коли від спеки навіть автомобільний рух на вулицях починав поволі завмирати, місто, з його нагромадженням похмурих квадратних будівель, нага­дувало велетенське закам'яніле море.

Стар задивився в далечінь. Можливо, велична, грандіозна картина міста знайшла відгук в його думках — так само без­мірних і безконечних.

Трохи заспокоєний, він промовив, не обертаючись до Евеліни:

— Життя — як безмежний океан. Не всякому кораблю дано проплисти по ньому. Але мені здається, що я пройду найважчим і найславетнішим курсом. Мені навіть самому страш­но. Тільки я відчуваю в собі щось неземне, якісь нелюдські сили.

Евеліна підійшла до нього і ніжно взяла його за руку.

— Ти не ображайся, Петере, — тихо озвалася вона. — Звичайно, щось трапилось з твоїм організмом. Ти став силь­нішим, ти подавив мене своєю волею. Але ж га подія на ву­лиці… хіба це не могло бути випадковим… Я боюся, Петере, що ти захопишся нереальними мріями, тебе заполонить фан­тазія…

— Ха-ха! — грубим, чужим для неї сміхом зареготався Стар. — Нереальна фантазія?

— Петере, все так незвичайно…

— Ну, гаразд, ми ще раз перевіримо… Я переконаю тебе і… себе теж… Бо хіба ж в моїй свідомості не сидить прокля­тий хробак сумніву. Зараз, зараз ми пересвідчимося… — Він поглянув за вікно, на сіру похмуру будівлю на протилежному боці вулиці. Потім ковзнув очима вниз. — Ага, дивись, Евеліно, бачиш, онде на перехресті поліцейський-регулювальник. Гордовита постать, чи не так? Охоронець порядку, що підко­ряється тільки велінням закону і свого капрала. Ха-ха! Тож дивись, дивись уважно.

Він спохмурнів і невідривним, настирливим поглядом впив­ся в поліцейського. "Ти, ти, хлопчино, — гарячково вирувала в його голові думка, — ти чуєш мене?" В очах Стара блиснув вогник зухвалих веселощів. Він безперестанно, до болю в скро­нях, повторював подумки фразу: "Я наказую тобі, хлопчино на перехресті, я наказую тобі залишити своє місце і зайти в мою квартиру. Перший будинок зліва від площі, п'ятий по­верх, квартира Петера Стара. Чому ж ти стоїш? Зійди з свого місця! Негайно зійди з свого місця…"

Евеліна теж прикипіла поглядом до високого стрункого поліцейського. їй здавалося, що вона бачить сон, що перед нею оживає одна з тих чарівних казок про "скатертину-самобранку" чи про "палицю-стукалицю", які в ранньому дитинстві їй розповідала бабуся-няня. Незвичайність, неймовірність того, що мало статися, в чому переконував її Петер, була запамо­рочливою. Вона навіть не хвилювалася. її свідомість дійшла до тієї грані напруження, коли вже ніякі контрасти дійсності, ніякі несподіванки не можуть похитнути в людині душевного спокою.

Так, вона бачила ясно й чітко все, що відбувалося на перехресті неподалік від їхнього дому. Спершу поліцейський стояв непорушно. Але ось він дивно захвилювався. Здавалось, до його слуху донеслись чиїсь накази, хоч він ніяк не може збагнути, звідки його кличуть. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч, звів очі догори, навіть провів долонею по лобі, немов йому щось заважало краще роздивитись обриси навко­лишніх будинків.

Його руки в білих рукавицях, до яких була прикована увага десятків водіїв, безсило опустилися. Рух на залюднено­му проспекті припинився. По центральній і бічній вулицях підкочувалися все нові й нові машини, але на самому пере­хресті вони збивалися докупи. Навколо поліцейського утво­рилося суцільне море блискучих корпусів, фар, громіздких кузовів.

А поліцейський стояв і, все ще пройнятий подивом, роз­дивлявся навкруги. Раптом він зійшов з білого кружала, яким позначався його пост, і швидко, вже не вагаючись, попряму­вав до будинку Стара. Евеліна, низько перехилившись через підвіконня, ще встигла побачити, як він затримався на мить перед фасадом їхнього дому, роздивився над входом номер і зник в під'їзді.

— Він іде, — майже пошепки озвалася вона, не дивлячись на свого чоловіка. В її словах чулися страх і розгубленість, наче вона чекала приходу розгніваного месника. Кожна секун­да здавалася їй вічністю.

