Розкрито на шляхах історії... Біля гори Комо вчинено злочин..."
І вже мозок шукає відповіді в минулому. Розкрито на шляхах історії... Он воно де, он аж куди сягнув своїм загадковим словом голландський професор.
На шляхах історії!
Але ж якої історії? Що мав на думці голландець? Минувшина, вона непроста. Сплелися в кривавий клубок історія народів і історія завойовників. Одні наступали з мечем "хрестовим", інші відбивалися, боронячи свою волю. Отака була історія, іншої не існувало.
Знали Колумба, великого, славнозвісного першовідкривача Американського континенту. Потому прийшли перші каравели з іспанськими й португальськими завойовниками: закуті в панцир конкістадори, жадібні кабальєро, велемовні духовні наставники. І почалися походи, походи, походи...
В ім'я Хреста господнього. В ім'я віри й короля. Усе під прапором найсвятішого престолу.
У Мексіці холодний меч Кортеса впав на голови ацтеків, і підступно взятий в полон ацтекський імператор віддав країну до рук зухвалих шукачів пригод. Смертю останнього імператора Куатемока закінчилося існування ацтекської держави.
На півдні перед колісницею конкістадорів схилилися покірливі інки. Схилилися, але не відразу. Крутояр перенісся думкою в минуле, аж до тих часів, коли Південна Америка ще не знала пришельцїв. За сотні, та де — за тисячі літ до їхньої появи тут людська рука й людський розум орудували на благодатних землях, приручали тварин, плавили руду, творили свої держави. Діти Сонця, як називали себе інки, мали славних предків: численні племена арауканів, чибча, тіаунаку, аймара, мочика. А потому утвердили себе й могутні кечуа. І серед кечуа найсильніше, найвідважніше плем'я — плем'я інків.
Професор Крутояр замислюється. З численних історичних праць і досліджень він так яскраво уявляє отой , далекий народ, що жив на гірських плато і в долинах Анд. Може, були дикунами? Ходили голими, в строкатому пір'ї і золотих оздобах? Жили в печерах і користувалися луками, як первісні печерні люди? Аж ніскільки.
Професору Крутояру достеменно відомо: інки були народом по-своєму високо цивілізованим. Правителі їхні навчали своїх підданих найдосконаліших методів землеробства, мали могутні збройні сили, будували міста, прокладали першокласні дороги в горах і на рівнинах. Ті, що були за володарів над племенем, над державою, з часом стали називатися благородним ім'ям — інка. Інка — значить імператор, інка — значить правитель, наймудріший, найвищий, найсвятіший.
А були вони й справді і мудрими, і могутніми, ті інки. Подумати лишень: наприкінці XV століття (саме перед завоюванням Америки Колумбом) невелика гірська держава інків розпросторилася на широченні території від земель нинішньої Колумбії до земель нинішнього Чілі. І в цій державі було об'єднано чотири племенні країни. Туземці найменували її Тауантінсійю, іспанці переінакшили назву і стали називати коротким і звучним словом — Перу, Ось проти цієї держави й підняв свій кривавий меч іспанський завойовник Франсіско Пісарро, Підняв і підлістю, підступністю, безжальним ударом завоював її...
Крутояр невесело зітхає. Інки! Мужні діти первозданної матері-природи. Професор пригадує, як усе почалося, викликає в пам'яті подробиці тієї великої трагедії, що залляла землі Нового Світу.
Думки снують в його голові, сон тікає ще далі, втома від денної спеки змушує професора втішатися згадками минулого.
— Василеві Івановичу не спиться? — це голос Самсонова.
— Хіба не чуєте, — бурчить Бунч. — Начальник експедиції вирішує нашу долю, Ілля Григорович...
Крутояр, пихкаючи цигаркою, простягає руку до ліхтаря, що висить над головою, натискає на вмикач. Хай краще буде світло. Може, тоді легше дихатиметься.
— Справді, вирішую і нічого не можу вирішити, — кидає професор між двома глибокими затяжками. — Все згадую тих інків. Славний древній народі
— Доводиться вірити вам на слово, Василю Івановичу, — з легкою образою в голосі озивається Самсонов. — Може, й справді славний, але для мене це пустий звук.
— Ага! Он ви про що! — згадує Крутояр. — Я ж обіцяв розповісти вам історію падіння їхньої держави. Про це, власне, і думаю зараз.
— Чудово! Думайте вголос!
— Ну, тоді готуйтеся до довгої лекції. — Крутояр, начебто й справді збираючись мучити своїх друзів усю ніч, востаннє солодко затягується цигаркою і, втопивши очі в брезентову стелю, починає розповідь: — Інки, їхня історія, їхнє горе завжди тривожили мене. Не раз я питав себе: чому доля буває часом такою несправедливою до миролюбних народів і виявляє стільки прихильності до поневолювачів?
Бунч натужно зітхає у своєму гамаку.
— Хіба не ясно чому? Для старої грішниці все одно, кому стелити стежку: мирним чи войовничим народам. Хто дужчий, той і бере гору.
