По той бік світу

Заводь, Катрусю, а ми підхопимо.

— Ой, закувала та сива зозу-уля, — заспі­вала Катря несподівано сильним та чистим го­лосом.

— Раннім рано на зорі, — підхопив імпровізований хор з легкістю та музичністю, прита­манною українцям, куди б їх не закинула до­ля.

Співали різних пісень, сумних і веселих, но­вих і стародавніх. Таких, що уложено над Дні­пром і тих, що створено над Стриєм і таких, що ніхто не пам'ятає, де і коли вони постали.

Петро не раз відчував, як по спині йому пробігало тремтіння, і думав:

— Пісні, пісні, звідки у вас така могутність, що ви можете або навіяти на нас чорний сум, або збудити в нас яскраву радість? Чому ви так глибоко западаєте в душу і ворушите там найтаємніші струни?

І ще думав:

— Чому все складається не так, як треба? Чому б мені, наприклад, не закохатись у цій милій, мудрій дівчині? Слухав би її співи, ди­вився б у її очі, прозорі, як річки рідної кра­їни? — І зі здивуванням ствердив, що від самого ранку не згадав ані разу про Чічіту.

Вода почала спадати так само несподівано, як і прийшла. Сонце ще тільки зібралось хо­ватися за обрій, як майдан знову зазеленів і між пагорками побігли струмки, тікаючи до річки.

А ще через півгодини гості розходились по твердій землі, на якій вже не було й болота.

6

Чічіті ніяк не вдавалося вирівняти свій фі­нансовий стан. Скільки вона не шукала, відпо­відної посади не траплялось.

Тричі викликали її до студії, і щораз не їй справляло менше приємності! Заробіток з ньо­го був мізерний, а часу відбирало чимало. Що­правда часу Чічіті не бракувало, але сидіти в студії годинами, чекаючи поки покличуть, або повторювати по кілька разів ту саму сцену було дуже нудно.

Крім того, одного разу, як фільмували загибель пароплаву і наладовування човнів, Чічіту хтось штовхнув так, що вона впала. Дирек­тор казав, що сцена вийшла дуже натурально, але сукня Чічітина замастилась і один чере­вик зовсім покривився. Спробуй купити такі черевики на заробітки від здіймання!

Орландо не брав участи у сценах, що тепер було фільмовано, і Чічіта ніде його не зустрі­чала. Їй було дивно, що він не шукав нагоди її побачити, бо інстинктивно відчувала, що вона йому сподобалась. Про свою пригоду з ключем вона нікому не оповіла і, їдучи до сту­дії, вмовляла сама собі, що не хотіла б здиба­ти Орландо, а як бачила, що її бажання спов­нювалось і Орланда у студії не було, то почу­вала неприємне дряпання в грудях.

— Ти чогось не така, як завжди? Що з то­бою? — допитувалась Лолі.

— Дурниці, це твої вигадки. А турботи мої ти сама знаєш.

— Турботи твої від твоєї дурости!

— Що ти мені закидаєш?

— Чому, наприклад, ти уникаєш знайомства з Гонсалесом?

— Цебто з твоїм носорогом? Нащо він ме­ні здався? Зрештою, як ти вже так настоюєш, то я можу тобі зробити цю приємність.

Лолі в момент улаштувала зустріч.

Здибались у Палермо[5], куди Гонсалес приїхав на своєму авті, сам, без шофера.

Він запропонував поїхати поза місто і, по­ки їхали парком, все чогось оглядався.

По дорозі запросив дівчат до другорядної кав'ярні, де було дуже мало людей і не було музики.

— Можна принаймні побалакати, — мовив він, виправдуючи свій вибір.

Проте балакав він дуже мало, більше мов­чав і вперто дивився на Чічіту.

— Розглядає, мов телицю на ярмарку. Но­сорог і теличка, — подумала Чічіта і засмія­лась.

— Чого ти регочеш? — спитала Лолі.

— Пригадала собі щось кумедне зі звірячого життя.

Лолі глянула на неї з докором, а Гонсалес несподівано захопився:

— Яку ви маєте веселу вдачу!

