До обіду й прикотив: розшукав Петра на подвір'ї колгоспному. Син як побачив, то й очам не повірив:
— Тату, це ви?
— А то ж який іще дідько?.. Машина твоя? — Застав Петра коло машини вантажної.
— Моя.
— Тоді поїхали. — І вже одчиняє дверцята.
— Куди, тату?
— Та на ваше ж подвір'я нове!
— Так я, може, по Олю змотаюсь, — вже зовсім розгублено син.
— По Олю? А вона де?
— Та десь у полі.
— То я отут стовбичитиму, поки ти свою Олю шукатимеш? — розсердився Мик-Мик. — Поїхали! — Сів у кабіну й дверцята за собою причинив.
Вже на дорозі спитав:
— Не лаятимуть, що без спросу поїхав?
— Хай спробують! — відповів гордо син.
"Моя кров!" — усміхнувся схвально Мик-Мик. І вже про інше:
— Тут мати вам передала повну торбу гостинців. Ледве допер.
Син тільки головою кивнув: усе ще не міг до тями прийти.
Під'їхали, зупинились.
— Ось тут, тату, ми й будуватимемось.
Виліз із кабіни Мик-Мик, майбутню садибу оглядає ревниво: чи не зобидили сина. Наче не зобидили: місце веселе, все село збігає од нього донизу, будинок Петрів буде в усіх на виду. Син уже й цеглу завіз. Прикинув на око Мик-Мик: тисяч двадцять, не менше.
— Скільки завіз?
— Двадцять тисяч. Вистачить?
Мик-Мик не відповів. Підійшов ближче, невдоволено гмикнув:
— Чорти б вас складали! Ви що, не могли перебрати?
— Так було ніколи, тату, — виправдовувався син.
— А будуватись почнемо — буде коли? Вибирати по цеглині? Вигнало тебе, а розуму забуло додати! — Глянув на сонце, що вже котило на захід. — Ну, сьогодні нема коли, а завтра зранку займуся.
— Вдвох будем, тату.
— Ти ж на роботі.
— А я вже з головою домовився: як ви приїдете, то одразу ж у відпустку.
Ну, вдвох буде веселіше. Потеплішало в грудях Мик-Мика. Вже іншим тоном спитав:
— Де будете ставити?
— Та, мабуть, ось тут, — невпевнено син. — А ви, тату, як думаєте?
— Я... Що я... Хто тепер питає думку батьків? Яйця курей учать!.. — А сам уже обмірював кроками місце, де мав стояти котедж. — Сам вибрав чи з Олькою?
— Оля вибрала, — відвів очі син.
Ну, раз "Оля вибрала", то що тут і казати! Тим більше що переконався: правильно бісова невістка вибрала місце і побурчати на себе не дала. Смалець, мабуть, таки є в голові.
— Поїхали додому. Показуй онука...
— В бік села треба робити терасу, — сказав уже в машині. — Пустиш по боках виноград, влітку чайок попиватимете. А вгорі, на всю терасу, — балкон. Щоб як вийшов — усе село перед тобою... А як у тебе з деревом?
Петро відповів, що з деревом затримки не буде: вже виписані й дошки, і обаполи. І двері, й вікна замовлені.
— Сам замовляв?
— Ні, то все Оля.
Гм, знав кого брати синок! Не прогадав.
— Так ти той... Може, спершу пошукаємо Олю?.. Бо незручно якось: гостювати без хазяйки...
Петро зраділо рулем крутонув: за село, прямо в поле.
IV
Отак і осів Мик-Мик у селі: на довгі сім місяців. В гостях — не в гостях: вважайте, що на роботі. На хазяйських харчах, без зарплати. За "спасибі вам, тату!"
Перший вечір просиділи за сімейним столом: Мик-Мик, син, невістка, онук, що його незабаром і спати спровадили (спідлоба дивився на діда — слова не витягнеш), та свати, Олині батьки. Сват моложавий і сваха як яблучко: кругленька, маленька, так словами і сипле. Сват, мабуть як замовк першого ж дня по весіллі, то так уже рота й не розтуляв. Так що це в них в роду: жінчине зверху.
Та Мик-Микові що, Мик-Микові лиш би син був щасливий.
