Врешті після кількох днів агентство ТАРС заявило коротко, що над територією СРСР не появилися ніякі ракети, ні летючки, і ціла історія є провокацією, придуманою українськими націоналістами, ворогами поступу й миру, які мають мету знищити дружнє співжиття народів СРСР і приязні стосунки уряду з іншими народами світу.
– Так?! – скипів Семен, коли Гаська покінчила читати газету з комунікатом ТАРС. – Добре! Переконаємо всіх, що москалі брешуть!
– Що зробиш? – запитав дядько.
– Ще не знаю, поміркую!
– Як бачимо, Москва не легко здається! – подражнено докинув я.
– Чого я тут сиджу? – схопився дядько. – Їду додому. Треба готовити останні партії К7!
– Багато маємо? – спитав я.
– Вистачить, щоб знищити Москву!
На летовище відвіз дядька Семен. Коли повернувся, Гаська завважила:
– Я споглядала за вами. Ти мчав щонайменше 250 кілометрів! Налякав дядька!
– Та ні, він сам підганяв мене. "Скоріше, скоріше, чого боїшся?!" – приговорював мені цілу дорогу. Він правий, почали ж ми справу…
Гаська глянула уважно на Семена й на мене:
– Слухайте, хлопці, чим можу допомогти вам?
– Тепер нічим! – відповів Семен.
– Нічим! – гідно додав я, наче б у цій історії я грав найважливішу роль.
– Прийде час, будемо працювати разом. Будь мені в цьому добрим другом!
Не звертаючи на мене уваги, він поклав руку на її стан і глянув глибоко у вічі. А Гаська (такої я її ще не бачив) схилила голівку на його плече! Не промовили ні слова, але навіть я вже знав, що і в найгірших умовах Гаська буде з нами!
Повних два тижні в цілому світі, крім московської тюрми, тільки й писали та говорили про летючки. Пресові агентства висували різні здогади, навіть і такі, що вся ця історія – це московська провокація. А сама Москва склала цілу вину на українських націоналістів, хоч відомо, що вони ніякої сили в західному світі не мають, про них мовчать, вони непопулярні: замість докласти сил до спільного зусилля для світового миру, вони цікавляться тільки своїм народом і постійно викликують несмак своїми виступами проти російської потуги.
А з СРСР приходять вістки про тиху й уперту боротьбу українців проти московського режиму. Вигідніше, однак, не писати про це, щоб не наражувати собі цієї східної потуги.
Дехто знову догадувався, що це був жарт, може, студентів, що студіюють технічні науки, а згодом потрохи вичерпалася уява дописувачів. Ось на боксерській арені смертельний випадок, то знову злодії дуже хитро обікрали банк.
– Семене! – залунав з другої кімнати голос Гаськи. – Ти що, дрімаєш?
– Ні, хочеш поїхати на прогулянку?
– Ні, я питаю, що далі?
– Як то що далі?
– А наша акція? Задрімали, чи що?
Семен підсміхнувся до мене.
– Ходім до неї! – сказав.
Ми пішли в кімнату Гаськи.
– Ми обидва з Паньком придумали таке: поки дядько пришле чи привезе К7, ми можемо почати діло з останками наших припасів. Послухай!
І він розповів наш план, який ми склали довгими ночами останніх двох тижнів.
Гаська захопилася ним. Підстрибнула радісно і, огорнувши його обличчя долонями, поцілувала в сам ніс.
– Що ти? – зареготав я. – Ти вже забула, де цілують?
Гаська спритно висмикнулася з Семенових обіймів, підбігла до мене і теж поцілувала мене в ніс.
– Дякую! – ввічливо промовив я.
– А то буде сенсація в світі!
– Сенсація не має значення, – відповів Гасьці Семен. – Важливіша користь! Ми мовчали два тижні. У Кремлі ждали, хвилювалися, не спалося і не "куталося", одним словом – непевність. Адже не дуже приємно чекати, коли на голову звалиться атомова бомба, та ще не знати чия, і не знати, чи зразу не розвалить цілого комплексу злочину й брехні, яким є СРСР. Отож напевно щось придумали проти нас.
– Проти нас?
– Ну, ніби проти тих, що кинули летючки. Шукатимуть нас. Ось у столичних газетах уже замовкли про летючки. За цим піде й інша преса. Наче б порадили їм. Мовчанка. Тиша! А коли мовчать, значить, щось готовлять!
– Хто? Захід?
– Захід ні, але Москва. Їздили дипломати сюди і туди, складали візити амбасадори, і, думаю, договорилися більш‑менш так: ви, капіталісти, мовчіть, не цікавтеся цією справою. Це наше внутрішнє питання. І ми його поладнаємо!
– Віриш, що погодилися на таке?
– А чому ні? Встрявати в справи поневолених народів завжди грозить війною. Хто наставлятиме голову? А ще як Кремль погрозить злегка, погодяться навіть співдіяти проти нас.
– Важко повірити!
– А все ж! Уступки в користь Москви продовж десятиліть доказують, що треба бути готовими на такий випадок. Мене це ніяк не заскочить! А тепер одягнися – і в дорогу! Подорож триватиме кілька годин. Їдемо в гори.
Другого дня телеграми принесли нову сенсацію: над головними містами Європи й Америки появилися знову таємничі ракети, і знову із свистом і експлозією розкинули летючки. Газети коментували, що свисти і рев сирен мали на меті звернути увагу населення, а разом з цим і демократичної преси.
– Московську вимогу мовчати, – пояснив Семен, – в умовах демократії не завжди можна виконати. Тут нема ні терору, ні страху. Про появу ракет мусять писати, коли десятки тисяч людей про них знає.
