Крижі

Вона вдала з себе дуже сердиту. Сердито пожбурила цибулиння в плиту, а там пригасло.

– Певно, що донощик. Через тебе он у плиті перестало горіти. Там, де появляється донощик, життя нема! – ганьбила його. Присіла й почала дмухати на вогонь.

Сергійко нишком підступив до неї.

– Я не донощик, – сказав. Налобився, подумав і вигукнув – Хіба я не знаю, що донощики – найпаскудніші люди. Непотрріб! – присів за її плечима. – Дай я подмухаю, – просив.

Оленка вступилася, кваплячись з обідом, а хлопчик, підгицнувши до дверцят, так став дути на вогонь, що в нього обличчя аж тріскало. Спалахнув хмиз, зайнялося цибулиння. А він дув, не перестаючи, скільки мав духу. Дим чомусь повертався назад. Замахав на нього руками. В плиті розгорілося, і дим повалив на хату.

– Оленко, глянь, що коїться! – закричав Сергійко.

Ніж випав їй із рук – у хаті повно диму. "Гарна я господиня! Ото мій перший обід!" – жахнулася вона. І не могла спам'ятатися, що ж сталося? Розчинила в сіни двері. А дим курить. Сергійка не видно. Лише чути – посапує і крекче. "Ото господиня! Ото перший обід!" – Оленка зі злості почала бити себе кулаками в груди. Спам'яталася, що забула відчинити комина. Кинулася до нього, відчинила і боялася, щоб Сергійко про це не здогадався, бо тоді хоч згори із сорому.

– Забився, комин забився! – примовляла, заметушившись коло плити, бачачи, що протяг потягнув і в плиті загуло.

– Сажа, – проказав, ніби згоджуючись із сестрою, хлопчик. Але йому не дуже вірилося, і він сказав: – Недавно ж чистили… Треба сказати, щоб знов прочистили.

– Нікому й нічого казати не треба! – ще сердитіше й гнівніше, ніж раніше, напала на нього Оленка: руки кулаками, очі наставлені.

Все в димові, але Сергійкові видно і сестрині кулаки і її очі.

– Хіба я донощик? – обзивається він серйозно. І каже весело: – О, в плиті горрить, і дути не треба! – і поважно, як старий, підводиться з колін.

Оленка допомагає йому стати, обіймає його, сама притуляючись до нього, і Сергійко не може збагнути, що з нею, чому вона враз перемінилася?"

– Обідати б, – заїкається.

– Будемо, будемо, хай ось дим вивітриться, – щебече дівчина. Дає йому хустину. Він виганяє з хати дим, а вона порається зі сковорідкою.

На плиті шкварчить. У чавунці побулькує. Оленка думає, що присмачить борщ і братикові, трішечки, а присмачить у мисці, з його краю.

Вони їдять з однієї миски. Двері в сіни відчинені, щоб димом зовсім не було чути. Оленка допитується, чи борщ не відганяє димком? Сергійко мотає ложкою – не чути. Вона обіцяє йому щось оповісти, думаючи, як його швидше приспати, а він мотає ложкою ще завзятіше, як молотник.

– Оленко, що ж ти мовчиш?

Вона миє мирку, ложки і вся там, на горищі, а Сергійко вилазить на тапчан. Вікно запотіло. Він любить малювати пальцем на запотілих шибках.

Оленка підмітає коло плити й співає: "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі?" – так і виводить, але неголосно. Сергійко обертається:

– Ти, як наша мама. Наша мама, коли підмітають чи шиють, то все співають.

Підмівши й зачинивши двері, вона стає коліньми на тапчані коло нього.

– А що ти малюєш?

– Таке! Я зовсім не малюю. Я пишу.

– Що?

– Слово! – випалює він, сміється і швидко розмазюкує долонею по шибці, де нібито писав. – Розказуй, ти ж обіцялася, – просить її.

Вона знає, що поки йому щось не розповість, він не засне. Підіймає руку до запотілої нечіпаної шибки. Її палець – як пензель.

– Шабля! – каже Сергійко.

– А ти знаєш, що це за шабля? – повертається вона до нього. – Це шабля свята. В нашому роді всі ковалі. Знаєш, може, таку шаблю наші діди й прадіди робили?

– І партизани з такими шаблями? – перепитує він.

– І партизани, – відповідає Оленка, думає про дядька з Вовчого яру, думає, що коли він одужає, то теж подасться у ліс, і тому не дуже їй хочеться перед Сергійком про партизанів розвозитися, бо що почує в хаті, понесе на вулицю. – Але багато святих шабель просто сховано.

– Де?

– Вони заховані на Чернечій горі. А ти знаєш, яка це гора? На Чернечій горі поховано Тараса Шевченка. А ти знаєш, хто такий Тарас Шевченко? Він написав усі пісні, які наша мати співають.

Він перебиває її:

– І ту, що ти співала?

– Аякже! Мине ще трохи часу, і святі шаблі дістануть. А коли їх дістануть, од фашистів і сліду не зостанеться. Не віриш? Ось побачиш!

Вона оповіла йому так мало і замовкла. І вони вдвох дивляться у вікно. Оленка потерпає: можуть наскочити поліцаї.

Але облава серед білого дня наскакує рідко. Вулиця порожня. Сіріє бокаювата, у виямках бруківка. Блищить головасте каміння.

