Що там?
– Буди Сержа. Його хочуть заарештувати.
– Хто?
– Не будь наївний… Найстарший в гарнізоні, – з болем мовив контр-адмірал. – Хоче втрутитися. Я боюся, що його методи перетрактацій погублять справу. Маємо унікальний шанс знайти контакт з тими, хто стократно розумніший за нас. Я гадаю, що на розмову з нами виходить Космічний Розум. Не пирхай і не смійся, Олегу Сергійовичу. Більшовики дуже довго сміялися і ледь не просміяли кібернетику і комп'ютери. А секрети ядерної зброї були змушені самі викрадати в американців… Я всю ніч не спав… і повіриш, під ранок в мені озвався якийсь дивний голос. Абсолютно реальний, ніби хто промовляв до мене. Такого зі мною ніколи не було.
– Михайле, – дозволив собі легку фамільярність Олег Сергійович, – не забудь, що ми вчора трохи перебрали. У мене досі важка голова.
– Ні, Олежку, я чув дуже виразне, дуже суворе попередження якогось незнайомця. Потому я навіть записав мовлені ним слова: "Військова база в небезпеці… Великий корабель під номером 7, який називаєте лінійним крейсером… Може статися лихо… даємо вам дані… все зосереджено на другій силовій установці, яка вийшла з ладу… Ця аварія невипадкова… невипадкова… невипадкова…"
– Якась галіматья! – обізвався глузом Олег Сергійович.
– Не думаю. Про аварію на другій силовій установці я вчора нічого не чув. Чому "голос" знає про неї і передає мені інформацію серед ночі? Зараз я подзвонив на "7-й". Ти знаєш, що це лінійний крейсер "Звитяжний", пришвартований до другої стоянкової бочки. Був недавно в плановому ремонті, все норма, готовий до морських навчань. І раптом вчора о 22-й вечора – так мені сказав командир крейсера капітан 1 рангу Кулик – аварія на другій силовій! Це вже не містика.
– Я теж думаю, що це гірше, ніж містика, Ми-хайле Вікторовичу – відбуркнувся Олег Сергійович, ворушачи пальцями ніг, аби зігрітися на холодній підлозі. – Спасибі за попередження. Буду будити свого "батечка".
Він поклав слухавку. На розбалакання не було часу. Ще не вистачало, щоб в його домі арештували якогось космічного пройдисвіта! Десь мотався зі своїм кораблем по світах, а тепер вдає з себе мученика. Гаразд, хай дім спить, а Олег Сергійович має потурбуватися про свого загадкового родича. Вчора ж бо він, Олег Сергійович, був трохи непоштивий до нього. Мовити б, вказав йому на двері. Егоїстично і безтактно вказав. Але справа є справа. Спить він зараз, чи у них на Сиріусі розучилися спати?
Олег Сергійович відчиняє двері до кабінету і бачить, що Серж уже давно вдягнений, здається, навіть поголений, сидить біля письмового столу і переглядає якісь старі журнали. Є чому дивуватися. Усміхається, радіє, згадує своє давне минуле.
– Годі сміятися, батьку! – досить грубо каже Олег Сергійович і, не без внутрішньої зловтіхи, сповіщає про недобрий дзвінок від контр-адмірала. Власне, щось там затіває ця паскуда командувач!
– А чим ти кращий за нього, мій любий синочку? – примружує очі Серж. – Ти мене гониш з мого дому, той проганяє з Севастополя. Та Бог з вами. Все одно Сиріус за нами стежить. І особливих дурниць ви вже не вчините.
– Ти певен, що ота зірочка, отой далекий Сиріус, який ранком ніби плаче над землею, то твої захисники?
– І мої, і твої, любий сину Олегу Сергійовичу.
Пішли на кухню. Олег Сергійович підсмажив яєчню, запарив кави, сіли до столика, вкритого жовтою цератою. І враз… ото вже лихо!.. В парадному почулися голоси і тупіт ніг. Це прийшли за Сержем, це виконувався наказ мерзенного, зухвалого і самовпевненого командувача Чорноморським флотом.
