Останьте здорові!
– Чолем! Чолем! – відповів Залушковський та звернувся до пахолка з мішком:
– Їдь, хаме, передом! – приказав.
Тим часом Івашко заговорив із чотирма гайдуками, які служили у Залушковського і мали з ним їхати. Він сказав їм кілька слів, а на їх лицях появилося нагло сильне зацікавлення. Відтак гайдуки говорили хвилину між собою, вкінці три поїхали за Залушковським, а четвертий остався.
– Чого сей сабат коло нас вішається? – спитав Бялоскурський Івашка. – У мене своїх доволі.
Івашко усміхнувся.
– Се мій баратом, прошу вашої милості. Він нині вечором поїде домів.
Пан Бялоскурський не мав, здається, охоти позволити, але Івашко сказав ніби мимоходом:
– Одним менше, другим більше!
Слово приказу, яке пан Бялоскурський мав на устах, остало невисказане. Покрутивши головою сюди й туди, він поїхав передом, поглиблений у задумі.
Тим часом Попель став дечого догадуватися, і тому тілько не питався про значіння слів Івашка. Зате рішив доконче дізнатися, які саме зносини в'яжуть такого Івашка зі шляхтою та мазуром Матисом. Не уйшла, бач, його ока фамільярність, що панувала між ними.
Серед таких думок виїхала громадка їздців на високий горбок, і перед ними розвернувся гарний краєвид.
Була се доволі широка долина. Крізь неї пропливав потік, а здовж потоку тут і там стояли хати. Вони стояли зрідка, були опрятні й чисті, а при них чимало господарських будинків.
Противний бік потоку був стрімкий та скалистий, а на високім виступі горбка стояла стара деревляна церков. До неї вели кам'яні сходи, покладені широко з рівних плит.
Дещо за церквою вгорі на широкім горбі лежав укріпленні частоколом двір із високою деревляною баштою. З вікон башти виглядали дула гаківниць, а по обійстю ходило чимало уоружених людей.
– Ось і ми дома! – заговорив весело пан Бялоскурський, звертаючися до Угерницького.
– Прегарна се оселя, – відповів сей, – і положення самого castellum дуже пригоже для оборони. Але, бачу, < я оселя на волоськім праві.
– Так. Я ж казав вашмості, що моя фортуна не в ріллі. Тому полишив я хлопів на тім самім праві, яке мали досі. Дають означену кількість волів, коней, овець та безрог, дають мід, пиво, горівку, смушки і дрова, і так усім нам добре.
– А поташу і ванчосу не продають ваша милість?
– Ні! Я не люблю чужинців, тілько торгую волами, воском, медом та угорським вином у куфах, і тому їжджу часто на Угорщину. Відси в мене так багато мадярів межи службою. Хлопи дають підводи і парубків, але держаться села, не тікають, а за мене дали би порубатися на кусні. Дооколичні пани завели панщину, палять ліси, відбирають хлопам грунти та сходять разом із ними на худопахолків або самі хлопіють. У мене, бачте, сього нема.
– Вельми похвальні інтенції вашої милості! Під так людяним паном гарно й служити, – сказав Попель у відповіли.
– Але коли знов осталися позаду, моргнув на товариша і сам наблизився.
– Бреше стара лисиця! – прошептав. – При такій двірні і "ключа" замало, навіть хоч панщина є. Має бестія якусь іншу дійну корову, і нехай моє ім'я Гриць, коли не дізнаюся, до вона.
– Думаєш? – спитав Юрко. – То ти сеї гадки, що наш патрон щось у роді Жарновського?
– Розуміється! Звичайний eques polonus, як казав чернець Андрей, тілько тут у сього eques-а ще якась дивовижна коняка. Сей учорашній шпигун…
– Знаєш, – вмішався живо Юрко, – мені також здавалося потрохи, що се якась нечиста справа.
– Чорт її знає, зрештою, побачимо.
Їздці переїхали кладку і крізь широку отверту браму в'їхали на обійстя.
________________________________________
Примітки
На волоськім праві – значить, населення платить панові лиш десятину від худоби та промислу, але не робить панщини. – Авт.
3. Пані Беата і пан Ян
Резиденція єгомості пана Бялоскурського була збудована з грубих дубових та модринових брусів і спочивала на високому підмуруванню. У сьому підмуруванню й під ним містилися широкі та глибокі пивниці, а сам дім мав іще дві стрихові кімнати з вичілками. В даху, критім грубими дошками, було багато малих вікон із засувами, призначених, видко, на стрільниці, а при вікнах самого двора були грубі залізні крати та міцні дубові віконниці на залізних завісах. Двері, оббиті залізною бляхою та великими цвяхами, отвиралися тілько з трудом, а замикалися на ключ і на дві засуви, які складалися з двох грубих ялових брусів. Словом, дворище могло довший час остоятися перед усяким нападом, як не бракло води до гашення пожежі, що могла трапитися в часі облоги.
Двір стояв на березі потоку і від сеї сторони був забезпечений лише високим дубовим парканом. З трьох інших сторін здіймався високий вал із частоколом, за ним глибокий рів, наповнений водою, яку приводжено заставою, мов у млинівці, а, крім сього, при брамі і в рогах обійстя стояли доволі високі башти з поверхом, стрільницями і галеріями, криті дерниною. Сам майдан був невеликий, а при ньому стояло тілько кілька довгих хат, призначених для служби та припасів. Замітне було й се, що господарські будинки стояли поза укріпленням, на склоні горбків і серед ліса. Видко, пан Бялоскурський більше дбав про двір та свою особу, ніж про товар та збіжжя. До сих господарських будинків, вела друга брама, що так само, як і головний в'їзд, мала на ланцюгах зводжений міст.
