Яблука з райського саду (збірка)

Тато побачив на ньому чорні проріхи й лаявся:

– Курить почав? Гляди мені, – донюхувався.

Але щоразу привозив з рейсу нового.

Машиніст з Блочка прибув зі столиці з першою пар­тією закордонних ліків, добре, що в нас була Москва і в ній були такі гарні пігулки, од яких мама хутко ставала на ноги.

– Що це таке? – дивувалася вона, коли я таємно при­носив для неї з чорного ринку твердий жовтий сир.

– Це в Голландії такий роблять. Лікуйся ним, мамо. Тіко батькові не кажи.

– Боїшся? Кажи, де взяв?

– Вступив у "червоний хрест", мамо. І там нам виділили.

– За що?

– Хто хороший актівіст.

– Ти ж, синку старайся. А я тебе не підведу.

Й дійсно, вона хутко йшла на поправку, швидко ста­ла знову молода й весела. Чого не скажеш про тата, бо йо­го почали впізнавати скрізь по області – спочатку циган­чата тицяли в нього пальцями та раділи, а потім і в пив­них з нього сміялися, і на базарі; дійшло до того, що він не міг спокійно в кінотеатр зайти, чи сісти де за магазином пограти в карти. Навіть в доміно, одного разу під клубом компанія, регочучи, показала йому таке фото.

– Мужик, скидай штани, – надривалися вони, – і по­казуй оту бородавку! – тицяли вони на зображення.

Тому він додумався збрити кучері й поголив вуса, потім взяв збільшувальне скло, випалив геть бородавку і наше сімейне життя налагодилося.

Для протоколу

(з циклу "Швидка проза")

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього "Євра-2012", то були вже нічого цікавого не ждали, а, особли­во, жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями. Якби не лютий, сказати б, нечуваний крик "а-а-а!!!", такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирва­лась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що вона була кругом гола, промчала крізь нас крізь ніч, в чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змог­ли згадати причину. Бо свідки завжди нічого конкретно­го не могли сказати, окрім про привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чо­мусь через лівий бюст, де окрім нього на ній більше нічо­го не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінька й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий об'єкт. І ось чому. Бо в Дацька були най­кращі нормативи, а, особливо з бар'єрного бігу. Бо хто б побачивши той біліючий її в темряві таз, який за допомо­гою двох отуфлених ніг скаче через ярки й паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і з ним узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь пере­шкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно, або в комп'ютер­них іграх. Тут ми також й оголили свої "Макарови" і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випус­каючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечут­ним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, що­би оточити його з тилу чорного ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх вже почав ак­тивно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди буває в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж го­лий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бу­вав раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пісто­лети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, ве­ликих, як навіть за нашими міліціонерськими мірка­ми, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, яби він був, міг би запобігти нещастю...

Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь поду­мали:

"Мабуть, це од магнітних бурь".

Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в повнолуніє, то всі маніаки виходять тоді із своїх домівок укритій, і, ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби. Що хоч бери й просто не виходь на діжурство. А, як потім виявилося, ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину презерватива.

Тому він чим його матір родила, він сів просто на схо­ди. Навіть не підклавшись для цього жіночою одежою, яка густо валялась поруч, будучи при цьому розкиданою.

– Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? – за ста­тутом по уставу запитав я.

Од чого голий маніяк охопив собі голову голими ру­ками і так же само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються замки по всіх присутніх тут по­верхах.

При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну стіну, що саме по собі посилювало його ри­дання.

Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою захеканий Дацько, за якої причини не можучи го­ворить, то він показав жестами пістолету, що пересліду­вана ним жіноча особа спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.

– Утекла... – гірко зітхнув маніяк.

На цьому місці в нього припинилася ерекція і він по­чав давати свідчення:

– Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді я побачив просто перед себе, ну, женщину. Яка, по-відіму, мені понра­вилася, тому, що я зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив? Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними прилавками, та­кими само, як і я.

Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, ко­ли вона різко так одступилася од дуже ковбасного при­лавку, наступивши при цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.

"Ой, пробачте", – сказала вона якось несподівано при цьому.

Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окро– ми матюка нічого не дають. Так, що я подумав, що вона при цьому вихована.

"Та що ви", – вирвалося у мене, – "якіщо хочете, мо­жете ще й наступити і на другу".

І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легень­ко й натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взя­ли і засміялись.

Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли по­далі од гастроному, як посміхалися при цьому, як отак поки махаючи різними руками, наші вони раптом при цьому вони не ляснулися. Так точно, що ми ними стис­нулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати.

Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, при­чому не могла цього приховать, бо почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб не диви­тися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє са­меє параднеє, хоч і був вже вечір ночі.

Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині тем­ряви. Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо, несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію, і танцювати теж, хто в таке зможе повірить? Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не навчився на велосипеді.

– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці, щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.

Побачивши проти себе оголений його пістолет, ман'як хотів заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з ман'яками.

– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе оде­жу, а лише ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було вперше в парадному, і я можу тверди­ти, що в ней теж. Бо вона хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.

(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав йо­го жестом погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є щоб одним необережним словом легко увірвати щиро­сердне зізнання в момент прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й ман'яком).

– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в гастрономі наступилися ногами. Шо ми просто не встигли опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. По-відіму вона теж тоді йшла зі своєї роботи.

... і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьо­му не вірю ні собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже по­чинає потроху постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді ну, ну, ну, ну, тоді я щоб якось їй за це одблагодарить, починаю свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну, да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких металевих перил, які сказались в парадному, будь воно прокляте, ну, я тоді просто не був в состоянії думать про це, бо вона вже щосили штовхалася од важко­го заліза, за допомогою якого стогін почав переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фа­хом інженер, мабуть тому мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію усі її звуки, тим самим їх по­силюй, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись упертися в тісному старообрядному парадняку.

(Так він якось по-своєму почав давати пояснення, що навіть Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми, коли, бувши малими, вони слухають страш­ну казку, при чому назавжди од неї затамовувавши подих).

– Ну! – не витримав усього цього Дацько.

Бо він був дуже балакучий, як усі розрядники спорта.

– А... так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного чоловік.