У Сержа скам'яніло обличчя. Він засунув руку в кишеню штанів.
– Я можу відстрілюватися, у мене є зброя, – сказав він твердо, мовби зважившись стрибати з кручі у страхітливу прірву. – Але, мабуть, не варто… Краще віддамся їм в руку добровільно, щоб не наражати тебе на прикрощі. – В Сержевому голосі забринів злісний гумор: – Бо чого доброго не отримаєш високої пенсії.
А голоси наближалися, були вже майже перед самими дверима. У Сікори-каплея закалаталося серця, рука в кишені стиснула пістолет. Ті в парадному на хвилю зупинилися, чути було їхнє перемовляння, радилися, як бути. "Бандит" з космосу міг вчинити опір.
У Олега Сергійовича змигнула думка: другий поверх, можна ще врятуватися, можна просто втекти.
– Стрибай, Серже, внизу сарайчик. Спустишся по даху на землю і тікай на свій корабель.
Серж падає на похилий дах, скочується на землю. Біжить через двір, вилітає на вулицю і втрапляє… прямо в руки морського патруля. Молоденький мічман, перетягнутий портупеєю, в оточенні двох моряків, наче жде його на вулиці. Це не арешт, а прямо-таки дружня зустріч.
– Ви – капітан-лейтенант з корабля "Салют"? – ввічливо запитує він, не виказуючи ні найменшого бажання гніватися на втікача.
– Все як в старих радянських фільмах, – супиться Серж. – Мене прийшли арештувати, але при цьому виявляють до мене цілковиту турботливість.
– Безперечно, дорогий каплей, – усміхається вусатий мічман і показує рукою в бік військового "уазика", що стоїть оддалік під домом Олега Сергійовича.
Жест досить промовистий. Сержеві нічого не лишається, як з виразом зверхньої байдужості влізти в "бобика" і сісти там на заднє сидіння. Коли вони під'їжджають до парадних дверей штабу, з-за далеких будинків вже витикається багряний окраєць сонця, на широкому проспекті стає ясніше і видно, який гарний, урочисто святковий дім штабу флоту.
В фойє, на широких сходах тиша і застигла строгість військової установи. Серж іде в супроводі міч-мана-вусаня коридором до приймальні командувача, вступає в неї і тут натикається на контр-адмірала Стояновського, який стоїть біля столика чергового ад'ютанта. Лице в контр-адмірала бліде, ні кровинки, втома, видно, зморює його, а проте він вдає зраділого і простягує Сержеві руку.
– Мені доручено зустріти вас, – каже він. – Жаль, що так вийшло… з патрулем. Прошу вибачити командувача.
– Я все одно мав прийти до нього, – каже Серж, помічаючи на собі цікаві погляди штабістів. – То де ж Григорій Юхимович?
– У нас деякі ускладнення… Командувач зараз буде. А я прошу вас: зайдемо в мій кабінет. Почекаємо трохи.
В контр-адміральському кабінеті вже повно сонця, в шафах виблискують корінці книжок, стіл завалений газетами. На стіні велика зашторена мапа. Стояновський припрошує каплея сісти в глибоке шкіряне крісло і ще раз просить вибачити їх за факт затримки. Може, Серж хоче кави? Чи чаю? Серж холодно відмовляється. Тоді контр-адмірал починає розпитувати каплея про свого батька. І, взагалі, як вони жили ці п'ятдесят п'ять років? Ах так, вони ж не жили п'ятдесяти п'яти років. Для них була всього одна мить, найбільше – одна хвилина, затемнення свідомості, провал і воскресіння. І ще невідомо, яким психічним зривом в душах всіх членів екіпажу обернеться пробудження, люди досі ще там, на палубі, в кубриках, на бойових частинах, не знають всієї гіркої правди, їх чекає не просто повернення в рідне місто. На свою військову базу, до своїх родин, а стрибок у прірву часу, в майбутнє за 55 років, якого вони фактично не прожили ані жодною хвилиною.