Коли їздці в'їхали на майдан і позіскакували з коней, видав Бялоскурський кілька приказів угорською мовою, і в сій хвилі прибігло кількох гайдуків, які зовсім були подібні до сих, що товаришили пану Бялоскурському в дорозі. Вони побрали коні, а пан Бялоскурський підняв шапку з голови.
– Слава тобі, Пшенайсьвєнтша Матко, і тобі, святий Рафале, що довели щасливо me incolumem до моїх мирних пенатів.
– З перепрошенням вашої милості! – відізвався Юрко. – Ваша милість зволили взяти нас на ренкодайних, щоби ми по думці його чинили його волю і інших до сього інцитували. Та, бачу, ми не порозуміємося з сею німотою.
– Не непокійтеся, вашмость, – усміхнувся пан Бялоскурський. – Івашко говорить їх мовою, мов оріхи гризе, а багато їх уміє по-вашому. При тім ви з сими людьми "підлої кондиції", юргельтниками, небагато матимете роботи. Ваше officium у мене й моєї малжонки, єймості пані Беати, на покоях і між моїми сусідами та приятелями "гволі" репрезентації й вистави.
І пан Бялоскурський подався у покої. По східцях вийшли вони на ганок, критий галерією поверху, а перейшовши крізь двері, опинилися в сінях. Сіни займали цілу ширину будинку, з них можна було дістатися до всіх інших кімнат двора. По противнім боці були такі самі двері, як ізпереду, а по обох боках дверей видніли чотири вікна. Вікна були розбірно малі, тому тьмаво було всередині. В куті стояла велика піч, підлога та стіни вистелені були в часті простими коврами та обвішані збруєю,
І так посередині стіни справа висів цілий гусарський риштунок із часу, як батько пана Бялоскурського служив у королівській гусарії. Був се повний риштунок із панциром, крилами, шоломом, довгим конциром та довжезним копієм, що висіло на двох кілках, забитих у стіну. Під панциром висів ринграф з іконою Матері Божої, пробитий та загнутий посередині.
На противній стіні видніло багато стрільного оружжя, як півгаків, пістолів, звичайних мушкетів, рушниць західної роботи та турецьких самопалів. Тут були також роги на порох та торби на кулі, звичайні і викладані, своєї та чужої роботи. Вдолині лежали на кілках списи, бардиші, топори та старосвітські молоти до розбивання збруй, чекани та шаблі різної величини та вигляду. І так польські шаблі з хрестиками, дві чи три "гадюки" з широким, тупим вістрям, прості німецькі рапіри, гострі на оба боки, і французькі шпади, гострі лиш на кінці. Було ще й кілька іспанських шпад із великими гардами, гострих на кінці із одної сторони. Трикутні мізерікордії, турецькі кинджали та звичайні ловецькі ножі висіли у різних піхвах поруч із гусарською збруєю, двома півпанцирами і кількома шапками, підбитими крицею, т. зв. "місюрками".
Посередині сіней стояв великий стіл із двома довжезними лавами та великим, оббитим тафтою кріслом при однім із вужчих кінців.
В отсі сіни ввійшли три мужі і застали тут дві пані. Одна з них була високого росту, з ясним, дещо рудавим відтінком волосся. Могла вона мати тридцять шість до вісім літ. Енергійні, правильні риси лиця поганив дещо іронічний усміх, який часто появлявся у неї на устах. Рухи єймості були скорі й рішучі, пізнати було по них, що се особа, привикла до розказування.
Друга, молоденька дівчина, подібна до матері, не мала сеї певності себе, пізнати було, що ніколи її й не досягне. Різниця лежала головно в сьому, що її очі були голубі, під час, коли у матері горіли вони, наче огонь, і були темної краски. Хто їх порівняв би, сказав би певно: мати – се розцвіла рожа з її величчю, красою і колючками, дочка – се м'який платок сеї рожі, тої самої краски, з тим самим запахом, та без колючок.
Пані Беата обкинула зором прибулих і зупинилася на могутній постаті Івана. Сей почув на собі її зір, та не спустив очей. Він бистро дивився на паню, покручуючи темного вусика, доки вона не звела очей на пана Бялоскурського.
– Б'ю чолом вам, наймиліша і найдостойніша моя малжонко! – привітався пан Бялоскурський. – Ось, позволиш, представлю тобі їхмость панів Угерницького, нашого бурграбйого, та Попеля, мойого ренкодайного.
Тут пан Бялоскурський підступив до пані Беати та поцілував її в руку. Те саме вчинили оба молодці.
Агнешка, взявшися за ріжки сукні, поклонилася з великою грацією, паленіючи при тім, мов спіла вишня.
– Прошу панів сідати! – сказав пан Бялоскурський ласкаво. – Не довго буду мати facultatem адмірувати в себе таких зацних мужів, тож хотів би хоч трохи ще нею натішитися.
Попель і Угерницький сіли, кладучи капелюхи на стіл. Угерницький – по правій стороні пана Бялоскурського, при пані Беаті, Попель – по лівій, коло панни Агнешки. Пані Беата кинула оком у сторону Івана, і на її лиці появився іронічний усміх. Відтак поправила широкі рукави сукні і звернулася до Угерницького:
– То вашмость Угерницький? А з котрих? Чи не з теребовельських?
– Так. Чи єймость пані добродійка знали, може, нашу родину?
– Так, ми жили свойого часу в Теребовельщині і… – тут пані Беата зловила оком остерігаючий погляд чоловіка, – знали родзіца вашмості.