Чудасій

Уявляв собі стару Ухову й відчував, що ця зустріч не буде надто приязною. Але те, що сталося, перейшло всяку уяву...

Насамперед, я довго стукав, поки за дверима почуло­ся шкробання тажких черевиків і злісне бурмотіння. Двері нарешті відчинилися і в них показалася височезна, стара жінка, простоволоса, розпатлана, з косинками брудного волосся, що падали на чоло. Очі скісні, але величезні, си­ві, були налиті якоюсь похмурою злобою, що, здавалося, спливала з них аж до самого кінчика довгого носа.

— Вам чево? — гримнула Ухова, тримаючи однією рукою двері, а другою притримуючи на грудях брудну чо­ловічу сорочку без ґудзиків, що правила їй за блюзку.

— Я хотів би бачити Олексу, — сказав я найчемніше.

— Каково таково Алєксу?! — визвірилася Ухова, об­ливаючи мене з ніг до голови гадючим поглядом. — Нєт тут нікаково Алєкси!

— Альошу, — поправився я спішно, — Альошу!

В той самий момент відчинилося вікно, а в ньому з'я­вилося ще два зацікавлені жіночі обличчя, розмальовані пристаркуваті й бридкі.

"Сестри!" — догадався я, але не мав часу на них при­дивитися.

— А вам яке діло до Альоші? — кричала Ухова так, ніби я мав намір його вкрасти.

— Хотів поговорити з ним, — відповів я. — Маю по­важну справу.

— Як вас звуть? — питала Ухова, не спускаючи з то­ну.

Я сказав.

— Хто ви такий?

Я й це сказав, думаючи, що вже все буде добре. Але Ухова в той момент, в який можна було найменше споді­ватися, гримнула дверима і через них закричала:

— Шантрапа! Жуліки! Лазять тут, голову морочать! Альошу йому давай! Напевне грошей хоче позичити, або меду вициганити!

Голови у вікні захіхікали і щезли. А я постояв ще хвилинку, обернувся і пішов назад, лихий і сконфужений.

Ледве відійшов кільканадцять кроків, як двері відчинилися.

— Ей, ви там! — крикнула Ухова й кивнула мені паль­цем. — Ідіть сюди!

Я вернувся, перекований, що стара передумала і таки впустить мене до хати, але помилився. Ледве я тільки ді­йшов до порога, як Ухова вискочила, розмахуючи кочер­гою, і заревіла:

— Нєт Альоші, понімаєш?! Нєт, нє било і не будєт!!! А єслі єщо раз сюда сунешся — башку разіб'ю!

І махнувши, перед самим моїм носом кочергою, Ухова вскочила назад до хати, а двері зачинила з такою силою, що довкола них аж тинк посипався.

Я плюнув з пересердя і пішов геть.

Уже з Криму вислав я до Олекси коротенького листа на інститут і просив написати до мене пару слів. Відповіді довго не було, і лише коли я вже збирався від'їжджати додому, прийшла відкрита картка:

"Дорогий Павле! Вашого листа я одержав. Завтра ви­їжджаю на дипломну практику в Свердловськ і буду там сидіти пів року. Ходив до Вас, але було замкнено. Моя... (нерозбірливе слово) вийшла заміж за секретаря райкому партії. Як усякий партіець, видно, сволоч і ґепеушник. Мрії без крил, а я — без мрій. Учора вбив чотирьох зайців. Вона буде ще жалувати, але дістане від мене дулю. Поет хворий, і взагалі єрунда. Олекса".

Розбираючи, нечитке письмо, я облився холодним по­том. Господи, що за дурень той Олекса! Як же можна так писати у відкритій поштівці?! Ану ж хтось ненароком про­читав би?! Адже пошту лишають у канцелярії просто на столі секретарки!

З байдужим виглядом я поклав картку в кишеню і пішов у парк. Сів на лавці і ще раз прочитав.