Повертаючись, Гонсалес завіз Чічіту додому і щось шепнув Лолі, після чого вона злізла з авта і пояснила Чічіті:

— Я піду додому пішки.

— Чого ж ти не поїхала разом з Гонсалесом, раз ви мешкаєте у тім самім домі?

Він не хоче мене компромітувати.

— Тебе чи себе?

— А хочби й себе. Він має жінку і родину.

— То й сидів би біля них.

— Він сам знає, що має робити.

На прощання Лолі нагадала:

— Не забудь, що завтра перепускатимуть на спробу наш фільм, і ми можемо піти поди­витись, як ми повиходили.

Чічіта з хвилюванням чекала себе на екра­ні і як побачила, то в перший момент не піз­нала.

— Невже це я? — подумала вона.

Камера ніби навмисне схопила, підкреслила все, що було у Чічіти найгіршого. Ніс її, що­правда не маленький, але гарної форми, ви­глядав на екрані як гачок, жвавість її обли­ччя — його найбільша привабливість — пе­ретворилась в якісь потворні гримаси, навіть її стрункий стан вийшов скарлючений та незграбний.

— Ніколи не припускала, що я така погана! — скрикнула Чічіта.

Хтось голосно зареготав за її спиною. Во­на обернулась. Просто за нею сидів Орландо і дивився на неї томними оксамитними очима.

Після пропуску фільму, він підійшов до Чі­чіти.

— Виходить, що ви дуже розчаровані?

— Невже я така бридка?

— Екран має свої несподіванки. Фотогеніч­ність — невивчена галузь. Буває, що обличчя, звичайне, непомітне виходить на екрані пре­гарне. Буває навпаки. Не журіться, хто знає, що ліпше?

Вони вийшли разом. Чічіта згадала про Лолі та вирішила:

— Нічого з нею не скоїться. Знайде і сама дорогу додому.

— Дозволите вас відпровадити? — спитав Орландо.

— Прошу.

Дорогою Орландо поцікавився:

— Як скінчилась ваша тодішня пригода? Які ви дали пояснення вдома? Нам'яли вам чуп­ринку?

— Хто мав нам'яти? Я не маю кому давати звіту.

— Користуєтесь повним довірям своєї ро­дини?

— Якої родини? Я мешкаю сама.

— Зовсім сама?

— Чого це вас дивує? Хіба тільки ви може­те мати окреме помешкання?

— Мусите згодитись, що це більш природ­не для чоловіка мого віку, ніж для дівчини ва­шого віку, — казав Орландо, а сам думав: — Зда­ється, я пошився у дурні. Дівчина зовсім не така, як я собі уявляв!

Коли вони опинились перед домом, де меш­кала Чічіта, Орландо мовив:

— Ви повинні б віддячити мені: я варив вам каву, а ви б могли запросити мене на чай.

—Я невправна господиня. Мій чай не буде вам до смаку.

— Так хочеться чаю! — жалісно протягнув Орландо.

— Властиво, тут нічого такого немає, — мір­кувала Чічіта, — аджеж приходить до мене Петро, — і мовила:

— Добре, тільки прошу не вередувати.

— Прегарне гніздечко, — похвалив Орландо, заходячи. — У вас є смак!

І це вас дивує?

— Яка цікава тваринка! — сказав Орландо, глянувши на Біжу, що недовірливо дивилась на нього і тихенько гарчала.

— Сідайте, прошу вас! Я зараз споряджу чай.

Орландо сів у крісло і з посмішкою слідку­вав, як метушилась Чічіта.

— Не спішіть, — мовив він, коли вона про­ходила біля нього і взяв її за руку.

Чічіта вирвала руку, а Біжу пронизливо за­гавкала.

— Ой, які сердиті і хазяйка і цуценя! Ди­вись, не з'їж мене, звірюко, — погрозив він Біжу.

Задзвонив телефон.

— Це ти, Лолі? — зраділа Чічіта. — Де ти була? Я тебе усюди шукала. Приходь пити чай! Швиденько приходь!