— Петере, він іде, — знову прошепотіла Евеліна. В її го­лосі почулося благання.

А Стар, зовсім спокійний, врівноважений, дивився на двері і чекав.

— Нехай заходить. — Його слова прозвучали з такою діло­вою розважливістю, що одразу стало ясно: Стар вже давно був готовий до нового незвичайного повороту в своєму житті.

Він сам, не чекаючи дзвоника, пішов у передпокій, на мить затримався там і, коли в дверях почулося несміливе шкрябання й шамотіння, — певно, поліцейський намацував кнопку дзвоника, — рішуче відімкнув двері.

— Заходьте!

Поліцейський мовчки вступив до коридору. Після яскра­вості літнього сонячного дня він ніяк не міг призвичаїтись до сутінок, що панували у коридорі. Петер широко розчинив пе­ред ним двері в кімнату. Рішуче запросив:

— Прошу сюди!

Тільки тепер, опинившись у багато мебльованій кімнаті і побачивши перед собою Стара й Евеліну, поліцейський зва­жився на слово:

— Ви мене викликали?

Евеліна перелякано щулилася на канапі. їй здавалося, що поліцейський, ось цей здоровий, при повному глузді чоловік, струсне із себе страхітливу ману, збагне ідіотизм свого стано­вища і розвіє безглузде фантазування Петера.

Але поліцейський мовчав. Мовчав і Стар. Дивився на прибулого і поволі беззвучно ворушив губами. Очі поліцейсь­кого, немов у зацькованого звірка, бігали по кімнаті, руки безпорадно крутили портупею. Евеліна помітила, як дрібно тремтять його ноги.

Раптом… що це? Що він робить? Він… він стає на коліна. Він здіймає до неї руки. Він беззвучно благає її. Його очі, його зібганий рот, кожна риска молодого красивого обличчя перетворилися в суцільну маску покори. Евеліна шарпнулася назад, втиснулася в м'яку спинку канапи.

Тоді до поліцейського підійшов Стар і, поклавши йому на плече руку, мовив владним тоном:

— Встаньте і йдіть геть! Ви більше нам не потрібні!

Той підвівся і мовчки, не піднімаючи голови, залишив кімнату. Стар проводжав його до дверей. Міцний запах шкіри і дешевого одеколону лишився в повітрі.

Коли він повернувся в кімнату, Евеліна сиділа в тій самій розгубленій позі, втиснувшись в м'яку спинку канапи. Її во­лосся безладно спадало на плечі. В очах світився страх.

— Тепер ти віриш в могутність свого чоловіка? — бадьоро спитав Петер.

Він простягнув до неї руку, щоб приголубити її, але жінка відсахнулася, як дика кізка, яку сполохало наближення мис­ливця. Очі ще більше розширились від жаху. Сама постать Стара, вираз його обличчя, його рухи паралізували її.

— Ну, чого ти лякаєшся?

— Стій, не займай мене! Це щось не так! Якась мара! — безтямно белькотіла Евеліна. Руки її трусилися, нажахані очі бігали по кімнаті.

— Отакої! — Петер розвалькувато сів на канапу, обіперся руками на коліна. Довга попеляста пасмина волосся впала йому на лоба, й він, взявши її між зуби, почав роздумливо жувати. Йому хотілося якось заспокоїти дружину.

А Евеліна думала: "Що ж воно таке?" В казках її покійної няні траплялися чудеса, та й ті казки завжди мали добрий кінець. Маленька Еве не могла заснути, коли розповідь кінчала­ся горем, невдачею, сльозами. Вона тоді сама плакала і прохала бабусю, щоб з'явилася чародійка або грізний морський цар, або сталося ще якесь незвичайне диво, і щоб вони принесли з со­бою щастя. В казках буває диво, але ж це не казка. Це її Петер, чоловік і друг, якого вона знає до найменших дрібниць, котрого так добре вивчила за минулі роки товаришування. Безперечно, виною всьому операція. Це Берн накоїв лиха. Але ж хіба він знав, що спричинить механічне серце? Та й чи лихом буде все, що зараз діється? Може, маячіння Петера — велике щастя! Він прославиться, він вчинить велику справу, він допоможе люд­ству ввійти в добу щастя… Ось зараз вона поговорить з ним…

— Петере, ми підемо до Берна, — промовила Евеліна врівноваженим, привітним тоном.