— Дурень! — повторив. — Але що це за слово? "Ква...ха"? Ясно, що мова йде про Тамару. Уляна Федо­рівна, значить, небезпідставно тоді говорила, що Тамара е нареченою, тільки не Олексиною... "Ква...ха"... Що це значить?

Та як не старався — не міг прочитати. Подер поштівку на кусники і вкинув у рвучкий потік.

Приїхавши через кілька днів додому і відвідавши Костя, який щойно виписався з лікарні після запалення леге­нів, довідався я, що Тамара Усевич дійсно вийшла заміж за секретаря Н-ського райкому партії і зробила "блискучу кар'єру". Кость казав, що з вигляду Тамарин чоловік — дуже гарний мужчина і має всі шанси незабаром осягнути ще вище становище. Казав також, що ледве умовив Олек­су не висилати Тамарі лайливого листа, в якому було пов­но дотепних і гострих виразів на адресу молодої подруж­ньої пари.

Так сумно скінчилося перше Олексине кохання.

***

Зима того року була вкрай погана: сльотиста, гнила і затяжна. Олекса не писав нічого, і я гостро відчував його відсутність. Ще в січні-лютім скрашував мені вільні вечори Кость, але потім і він почав приходити рідше, а, коли я приходив до нього, то заставав замкнені двері.

— Слухай, Костю, — сказав я якось йому, — твоя поведінка щось дуже нагадує мені Олексину в часи його женихання з Тамарою.

— А що ж, — серйозно відповів Кость, — не до віку ж парубкувати...

— Ага, то, значить, я вгадав!

— Вгадав, друже: сподобалася мені дівчина.

— А ти їй?

— Здається, також.

— Щасливий!

— А хто ж і тобі боронить бути щасливим? Ходи сьо­годні разом зі мною.

— Ов, який ти добрий! Хочеш поділитися зі мною своєю нареченою?

— Ні, аж такий добрий я не є. Але моя дівчина має сестру, і я певний, що вона тобі сподобається.

— Звідки ж така певність?

— Бо це — дівчина поважна тиха, має косу, як праник*, і називається традиційно Галею. Хочеш — познайом­лю.

— Та хто ж вони, ті дівчата?

— Сестри Кітлінські. Обидві студентки. І родина їхня симпатична. Зрештою, ходи, і побачиш сам.

Того ж вечора ми вибралися до Кітлінських. Все було, як казав Кость: симпатичні батьки, затишне мешкання і двоє гарних дівчат. На перший погляд не видавалися на­віть сестрами, так мало подобали одна на другу, але, при ближчому знайомстві, навпаки, вражали абсолютною схо­жістю внутрішніх прикмет.

Старша Галя була дійсно типом мого смаку: чорнява, міцна, з тихим альтовим голосом і грубою косою. В ній усе було рівне: рівний голос, рівна від початку до самого кінчика коса, рівна постать, зрівноважені, спокійні рухи. Взагалі від неї віяло певністю і спокоєм, так що, перебу­ваючи в її товаристві, я відпочивав розумово і навіть фі­зично. Ніна, молодша на півтора року, нагадувала своїм буйним, майже білим волоссям бальончик кульбаби. Гар­но збудована, з пишно, розвиненими формами, відрізня­лася від сестри ще й тим, що говорила скоро-скоро, немов би сипала горохом, вертіла в усі боки своєю голівкою і широко розплющувала темно-зелені очі. Псували її трохи тільки зуби, гострі й рідкі, але на загал, Ніна таки, була гарна.

На початку знайомства мене до деякої міри вражала якась підкреслена, ніби штучна, любов між сестрами. Вони називали одна другу "Галочка", або "Галюся" і "Ніночка", або "Нінуся", одна без другої ніколи не ступили кроку, нічого не зробили, наперед між собою не порадившись. Старалися вони також бути завжди однієї думки і, здава­лося, тільки й думали про те, як би то можна було одна другій у чомусь поступитися.

— Підемо до кіна? — питав Кость.

