— Вони ж не мають ні родин, ні дітей, яким треба будувати палаци, чи задовольняти їхні всякі примхи. Їм не треба ні слуг, ні грошей на забави, ні на пишні одяги. Вони не є марнотратцями, як ви, мої панове. Вони є ліпші організатори й господарі, як колонізатори. Два священики-місіонарі уміють рядити без канчуків і зброї тисячами диких індіян. А ви? Вам на два десятки рабів треба тримати п'ятеро наємних наглядачів. Хто з вас може похвалитися такими надбаннями скарбів матеріальних, як єзуїти? Ніхто! А як і є у кого маєток, то для кого він приносить користь? Для вас самих! Єзуїтське ж майно є власністю Церкви, держави — того самого народу. І тому руйнація єзуїтських редутів є злочином не лишень з погляду християнської моралі, а й з погляду здорового державного глузду. І ви, рабовласники, є співучасниками і натхненниками того злочину!
— Ви собі співайте, превелебний отче, своєї, а ми знаємо своє, — відсапнув Пенеда. — Не лишень ми, а вже й самі еспанці побачили небезпеку єзуїтської сили. І вони вже беруться до ліквідації редутів.
— Це є лишень підтвердженням моїх слів, пане, що всі загарбники чужих земель керуються тими самими інтересами. Слава Ісусу Христу!
Фрей Жоакінь зробив загальний уклін і, не чекаючи ні на яку відповідь, тихо вийшов за двері.
Гості лишилися якийсь час сидіти мовчки, а тоді глянули один на другого і, мов на команду, розреготалися усі разом.
— Ну й задав же нам чосу цей смиренний, зморщений єзуїт! — вигукнув весело Елеодоро. — І ви не боїтеся тримати його у себе? Та він вам усіх рабів збунтує!
— Е, ні! — заперечив де Лара. — Нема страху. Він нам читає одні проповіди, рабам — інші, і всі з нього вдоволені.
— Що ж він говорить рабам? — поцікавився Елеодоро.
— Та от, обіцяє за всі терпіння на цьому світі — винагороди в царстві небесному...
— Ой, бережіться! — остережливо підняв палець угору Елеодоро. — Часом по таких розмовах раби тратять терплячку чекати до царства небесного...
— Ні, ні! — усміхнувся де Лара. — Фрей Жоакінь має щодо рабських бунтів свою окрему теорію. Але лишім це. Говори ще щось нового.
Та однак, з огляду на пізній час, гості почали підводитись з місць і прощатися.
— Поговоримо іншим разом, — пояснювали вони. — Шляхетний сеньор Елеодоро ще повинен погостювати у нас на березі. Подивиться на наше нове місто, побачить, яку нову господу будує собі наш приятель — дон Ґабрієль... Просимо!
І лишень тоді, коли де Лара й Ебано Перейра лишилися самі у світлиці, на порозі з'явилася господиня дому — шляхетна сеньора дона Ізабела де Лара.
Це була молода ще жінка у віці за тридцятку, зі спокійно-величавою поставою, з надзвичайно гарним обличчям і темними великими очима, скромно спущеними вділ. Коронкова намітка, пришпилена дорогими аграфами до високої зачіски, спадала їй на плечі, а штивна сіра сукня з твердого шовку шуршала і хрускотіла при кожному русі господині.
Побачивши господиню, дон Елеодоро відразу схопився на рівні ноги й схилився в глибокому уклоні.
— Тисяча перепрошень, шляхетна доно Ізабело! — вигукнув він скорботним голосом. — Ми тут стільки накричали й насварилися, що напевне зовсім розстроїли тендітні нерви шляхетної сеньори і прогнали сон з її повік.
Дона Ізабела усміхнулася:
— О, шляхетний доне Елеодоро, нерви наших жінок зовсім не є такі тендітні й звикли до гірших криків. А спати я ще й не збиралася перед вечерею. Зараз велю подавати...