Що бачать вони – хлопчик і дівчина, втупившись у вікно?

Намальована шабля тане: шибка розпотіла й просвічується.

– Якби вона мені хоч приснилася, – каже Сергійко.

Олена вмовляє: ляж, то присниться. Кладе його в ліжко. Він не борониться. Вона цілує його – аж тричі цілує. Він просить, щоб посиділа йому в головах. Вона сідає. Він бере її руку, кладе собі під голову. Обом тепло.

Оленка сидить, не спускає очей з плити: може, той чавунець і прохолов? Її обсідає безліч думок. Дурняє себе: і як могла забутися відчинити комина? Думає, що перш ніж лізти на горище, вийде, роздивиться: мати й батько наказували. Хоч би той борщ не пропах димком? Хоч би він смакував! І сидить, сидить, боячись поворухнутися.

Легенько, легесенько виймає руку з-під братової голови. Рука отерпла, пальці теж. Розтирає їх, а тоді, знявшись, навшпиньки виходить з хати.

Навшпиньки вийшла, навшпиньки й вернулася. Борщ у миску, засмажку в миску. Ложкою борщу всю засмажку зі сковорідки вилизала, аби краще присмачити. І одне око на Сергійкові, а друге на мисці в руках, – навшпиньки виходила бочком із хати.

Він був такий самий, яким Оленка побачила його під терновим кущем, – худющий, марний, виснажений. Тільки дивився, лежачи за купами дощок. Мабуть, очікував на неї.

– Он ти яка! – сказав, ледве зводячись на лікоть, – Мати і батько мені про тебе розказували.

Вона держала миску, хотіла, щоб він швидше обідав, а він поманив її до себе. Дівчина підійшла.

– Вчишся? – запитав її.

Кивнула йому. Він вийняв з кишеньки гімнастерки олівця з наконечником.

– Дарую, – і погладив її по голові.

Їй у вухах стояв його слабкий голос. Косами, кожною своєю волосинкою відчувала дотик його пальців. Серце стиснулося, билося швидко-швидко: не було такого, на світі, чого б вона не зробила, якби він забажав, – дядько з Вовчого яру.

9

Він носить воду – мати пере. Балія стоїть на землі, обіч порога, знадвору. Він прямує в сінці. Поріг низенький: весняні води не раз затоплювали цю халупу. Лесь і гріє воду, і тягає каструлі з окропом. Сінці і кімнатка, в якій стіл, ліжко й лава, – оце і все житло. Він не має де спати – на лаві.

Хлопець упрів: кучерики, що обрамлюють його вродливе, бліде обличчя, змокріли, розпрямилися, порідшали й негарно поприлипали до лоба, над скронями, – нема їх пухнастих, і тому великі вуха стирчать, почервоніли, і розчервонілося, як із сорому, розпарившись, його обличчя. Мати просила, щоб перепочив, але він не зважає, управляється, мовби загладжуючи якусь вину. А мати думає, що син старається. Вона його жаліє: ліг, не вечеряючи, встав, полемзав, – може, занедужав, – і не пустила до школи. Взялася за прання, і його начеб підпалено. І не треба їй підганяти сина. Коло неї в кадібці повно води наносив. Вона черпає собі черпаком. Щойно здумала про окріп, а Лесь несе каструлю.

Мати прийняла з балії руки, і він лив окріп.

– Чи тебе хто не зобидив? – запитала проникливо, з серцем.

Лесь мигцем глянув на неї й крутнув головою. Вона знала і цей миттєвий, непідступний, підлобуватий погляд, і це різке, круте підкидання голови – батьківське, Стогнієве. В такий час і не підступай – затаєна думка не прорветься жодним словом. У зблискові синових очей вона побачила батьківську впертість, його волю. І коли Лесь знову взявся за дужки відер, вона заспокоїлася. Батько теж не любив балачок. А щоб пожалітися – такого і не пам'ятала. Ні коли наймиткував у маєтку, де агрономував теперішній бургомістр і де у них народився Лесь, ні потім. Батькові чорні, як у Леся, очі зблискували, якщо в нього лежало на душі щось втаємничене, своє. Не розводився про свої невдачі навіть тоді, коли це було щось пусте, як, наприклад, коли поламав наралника й управитель уперіщив його пужалном.

А коли вони жили на Перначівці, вона заїкнулася, поткнувшись із чиєюсь просьбою. Він мигцем глянув на неї й крутнув головою, як оце Лесь. Ніколи ні з якою просьбою вона вже не потикалася.

Деренчали порожні відра. Потягшись, розвівши руки ліктями, праля нагнулася над балією: тертка, кальна вода й чужа білизна були як її життя – іншим чисте, накрохмалене, а їй бруд. Обпирала Зігфріда Штернфельса, тепер і бургомістрова накинула своє. І солдатка думала, який світ непевний і непостійний: ще ніби вчора Яременчиха була ніщо, а нині годи їй і бійся.

Лесь виступив з хати, несучи окріп, коли зайшли Мартин і Оленка. Густа пара клубувала Лесеві просто в обличчя, заволікаючи перед ним день, але він добре бачив Оленку, Мартина і з несподіванки, що вона тут, мало не випустив зі своїх рук каструлю.

Його мати, Тоня, наглянувши синових однокласників, зраділа, витерла об фартух руку, приймала так, мовби хотіла їх посадити.