— Може, я заважатиму? — спитав Орландо.

— Ні, це моя приятелька, що ви її знаєте. Вона дуже мила.

Чічіта вийшла до кухні. Коли вона поверну­лася, Орландо розглядав фотографію пристійного чоловіка, що стояла на поличці.

— Це "він"? — спитався жартівливо.

— Це мій батько, — суворо відповіла Чічіта.

Лолі була здивована присутністю Орланда. Вона підозріло поглядала то на нього, то на Чічіту, але вони поводились цілком натураль­но.

Напились чаю і Орландо пішов, а Лолі по­чала допитуватись:

— Чого він приходив?

— Відпроваджав мене з кіноспроби і зайшов на шклянку чаю.

— Він часто до тебе заходить?

— Ні, це вперше.

— Я б тобі не радила дуже з ним цяцька­тись.

— Я не цяцькаюсь.

Лолі помовчала і змінила тему.

— Вітає тебе твій новий знайомий.

— Який ще знайомий?

— Та носорог.

Чічіта зареготала.

— Бачиш, і ти його так прозиваєш!

Лолі закусила губу, але врешті також за­сміялась.

— Це я, щоб тебе потішити. Він все про тебе розпитує, ти йому дуже сподобалась.

— Дуже почесно.

Лолі більше про носорога не згадувала, але на другий день прийшла і знову завела:

— Гонсалес прохав уклонитись тобі і спи­тати, якої ти думки про нього?

— Хіба ти сама не знаєш? Причепилась з тим носорогом!

— Годі базікати, — розсердилась Долі. — Це поважна людина і робить тобі поважну про­позицію.

— А саме?

— Він погоджується платити за твоє по­мешкання. Звичайно, він сам тут мешкати не буде. Дає певну квоту на твоє утримання. Що торкається суконь та різних там цяцьок, то це буде залежати від тебе, від твого з ним поводження.

— Гарні вигляди!

— Заплатить також твої борги, я обраху­вала більш-менш, скільки ти їх маєш.

— А скільки він заплатить тобі комісових?

— Так ти мені віддячуєш за мої старання? Я роблю все можливе, щоб вивести тебе на шлях.

— Гарний шлях!

— Що ж ти хочеш? Вийти заміж за пере­січного чоловіка — не можеш, бо на твої примхи треба цілий маєток, багаті женихи да­вно повиводились, працювати ти не здібна, артисткою не будеш...

— І повією також!

— Повією! Навіщо робити трагедію, там де її нема? Тобі трапляється щастя! Поду­май! Увесь час ти матимеш вільний, усі вечо­ри. Виходити з тобою він не може. Заледве мала б присвячувати йому декілька годин.

— Годі, я не хочу більше слухати! Це ж ганьба!

— Я знаю, чого ти так напиндючилась. Ти сподіваєшся закрутити любощі з Орландом.

— Замовчи!

— Якби це він зробив тобі таку пропози­цію, то ти б, певно, не те співала.

— Мовчи, я тобі кажу!

— Не хочу мовчати! Ти думаєш, може, що він з тобою одружиться. Ха-ха-ха!

— Іди собі геть, доки не пізно, — загро­жуюче скрикнула Чічіта і підвелась.

— Я тебе не боюся, — гукнула Лолі та на всякий випадок подалась ближче до виходу. — У Орланда таких, як ти, як тієї полови на току!

Чічіта кинулась до неї.

У цей момент дзенькнув дзвінок. Лолі, що була вже в передпокої, відчинила двері; увій­шов Орландо.

— Про вовка помовка, заходьте, будь лас­ка, саме про вас згадували, — ущіпливо ска­зала Лолі і вийшла, задирливо відкидаючи го­лову.

З образи, з люті, Чічіта заслонила лице ру­ками.

— Що тут сталося? — спитав Орландо, підходячи до неї і відтуляючи її руки.

Краплисті сльози котились з Чічітиних очей.

— Дитинко моя!

Чічіта хлипнула і схилила голову на Орландове плече.

7

Зимою Петро мало бував дома. А тепер складалось так, що йому нікуди було пода­тись.