— О, шляхетна сеньоро! — вдруге вклонився гість. — Ми направду були вже цілком уконтентовані підвечірком, і мене просто совість загризає, коли подумаю, що я своєю візитою завдаю стільки клопотів шляхетній сеньорі...
— Але ж звідки, доне Елеодоро! Гість у домі — для пас велике свято, а ще й такий достойний гість, як дон Елеодоро... Боюся лишень, чи така незугарна господиня, як я, потрапить догодити своїми простацькими стравами такому значному панові...
— О, доно Ізабело! — аж руки заломив гість. — Смію запевнити шляхетну сеньйору, що я за все своє життя не їв нічого смачнішого! Але, на жаль, свідомість того, що шляхетна сеньора мусить трудитися і клопотатися, додала до них деякого присмаку гіркоти...
— На милість Божу! — гучно засміявся де Лара. — Слухаючи цих вишуканих люб'язностей, я забуваю, що знаходжуся в дикому краю, і готов подумати, що перебуваю десь у Толедо... Доно Ізабело, моя найдорожча дружино, відкладіть свій страх на пізніше і веліть подавати вечерю, а ми ось її спробуємо і переконаємося, чи вона має присмак гіркоти, чи ні. Думаю, що ні, хіба би куховарка зазівалася і припалила м'ясо...
У світлицю увійшло дві рабині-муринки, вбрані однаково у вузькі смугасті червоно-білі туніки і, побризкуючи тяжкими мідними кільцями на руках і ногах, заходилися прибирати зі столу. А за ними нечутно прослизнула може дев'ятирічна дівчинка, чорнява, як жучок, вбрана в білі шовки й мережива, з золотими бранзолетами на обидвох ручках і рубіновими сережками у вушках. Вона стрелила на гостя лукавими веселими очима і соромливо заховалася за спину дони Ізабели.
Дон Елеодоро здивувався вкрай.
— Що це?! — спитав, не скриваючи захоплення. — Звідки впала ця прекрасна зірка у вашу оселю?
— Хіба не пізнаєте? — вдоволено усміхнулася дона Ізабела. — Це ж та сама моя похресниця ще з Кананеї? Пам'ятаєте?
— Ах, це та сама донька рабів, яку шляхетна сеньйора врятувала від варварської смерти? Де ж би я її пізнав! Що за чудова дівчинка з неї виросла!
— Не хваліть, не хваліть цієї дикунки, — сміялася дона Ізабела. — Вона — дуже уперта й вередлива... Жарі, вилізь но там з-поза моїх плечей і покажись панові!
Але дівчинка ще далі заховалася за широкі фалди господининої сукні й звідти стригла настороженими чорними оченятами, з яких визирала цікавість і вроджена кокетерія майбутньої жінки.
— Жарі, ти чуєш, що я кажу?! — повторила дона Ізабела.
— Лишіть її, шляхетна сеньйоро, — озвався гість. — Соромливість — найкраща ознака молодої дівчини...
— О! — вигукнув де Лара. — "Соромливість!" Якраз вгадав! Це звірятко зовсім не належить до соромливих, але хитре з біса... Жарі, ступай сюди!
На цей наказ, вйданий твердим тоном, дівчина зараз же залишила свій сховок, підійшла до дона Ґабрієля та вклонилася.
— Ну, — взяв її за руку де Лара, — кажи, чи ти є хитра?
— Так, пане, — покірно відповіла дитина, граючи веселим поглядом з-під опущених повік.
— І вперта?
— Так, пане...
— І вередлива?
— Так, пане...
— Гарно! А тепер скажи он тому сеньйорові, як ти називаєшся.
Дівчинка повернулася до Елеодора й сміливо сказала:
— Я називаюся Жануарія, шляхетний сеньйоре.
— Добре! — похвалив де Лара. — Тепер іще скажи, хто ти є?
— Я є похресницею шляхетної сеньйори — донни Ізабели Ґабрієль де Лара, — відповіла дівчинка, ніби завчену лекцію.