— Не знаю, як Галя... Галочко, ти хочеш іти до кіна?

— Як ти хочеш, то я піду.

— Ні, як ти хочеш.

— Я думаю, що ми можемо піти.

Або: '

— Як вам сподобалася "Принцеса Турандот"*, Галю?

— Ах, Ніна відразу сказала, що це — чудова річ. Правда, Нінусь?

— Що за питання! Нам обом дуже сподобалась.

"Чи вони справді такі однозгідні в поглядах, чи по­просту жадна з них ніяких поглядів не має?" — не раз пи­тав я себе.

Але згодом прийшов я до переконання, що в тому факті нема нічого дивного; майже однолітки, що зросли разом під дбайливою опікою ніжної матері, могли і навіть повинні були виробити спільні смаки, звички й світогляди.

Спочатку я ходив до Кітлінських більше для того, щоб дотримати товариства Костеві і не нудьгувати самому у своїй кавалерській хаті. Пізніше ці відвідини перейшли у звичку, і, коли щось ставало мені на перешкоді, або, коли я добровільно пробував лишитися якийсь вечір удо­ма, — почував себе дуже погано. А ще через якийсь час, уже силою факту, виринули переді мною самі собою зро­зумілі обов'язки. І так, я і Кость поставали майже женихами, яких стрічали в домі Кітлінських, як своїх. Правда, і дівчата і їхні батьки дали нам відразу зрозуміти, що про шлюб можна буде говорити аж на другий рік, коли Галя і Ніна закінчать інститут. Але ми й самі були такої думки, а тому не приспішували подій. Дівчата трималися виключ­но нас, тільки з нами ходили па прогульки, на студентські вечірки, до кіна й театру, через нас замкнули двері свого дому перед іншими претендентами. Отже, справа була ясна...

У травні я знову мусів їхати на три місяці до Криму, де ще попереднього року була розпочата велика дослідна робота над різними ґатунками тютюну, і ця вістка дуже Галю засмутила. Коли прощалися ввечері напередодні мо­го від'їзду під хвірткою, дівчина вперше теплою хвилею впала мені на груди і розплакалася.

— Не плач, Галю, — сказав, я зворушено, перейшовши несподівано на "ти", — три місяці пробіжать скоро...

— Для мене — ні! Для мене це буде вічність!

— Не буде, Галю! Я писатиму тобі щодня.

— Не забудеш?

— Галю! І ти можеш таке говорити?!

Коротко сказавши, це була зворушлива сцена з пал­кими обіцянками, сльозами й довгими поцілунками, так що я вернувся додому по півночі безмежно щасливий і глибоко закоханий...

Як і було, умовлено, напередодні від'їзду, ми дуже інтенсивно листувалися. Галині листи були грамотні й зв'язні, хоч і не відрізнялися надзвичайною глибиною дум­ки, чи високими духовими інтересами. Зате вона докладно писала про те, що робила, куди ходила, кого бачила, що читала і т. д. Добра третина листа присвячувалася й сес­трі: "Нінусь порадила", "Нінуся думає", "Ніночка сказа­ла"... Згадувала Галя також про те, що познайомилася з Альошею-чудасієм, який вернувся з практики, була на випускному вечорі в Індустріальному Інституті, але не тан­цювала ні з ким ні одного танцю.

Про Олексу Галя писала ще таке: "Стверджують всі, що його дипломна робота — річ величезної ваги, і що він, як інженер, —людина виключного таланту. Шкода тіль­ки, що дивак. Коли б йому підшукати якусь добру дівчи­ну, то ми з Ніночкою певні, що це мало б дуже позитивні наслідки. Признаюся тобі по секрету, що ми вже навіть маємо, плян: до нас незабаром приїде наша двоюрідна сес­тра Зіна. Це дуже мила дівчина, хоч і не красуня. Але О­лекса і сам не відзначається зовнішністю, то ж годі йому на красуню числити. Зіна — донька священика.