Бо багаті турки могли мати багато жінок, а найбільше турецький султан. Цілі сотні жінок.
Ого! Скільки то треба було подарунків султанові на Свято Матері, — вигукнула дівчина.
— Справді, чимало. Але він, певно, не святкував цього дня. Зрештою, вони були багаті, як у казці.
— А чому козаки дозволяли брати в полон наших людей? Чому пускали їх в Україну? А чому не брали турків у полон?
— Або сили були замалі і вони програвали битви, або не догледіли, бо степ широкий і шляхів багато. А найстрашнішим був Чорний шлях — тому й так називався. По-різному було. Але для того, щоб перегородити дорогу татарам і туркам, й збудували Січ, до якої збиралися ті козаки, які не хотіли вдома сидіти коло жінки і дітей, а хотіли воювати. Правда, багато козаків мали недалеко від Січі свої домівки-паланки — і як була тривога, то бігли відразу на Січ.
— А як їх збирали? По радіо чи телефоном? — запитала Данка.
— Ні, — засміявся татко, — тоді ще того всього не було. У степу ставили на курганах сторожові вежі, на яких були бочки зі смолою. Там на чатах, тобто на сторожі чергували козаки. От хтось побачить, що суне орда (так називали татарські і турецькі війська), то запалить ту бочку. Здалеку видно, як вона горить і димить. Тоді на іншій вежі, побачивши дим, запалювали свою. І ця вістка-сигнал набагато випереджувала орду. Тим часом козаки збиралися і готувалися до відсічі.
— А круки у степу були? — запитала з певним умислом Данка.
— Звичайно, вони всюди появлялися, де пахло війною, людським трупом. Це птахи, які у дзьобах розквітлої гілки не носять.
— А мені б носили, — загадково сказала Данка.
11. Ще один сон Данки
Звечора задощило, блискало і гриміло, немов із гармат козацької чайки. Данці під ту стрілянину снилося, що вона ніби на чайці, а козаки перестрілися з турками і здобули галери. Вони щасливо дісталися до Січі, і всі ті, що були в ясирі (так звався полон у татар і турків), щасливі повертаються додому. І Данка горда, що допомагала їх визволяти, особливо тих, що були на галерах і в гаремах. Тепер галери колихаються на хвилях на одному місці, бо нема кому веслувати. А в гаремах — порожньо, бігає султан по кімнатах і рве на голові волосся: хто ж йому тепер буде варити їсти? Козаки повагом курять люльки, веслують собі повільно. А серед них і Данчин татко. А потім вже із Січі випливають на чайці, щоб добратися до Львова.
І лине чайка, мов птах, на хвилях Полтви: така та річка чиста і повноводна. А Львів ще оточений валами і мурами, повно на них веж, але всі брами відчинені, грають дзвони, гук гармат. Усі львів'яни вибігають із нашими прапорами, щоб привітати козаків. І не треба облогою брати місто, стріляти по палацах і храмах. Усі гукають "сла-а-ва!" І всі дивляться на Данку, а вона у козацькому вбранні, як молоденький джура.
— У місті нема ворогів? — запитала Данка. Бабуся в якомусь дивному старомодному одязі відповідає:
— Та повтікали!
— От і добре! — зраділа Данка. — Уже не вбиватимуть наших композиторів.
Звідкись раптово з'являється Крак, але як людина в довгій чорній хламиді. І знає Данка, що це він, хоча той — юнак і зовсім нічого спільного з круком не має. Він тримав велику гілку гарного бузку, передав її Данці і сказав:
— Залишилися ще потаємні вороги. Але вони, поки чайка у Львові, будуть сидіти тихо. Отож треба берегти чайку, аби хтось її не порубав і не попалив. А як тобі наша Полтва? Чи ти зауважила, яка вона гарна річка? Можна навіть рибу ловити.
— Я і не сподівалася її побачити. Бо мені завжди казали, що вона підземним каналом тече під Львовом. А як це її випустили?
— О, її не випустили, на жаль, — відповідає Крак. — Просто ти у сні прибула у той час, коли ще були козаки, і попри Львів протікала ця річка. Але, коли ти вранці прокинешся, все знову буде так, як було вчора: тільки козацька чайка у гаю на колесах, бо інакше її не перевезеш по безводному Львову, стоятиме у Шевченківському гаю. А між іншим, чи ти бачила там, у гаю, і залишки дерев'яного човна, якого звали "дубом"? Вчені знайшли його затопленого у річці і витягли з дна. Звичайно, він дуже поруйнований, але можна здогадатися, яким великим був цей човен, що плавав по наших річках.
— Ні, я тільки оглядала чайку, на інше не вистачило часу, — відповіла дівчинка. — Не розумію, до чого тут сон, про який ти говориш. Хіба я сплю?
— Може, і не спиш, — непевно відповів Крак.
— А може, то не сон. Може, то просто повернулося минуле і ми всі будемо в ньому жити? — запитала Данка. Бо на час її розмови десь подівалися її рідні і знайомі львів'яни і тільки вони з Краком стояли на місткові через Полтву і дивилися то на Святоюрську гору із незнайомою Данці невеликою кам'яною церковцею із дзвіницею, за якою сідало червоне сонце, то на другу, вищу, на Високий замок, де був справжній камінний замок, що здіймався понад усі вежі і дзвіниці міста, а воно виглядало акурат так, як на старому малюнкові з таткової книги про Львів.
— Як гарно! — вигукнула Данка і тут же похопилася. — А де ми будемо мешкати? Там, де наша вулиця, поле і чагарники. Відразу за Полтвою мочарі, болота. Трохи далі твій ліс, де гніздяться ворони і круки.