— Ось, який у неї титул! — підморгнув де Лара до Елеодора, а потім знову звернувся до Жануарії: — А чому це ви досі не спите, сеньйоріто Жануаріє — похреснице шляхетної дони Ізабели Ґабрієль де Лара?
— Бо я слухала, про що говорили гості, шляхетний пане...
— Ти підслухувала?! — суворо зморщив брови господар, але видно було, що його суворість удавана, і Жануарія не злякалася.
— Було дуже цікаво! — сплеснула вона ручками і засміялася. — Всі-всі сперечалися з отцем Жоакінем, а отець Жоакінь сварився. Отець Жоакінь завжди жалує рабів, але я не хотіла би бути рабинею.
— А чим би ти хотіла бути? — спитав зацікавлений Елеодоро.
— Я буду шляхетною панею, — гордо відповіла дівчинка. — Рабам погано живеться, вони не мають гарних домів, гарної одежі, їх б'ють, коли вони не хотять працювати, і продають... Бути рабинею — дуже погано.
— Але зате рабам на тому світі буде добре, хіба отець Жоакінь не казав? — жартівливо продовжував розмову Елеодоро, переглядаючись багатозначно з господарем.
— Так, казав, — хитнула головою Жануарія. — Завжди каже... Але я жалуватиму рабів, як моя мадриня[3], даватиму їм завжди стару одежу й солодощі на свята. Потім пожертвую багато золота на Церкву, а за це Бог мене також возьме на небо. І буде мені добре на землі й на небі...
Чоловіки голосно розсміялися, але дона Ізабела обурилася.
— Жарі! — прикрикнула вона. — Що це за глупі розмови?! Перестань зараз же, або я тебе відішлю геть! Піди ліпше до кухні й скажи Барбарі й Саломеї, щоб уже подавали...
Дівчинка змішалася, ображено закопилила губку і поспішила вийти. Дон Елеодоро проти волі замилувався її зграбними рухами і стрункою, прудкою фігуркою, що пропливла безшумно через кімнату і прослизнула, мов тінь, крізь тяжку котару на дверях, не змусивши її навіть колихнутися.
Дона Ізабела з виглядом, вкрай невдоволеним, почала нервово поправляти щось на столі, строго нахмуривши брови.
— О, моя шановна пані вже загнівалася! — трохи зніяковівши заговорив де Лара.
— Доне Ґабрієль, мій достойний муже, — так само строго обізвалася господиня, — я уважаю, що говорити на цю тему тепер не випадає...
— Чому? Дон Елеодоро — мій найближчий приятель і в даному випадку нема нічого аж такого поганого, щоб робити з нього секрети...
Гість сидів ні в сих, ні в тих і запитливо поглядав то на дона Ґабрієля, то на його дружину, відчуваючи підсвідомо й свою провину в напняттю, що виникло між подружжям.
— Бачиш, приятелю, — став пояснювати де Лара, — ми обоє дуже прив'язані до цієї малої індіяночки...
— Але прив'язаність не сміє бути підставою, щоб псувати дитину... — вставила дона Ізабела.
— А хто ж її більше псує, доно Ізабело?! — живіше заговорив де Лара. — Я лишень на кожному кроці привчаю Жануарію визнавати свої недоліки, а ви, моя достойна пані, робите з неї забавку для себе. Виховуєте її, як шляхетну панну, навіть грамоти вчите. Ну, скажи, — звернувся він до Елеодора, — навіщо індіянці грамота, коли майже поголовно всі наші сусідки не вміють ні читати, ні писати? Та то ж таки жінки зі шляхоцьких родин!
— Що ж робити, пане мій? — терпко кинула дона Ізабела. — Мушу я чимсь своє життя заповнити, чи ні?
Де Лара сприйняв слова дружини, як докір, і похнюпився. Любив жінку дуже і нераз відчував докори сумління, що не міг дати їй веселішого життя. Взяв її майже ще дитиною з доброї родини, в якій дівчина не знала ні журби, ні тяжкої праці. А що дав їй? Самотнє життя в дикому краю. Дона Ізабела подарувала йому четверо синів.