Він розклав газету й подав мені:
– Провір, чи зміст летючок правильний!
Я читав уголос:
– "У страху за своє існування Москва наказала мовчати про появу наших звернень на території СРСР. Хоч у більшовицькій пресі нічого про це не писали, все-таки різними шляхами ця вістка рознеслася по країнах, окупованих Москвою. Вільна преса не зареагувала на московську брехню, нібито над СРСР ніякі ракети не появилися.
З уваги на це повідомляємо:
15 червня наша ракета появиться над СРСР, а саме над Владивостоком. Звідти, регулюючи її висоту і скорість, керуватимемо її так, що кожної години вона пролітатиме над більшими містами СРСР у низькому польоті. О годині 15 вона буде над Казанню і з‑над того міста полетить просто на Москву.
Населення тих міст, над якими пролітатиме ракета, не має причини боятися ні свистів, ні гуків, і може спокійно залишитися на своїх місцях. Але в Москві мешканцям слід на той час покинути околицю Червоної Площі.
Цю летючку розкидаємо над західними столицями, щоб уряди могли переконатися про точність наших засобів боротьби і витягнути з них відповідні висновки.
Шістка ОУН".
Гасьці дрижали руки із зворушення.
– А тепер що?
– Тепер, – відповів спокійно Семен, – ждатиму до вечора 14 червня. Хай у Кремлі турбуються цим тижнем!
Вечором Семен пішов до Рауля. Повернувшися, попросив Гаську і мене до своєї кімнати.
– З Раулем я говорив про появу нових летючок. Я висловив сумнів про правдивість тих вісток.
– Це журналістична качка! – сказав я йому.
– Помиляєшся, – відповів Рауль. – Уряди держав дуже збентежені ракетами. І затривожені.
– Затривожені? – здивувався я. – Таж це справа Москви, а не вільного світу!
Як виходило з розповіді Семена, дальша розмова відбулася більш‑менш у таких словах:
– Сьогодні кожний щиро бажає миру! – сказав Рауль.
– Тактика: по моїй смерті хай валиться світ, що?
– Так і є! Сьогодні найменша проблема може захитати систему рівноваги, що ледь‑ледь втримується у світі.
– І втримається, поки бажатиме Москва. Ініціатива в її руках.
– Не конче. І вона теж не хоче війни, хто може ручитися за перемогу?
– А я таки не вірю в те, що тут затривожені.
Тоді Рауль розповів, що Москва вимогла на Заході дозвіл на незалежні розшуки за спричинниками цієї сенсаційної події. Тисячі московських агентів уже сьогодні в дорозі, щоб провірити модерними приладами радіоактивність різних місць, особливо тих, де близько розміщена металургійна індустрія. Будуть провірювати їхню продукцію, навіть найменші бляшки, щоб сконтролювати, чи не є це, бува, частини до ракет, замовлені з якогось центрального диспозиційного пункту.
– А чому радіоактивність? – здивувався Семен.
– Вони міркують, що погінною і вибуховою силою є атомова енергія. Шукають, отже, її слідів дуже вразливими апаратами Гейгера з землі й з літаків. Московські комісії мають провірити всі лабораторії і металургійні фабрики, де можна б готовити складові частини ракет.
– А що на такі вимоги Захід?
Рауль байдуже знизав плечем:
– Як не погодимося, стягнемо на себе підозріння співучасти. Хай собі шукають, це їх болить, а не нас!
Ми сиділи мовчки. Що було й казати? Новина справді неприємна.
Гаська перервала мовчанку:
– А ти не питав Рауля, чи вже приїхали ті "комісії"?
– Якби були тут, він сказав би мені про це. А коли не згадував, то напевно їх ще тут нема. Я вдавав, що справа не дуже мене цікавить та що не вірю в появу ракет.
Увечері ми говорили з дядьком. Коли Семен передав коротко розмову з Раулем, на обличчі дядька появилися риски турботи.
– Треба приготовитися до цього. Ти вже думав, що нам робити?
– Перше мушу випустити ракету на Москву. Опісля знейтралізую випромінювання останків К7. Воно, правда, не атомове, але нові точні прилади ловлять його, зокрема секундарне випромінювання.
– К7 примісти в підземеллі, знаєш, про яке я думаю. Заховай К7 в олив'яній коробці. Зверни увагу, що ми таки не знаємо про найновіші московські осяги у вишукуванні променів.
– Добре, – погодився Семен. – А як у тебе, дядьку, з продукцією К7?
– Мінерали, які дістав, мають мінімальний процент. А до цього переробка дуже кропітка.
Дядько зітхнув важко, було помітно, що це питання йому нелегко розв'язати.
– На всякий випадок ти маєш залізний припас на політ у простори! – закінчив дядько.
13 червня ми втрьох мчали до нашого сховку у скелі. Гаська глянула на блискучу ракетку і здивувалася:
– Це вона? Така маленька?
– Мала, але яка складна. Глянь на її голівку – чудо техніки!
Семен наставив числа на голівці, й ми подалися додому.
Ранком Гаська побудила нас:
– Вставати! Сьогодні великий день!
– Ще рано! – бурмотів я.
Вже таку природу маю, що не можу схоплюватися раннім ранком. Тоді цілий день не маю доброго настрою. Але з Гаською не можна поставити на своєму.
По сніданку Гаська глянула на годинник.
– Як же, починаємо?
– Починаємо!
Семен увімкнув обережно невеличку підойму.
– Уже летить! – сказав, і ми підійшли до стола.
У кімнаті було темно, тільки столова плита фосфоризувала своїм таємничим світлом. Та ось ми побачили блискучу точку та зариси землі.
– За кілька секунд будемо на території СРСР.