— Еге ж, — відповів Крак. — Знаєш, Данко, оцей Львів мені чомусь миліший. Більше простору і спокою. І хоч зараз стріляють гармати з чайки, але це святкова, урочиста сальва чи, як тепер кажуть, салют.
— Дякую тобі, Краку, за бузок: і цей, і той, для мамусі, — сказала Данка, коли стрілянина трохи вщухла. — Мамуся дуже втішилася.
— Дрібниці, не варто про це згадувати, — трішки пишаючись, відповів Крак. — А тепер послухай, що я тобі скажу: я не Крак, а людина, звичайний львів'янин. Ця канонада не із чайки. І ми не стоїмо на містку через Полтву — нема містка. І б'ють громи. А ти спиш у себе вдома. Це сон. Але ми все-таки зустрінемося вранці, як звично. І я буду круком. Бувай!
І він зник. Зникло і все видиво. І тут Данка прокинулася посеред чудового ранку: за вікном синіло чисте небо, цвірінькали горобці, струменіло прохолодне повітря, напоєне пахощами бузку. Поруч з нею, на нічному столику ("накаслику", як казала бабуся) лежала гілка бузку, та сама, що подарував їй юнак Крак на містку через Полтву.
— Чи то сон, чи не сон? — чудувалася Данка. — Я вже чисто заплуталася. Дім вар'ятів, як каже бабуся.
І тут у мову Данки встряв Крак за вікном:
— Знаєш, Данко, дійсно все трохи переплуталося: сон і дійсність, давнє і теперішнє. Так воно інколи буває у житті, бо життя — дуже складне. Але не журись тим — скоро все стане на свої місця.
— Може, і не все. От Полтви мені шкода: така чиста і спокійна, — сказала Данка, — коли я стояла на містку, то бачила аж два млини на ній у тім місці, де тепер фонтан із Дівою Марією. Це ж ти чи отой юнак зі сну показував їх.
Але Крак перебив — він немов кудись поспішав:
— Ця річка тільки сьогодні була така гарна. А дуже часто вона виходила з берегів, затопляла не тільки болота і багнисту долину, але й передмістя: вдиралася до міста поза мури, ніщо не могло її спинити. Були випадки, що заливало льохи, де був заморський крам, підземелля, куди клали труни священиків чи поважних міщан. А сама Полтва несла різні речі — все, що могла вхопити на берегах: і звалені дерева, і містки, навіть потоплених тварин. Ось якою була маленька і тихенька Полтва. То ж не журися за тим, що було колись давно.
— Але ж це було недавно, щойно, — заперечила Данка.
— Не будемо сперечатися, — сказав Крак. — Я зараз поспішаю. Біжи до бабусі. Он у дверях зазирає Мнявка, певно кличе тебе до кухні.
Кицька смачно облизувалася: вона вже поснідала і зовсім не збиралася кликати Данку. Це лише так знайшов вимовку Крак, аби спекатися Данки з її запитаннями.
12. Купер'ян зі Львова
— Надійшла вес-на пре-красна,
Мно-го-цвіт-на, теп-ла, яс-на...
Так собі читала, трохи по складах, трохи напам'ять Данка. Вона любила "Лиса Микиту", навіть недавно запозичила перший рядок до свого віршика для мамусі. Але ж то правда, що настала весна прекрасна. Вона прийшла і для звірів, для лиса Микити, а тепер до неї, Данки. А разом із весною прийшла до неї таємниця — появився приятель Крак. У п'ятій частині "Лиса Микити" дівчинка зупинилася на таких рядках:
Кіт Мурли-ка вже на гіл-ку
Виліз і міц-ну-ю сил-ку
Мо-ту-зя-ну за-си-лив.
Крука ще гук-нув нав-мис-не,
Щоб Микиті, як повис-не,
Зараз о-чі з ло-ба пив.
— Агов, — сказала вона, — не думаю, що це міг вчинити мій знайомий Крак. Не міг він такого зробити — і кінець! Зрештою, запитаю при нагоді.
Нагода не забарилася.
— Я чекав цього запитання, — відповів Крак. — Я знаю ці рядки з "Лиса Микити". Справді, круки так створені природою, що можуть собі дозволити такі справи. Але є різні круки. Ті, що мудріші і знають про негарні вчинки свого роду, навряд чи погодились би помагати катові. Вони десь збоку чекали б на закінчення церемонії страти.
Він замовк, трохи повагався, чи продовжувати, чи ні. А тоді сказав:
— Знаєш, строфа з "Микити" нагадала мені одну дуже давню історію. Я не збирався її розповідати, але бачу, що нема ради. Вмощайся вигідно, бо розповідь буде довгенька. Отож, це було давно. Полтва тоді розлилася, затопила і багниська по той бік, і ціле Краківське передмістя — ні вали, ні мури не могли втримати води. Люди вулицями плавали на човнах, через вікна входили до будинків.
— О так, ми вже про таку повінь недавно говорили, — зауважила Данка.
— Вибач, що повторююся. Дощі, зливи не вщухали цілий травень. Тільки зійшли води, як нове нещастя спіткало Львів. Мали покарати козацького отамана Івана Підкову на смерть. Називався він Підковою, бо був дуже міцним — гнув руками залізні підкови. До того ж це був хоробрий справжній лицар. Він провадив війну з турками, а польський король примирився з ними — і на їх прохання мав покарати козацького отамана. Підкова довірився королю; він розпустив своє військо, віддав гармати тому ж королю і сам легковірно приїхав до нього. А той звелів його закувати і стратити на смерть у Львові. Настав день кари. Король, який ще з весни перебував у Львові, покинув місто. Але наказав за ним зачинити браму. Усі озброєні слуги і стражники міста були на той день напоготові, щоб чогось не вчинилося в місті. Підкову привели на підвищення з дощок на площі Ринок за ратушею під "стовп ганьби".