– Це все дуже плутано… Якась дика химера, – каже контр-адмірал Стояновський. – але у нас своє лихо!
– Що ж такого сталося? Це не зв'язане з "Салютом"?.
– Ні… на лінійному крейсері "Звитяжний" терористи… Одне слово, вони захопили крейсер, взяли в заручники команду і тепер погрожують жорстокими діями. Нащо їм лінкор, не можу збагнути.
– Викуп?
– Боюся, щось більше. Такий корабель!.. Кращий лінійний крейсер Чорноморського флоту.
Подзвонив командувач. Вибачався і запросив до себе.
– Ходімте, – обняв дружньо Сержа контр-адмірал. – Тільки не беріть всерйоз його слова. Він надто прямолінійний.
Кабінет командувачу похмурий, високі стелі, високі вікна, зашторена величезна мапа на стіні. У командувача, міцнотілого, плечистого чоловіка з сірим обличчям і кущчуватими бровами – пригнічений настрій. Він досі не може отямитися після того, що сталося на лінкорі. Майже близький до паніки, до відчаю. 1, здається, поява молоденького каплея в старомодному кітелі із орденом Червоної Зірки з якогось давно забутого сторожовика "Салют", вся ця ідіотська історія півстолітньої давності, оце все дике, майже фантастичне йому зараз дуже недоречне.
Він роздратовано тицяє Сержу руку через стіл, запалює сигарету. Показує на довгий стіл під мапою. Мовляв, сідайте.
– Що ви хочете від мене, каплей? – різко кидає в лице Сержеві. І тут же мимоволі піддається почуттю шанобливості: – Та ти, хлопче, я бачу добре повоював з німцями! Поздоровляю! Може, хочеш кави? Чаю? Чи, може, по маленькій? А?.. Ти не тушуйся!
– Я вже снідав, товаришу командувач… – набирається мужності для важкої розмови Серж. – Я почув про лінійний крейсер… Не знаю, у нас тоді такого не було… І я хочу, щоб ви зрозуміли нас… Ми не бандити і не терористи.
– А хто вас в цьому звинувачує?
– Ви, товаришу адмірал!
– Та не бузи, каплей! – вибухає гнівом командувач. І погляд в бік контр-адмірала: мовляв, знаємо, хто наплів.
– Але ж ви арештували мене! – вигукує запально Серж. – Я не чекав, що нас так зустрінуть в рідному Севастополі. Ми були невідомо де, ми не знаємо нічого, як це сталося, куди нас закинуло, як пронісся час, цілі роки, десятки літ…
– Стривай, каплей. Скажи мені відверто, звідки у вас така суперсучасна зброя? Лазерна гармата, лазерний меч… Ви ж просто зупинили наш корабель.
– Не знаю… – розгубився Серж. – Ніякого лазерного променя у нас не було… може, впав з неба. Може, це інопланетяни, пришельці чи що? Скажу відверто, учора у нас був контакт з ними. Власне, з одним дивним типом. З'явився в каюті капранга Севастьянова, командира корабля…
– Це мій батько, Григорію Юхимовичу, – вкинув контр-адмірал.
– Чудеса в решеті! – вигукнув командувач. – А правда, що ви жили у них, на цьому самому Сиріусі?
– Сиріус – тисячі парсеків. Дуже далеко… Важко навіть уявити, товаришу командувач, як далеко! І ми там буть не могли.
– Але ж десь ви таки пересиділи ці 55 років… Ну, чого ж ти мовчиш? Заплутався? В особвідділі кажуть, що вас чекає погана стаття.
– Статтю пришивати у нас завжди уміли, товаришу командувач. Ви не дозволили "Салюту" війти в базу і цим образили екіпаж.
Обличчя командувача береться смутком.