Прогомоніли до пізньої ночі: було що і випити, й закусити, Оля як з поля приїхала, то по хаті мов дзига. І шкварчить, і шипить, і в каструлях клекоче, ще й встигає розпитувать свекра, як їм там у місті живеться, як Маруся, як її діти, як Михайло, чи догриз дисертацію? "А ти часом не пишеш?" — поцікавився Мик-Мик: не був би здивований, коли б дізнався, що таки пише. "Моя дисертація оно на горшку!" — в бік онука кивнувши, розсміялась невістка. "А чого один?" — з нарочитою строгістю запитав Мик-Мик. "Дайте час — буде більше!" І такими зубами рясними блиснула, що він одразу ж повірив: а таки буде більше. Ця не марнуватиме часу.
Попалося ж щастя Петрові!
Лягли опівночі. А вранці, ще й сонце не встигло проклюнутись, підхопився Мик-Мик: хотів усіх здивувати. Побудити, нагримати: гей ви, соні сільські, чи не пора до роботи! Скільки можна вилежуватись? Схопився Мик-Мик, а Петро вже ходить — позіха на всю хату.
— А Оля де? — глянув на ліжко застелене (онук поруч у ліжечку ще спав).
— Та до корови пішла.
Оце так здивував!
Аж досадно стало Мик-Микові.
Надолужив своє за раннім сніданком. Коли невістка на стіл пляшку надпиту поставила. Й дві чарки. Бо таки гули в голові джмелики після вчорашнього.
— Не треба — робота похмелить! — відвів рукою чарки. — Я коли на роботі, то й до рота не беру, — рот у курячу гузку зібрав. — І Петра не привчай: він же в тебе весь час за рулем.
— А я й не привчаю, — сказала невістка.
— Ну, не привчаєш, то й добре.
Зібралися, вийшли — щойно сонце зійшло. Весна іще рання, морозенко вночі довкола побігав — полишав білі сліди. І повітря — тільки й того, що не хрустить. Хоч дихай, хоч їж.
— Ви безплатно повітрям цим дихаєте чи за гроші?
— Безплатно.
— Тоді як їхатиму, наберу повен мішок. Хай твоя мати скуштує, село пригада.
Йшли швидко, розганяючи застояну кров. І все, що потрапляло на очі, цікаво Мик-Микові. Стрічалися люди — обов'язково вітались. У місті лобом об лоб ударяться — не привітаються. Та воно і не диво: як будеш на Хрещатику перед кожним стрічним шапку знімати, то за місяць не доберешся додому.
А все ж приємно Мик-Микові від оцих "добрих ранків" та "добриднів". Від цього й усі люди здаються кращими, аніж у місті.
— У вас тут, мабуть, і анонімок одне на одного не вміють писати.
— Ого, тільки дай! — розсміявся син. — Он я не встиг цеглу звантажити, а вже двічі дільничний прибігав, перевіряв документи. У нас як опишуть, то догола!
Ото! Люди, виявляється, скрізь-таки люди. В місті, в селі — однаково.
Врешті дійшли. Цегла теж була біла од паморозі.
— Так з чого, тату, почнемо?
— З отого, що я вчора казав. Не подумали, коли складали, тепер маємо роботу дурну!.. Будемо, сину, розбирати й складати на купи окремі. Ось дивись, — узяв до рук цеглину, — бачиш, гладенька, хоч до щоки тули. Ця піде назовні... А ось отаку, що потріскалась, до середини кластиму.
— Так це ж роботи, — почухав Петро потилицю.
— А ти як думав: без роботи будинок поставити? Чим більше поту проллєш, тим довше стоятиме. Я буду одбирать, а ти носи та складай.
І до обіду не дав розігнутися синові. Цеглини так і вилітали з-під його рук. Міг би на них і не дивитись: по вазі відчував, яка ціла, а яка з дефектом. Суха постать його розгиналась-згиналась, як автомат. А син, коли йшли на обід, за поперека тримався.
— Чорт її навіз, оту цеглу! І п'ятнадцяти тисяч вистачило б з головою.
Мик-Мик тільки всміхався лукаво.