— Я згоден з вами, Кириле Трохимовичу, — зауважує Крутояр. — Скажемо тільки точніше: хто досягнув вищого щабля в розвитку продуктивних сил, хто стоїть на міцнішій, надійнішій матеріальній основі, тому й доля усміхається привітніше. Уявіть собі ситуацію. Загін в сто п'ятдесят чоловік на чолі з авантюристом Франсіско Пісарро завоював цілу державу. Грім аркебузів і мушкетів, блиск сталевих панцирів викликав розгубленість у воїнів багатотисячної армії верховного інки Атауальпи. І не думайте, що це була якась собі примітивна напівпервісна монархія. Сила, велика культурна сила, чудові, благородні традиції, добре злагоджений державний апарат, військо, чиновництво... Така країна могла б позмагатися з нашою феодально-мракобісною Європою. Могла б навчити її елементарним нормам співжиття. В той час, коли католицькі бузувіри спалювали на вогнищах невірних "єретиків", коли на майданах Рима й Болоньї божки в чорних сутанах проголошували анафему сміливим провіщанням перших магелланів розуму, коли за одне слово проти освячених церквою птоломеєвських догм людину кидали у в'язницю, а то й посилали на плаху, держава інків, наївно сповідуючи примітивну релігію поклоніння сонцю, давала своїм громадянам широкий простір для духовного розвою. Звичайно, це було класове, експлуататорське суспільство, але в ньому ще жили сильні традиції первісно-комуністичного устрою. Чверть усієї землі в державі належала сиротам і вдовам. Худоба й сінокоси були власністю общини. І хоч верховний вождь, чи, як його називали, "сапа інка", чималу долю готового продукту забирав на утримання свого двору й війська, на пишні банкети, виїзди, йому все ж доводилося шанувати древні звичаї свого народу.
Досі істориків дивує: звідки у верховного інки було стільки державної мудрості, щоб тримати в покорі й послуху мільйони людей. До того ж без особливого насильства, без кривавих розправ і диктаторських жорстокостей. Син Сонця — таким його шанували жителі імперії. А сонце ж у їхньому серці було й божеством, і вищою святістю, і вірою в безсмертя. То як же не покоритися сонцесяйному? Кажуть, Що верховний інка мав владу просто абсолютистську. Що там римські імператори чи європейські монархи! Інка був просто ідолом, таким собі живим божеством. Піддані імперії до такої міри підкорялися волі свого государя, що найменший його наказ, найменша його примха виконувалася негайно і незаперечно, ще й з радістю. Накажи він плигнути в прірву — і людина плигала. Звели накласти на себе руки якимось іншим способом (спаленням, отруєнням, самовбивством) — і вже людини немає. Бог звелів, підданий підкорився.
Інки добували золото й срібло. Вони не вміли виплавляти заліза. Коли Пісарро вдерся з своїми головорізами в їхню країну, інкські воїни вийшли йому назустріч з кам'яними стрілами й бронзовими мечами.
Інки високо шанували науку. Вони вивчали в школах астрономію, математику, воєнне мистецтво, юриспруденцію. Шлюб був обов'язковий, іспанці побачили на території інків хороші дороги, мости, дамби, у містах — склади для продовольства й одежі, готелі для царських гінців, казарми для воїнів. Інки вміли будувати фортеці й храми, які своєю красою й пишністю не поступалися перед найкращими взірцями Стародавнього Риму чи Еллади.
— І як же вони віддали свою країну на поталу отому пройдисвітові Пісарро? — з гірким докором у голосі вигукує непримиренний до кривди Ілля Григорович.
— Ви правду кажете — пройдисвіт! — веде далі Крутояр. — До всього ще додайте: негідник з тонким єзуїтським розумом, з жорстокою, облудною душею. Він просто-напросто скористався з добросердечності наївних туземців.
Історики розповідають, що Франсіско Пісарро був людиною "темного походження". Особа його була настільки непривабливою, що навіть іспанські гранди й дрібні дворяни ідальго намагалися відхреститися од нього. "Прокляття! — обурювалися рицарі, що служили при дворі панамського губернатора. — Краще прив'язати свою зброю до хвоста віслюка, аніж служити під командою свинопаса..." Франсіско Пісарро справді у молоді роки був свинопасом. Він поволі, правдами й неправдами, вибився в люди, став офіцером. Втершись у довір'я до короля Карла І, одержав від нього патент на завоювання Перу і разом із своїми братами вирушив за океан. І ось на чолі загону професіональних вояків, маючи при собі не більше двадцяти трьох аркебузів і мушкетів, цей авантюрист, відчайдушний, розумний і хитрий зайдиголова, кинувся в саме серце імперії червоношкірих. Він знав, що в царстві інків тільки-но закінчилася міжусобна боротьба за владу між верховним правителем Уаскаром та його братом Атауальпою. Переможцем вийшов Атауальпа. П'ятитисячна армія Атауальпи, сповіщена про наближення іспанців, розташувалася за Андами навколо невеличкого містечка Кахамарки. Верховний вождь інків навмисне дав можливість Пісарро просунутися за Анди, перейти урвища і тяжкі перевали й заглибитися на територію імперії, де маленький загін завойовників фактично втратив усяку боєздатність. Збагнувши безвихідність свого становища, Франсіско Пісарро разом з священиком Вісенте Вальверде склав підступний план дій. Іспанці послали в табір верховного інки офіцера із запрошенням прибути до них на святкову вечерю. Іспанці покірно схилили голову перед верховним інкою і пообіцяли йому рівноправний союз і братню дружбу. Але обіцянка їхня була тільки намаганням виграти час. Становище Пісарро було майже критичним. Уявіть собі: якихось триста вершників опинилися фактично в оточенні багатотисячної армії інкського імператора.