Зате коли заклали фундамент і почали зводити стіни, то дядьки йшли мов на екскурсію: подивитись на роботу Мик-Мика. Навіть голова колгоспу навідався. Вийшов з "уазика", довго ходив довкола, навіть нігтем вколупнути пробував, ще довше стояв і дивився, як працює Мик-Мик. На його рухи точні й швидкі, до автоматизму доведені. Як кожна цеглина, в його руки потрапивши, одразу ж, здавалося, втрачала вагу: пурхала птахом. Покладе, долонею трохи притрима, щоб не полетіла далі, кельмою лагідненько пристукне — отут, голубонько, й лежи! — ще й по боках причепурить, зайвий розчин знявши. Мов і не квапиться, а стіна росте на очах. Тільки погукує: "Цеглу!", "Розчин!" Мотається бідолашний Петро — носа втерти ніколи.
Походив, подивився голова, мовчки сів у машину. А другого дня привіз двох парубійків. Сказав, не питаючи згоди:
— Оце вам два помічники. Від колгоспу. Безплатні. Поки й будинок скінчите... А ви, — це вже до парубків, — якщо не навчитесь отак, як вони, стіни класти, то краще б вам і на світ не родитись! Голови назад поверну і скажу, що так і було.
Сів і поїхав.
Мик-Микові що, Мик-Мик від дармової сили не відмовлявся ніколи. Та ще від отаких двох бузівків. Що стараються, спини тріщать. Спершу до розчину їх допустив, показав, як пісок із цементом розмішувати, скільки лити води, щоб ні рідкий був, ні густий, а потім став учити і кельму тримати в руках.
Наїжджав голова, питався:
— Ну, як?
Мик-Мик і нахвалював хлопців: ті старались ще дужче.
Ріс будинок, росла й добра слава Мик-Микова. Що майстер в їхньому селі появився такий — хмарочос з очима зав'язаними викладе. Зайшов якось увечері дядько, який од сина недалечко і жив, півлітру з собою приніс. Дядько той побував на екскурсії в Чехії і відтоді, встряючи до розмови, про що б не йшлося, завжди починав:
— А от коли ми були в Чехії...
Він давно уже збирався перебудувати будинок, та все не міг знайти путящого майстра. Щоб усе виклав так, як у Чехії. І щоб кнопки всюди були. Кнопку натис — і корова здоїлась. Другу натис — вода полилася. Його так і прозвали: дядько-кнопка з Чехії.
Тож він і прийшов до Мик-Мика: вмовляти, щоб той переклав йому будинок.
— Бо ви ж так кладете, як у Чехії. За ціною не постою, не сумлівайтесь.
Мик-Мик хоч і не відмовився навідріз, але нічого певного й не пообіцяв. Сказав, що подумає.
— Ну, думайте, — мовив тоді дядько. Пішов і півлітру нерозпечатану прихопив з собою.
— Оце пригостив! — сміявся Петро.
Сміявся й Мик-Мик. Хоч трохи й незручно було перед дядьком (так же просив!), але вже зв'язав себе словом перед головою колгоспу.
Якось голова сказав, що думає поставити Будинок культури. Тільки не такий, як усюди, а щоб на інші не схожий. Діди наші були не дурні, як церкви колись ставили. Ще й села не видно, а церква вже здалеку сяє. Око милує. Тож і йому хочеться, щоб Будинок культури було здалеку видно. Щоб хто не йшов чи не їхав — зупинивсь і замилувався. Вже й проект є путящий, оно у машині лежить.
Мик-Мик і не витримав:
— Ану покажіть.
Вимив старанно руки, пішов до машини. Глянув на ватман і прицмокнув: будинок і справді був наче лялечка. Якась легкість прозора світила у всіх його лініях. Так мовби архітектор махнув, як у казці, рукавом — і будинок сам собою появився на світ.
Працював потім, а ескіз усе перед очима стояв.
Вечеряв — теж бачив будинок.
Ото прив'язався!
"Зіпсують! — думав уже в постелі, корівник пригадуючи: стіни мов п'яні. — Ті партачі за що не візьмуться — вгроблять!"
І вже зовсім утратив спокій Мик-Мик: отаку красу можуть спотворити!
Зустрівся з головою колгоспу, спитав:
— Коли будувати збираєтесь?
— Та майбутньої весни й почнемо. — Тоді я вам фронтон викладу.