Навіть не мала часу витерти рук, бо саме мила посуду по сніданку.
В ту мить вибігла із своєї хати і Дмитрикова мама, бо вони сусіди і їх городи сусідні. Довго допитували обидві мами, аж врешті Дмитрик признався, що він ударив Андрійка танком по голові, але не даром. Андрійко насміхався, що тато Дмитрика був колись "наці" — ходив в однострою німецького вояка. А Андрійко бачив у телевізорі, які німці недобрі.
Так хлопці призналися, а мами тільки усміхнулися одна до одної та рішили, що вечором Андрійко прийде в гості до Дмитрика, а тоді тато Дмитрика розкаже їм обидвом про все. Ну, не дуже був радий Дмитрик такій гостині, бо навіщо ж просити Андрійка, коли він Дмитрика образив? Але це ще пів біди; гірше те, що мама казала перепросити Андрійка та ще й дарувати йому цей нещасний танк! Ого, цього вже було забагато! Дмитрик жбурнув танком з усієї сили в Андрійків город, а сам побіг з голосним плачем у хату. А танк залишився в городі, перевернений горі дном, тільки гарматка зарилася смішно у пісок.
***
Дмитрик пролежав все пополуднє животиком на килимі у своїй кімнатці. Читав "Козацьку помсту" і лютував, що Андрійко не лиш образив його, а ще й прийде сьогодні вечором до них, і сам тато буде з ним говорити!
Та нічого не помогло: Андрійко прийшов, і ще не сам, а з малою сестричкою Анею! А як мама заходилася біля них, як зараз же дала по барвистому "лизакові" на патичку! А Ані дозволила взяти на руки навіть того стріль-ця-ляльку, що сидів на канапі! Таж Дмитрикові його й торкатися не було вільно!
Тато покликав зараз усіх у гостинну, сів на фотелі під стоячою лямпою, а їм трьом казав сідати на підлозі кругом.
І тато почав: — Я чув, що ви, хлопці, дуже воювали сьогодні в городі!
— А певно, бо він мені сказав... — вихопився Дмитрик.
— А коли ж він мене зараз мусів бити... — перебив йому Андрійко.
— Тихо, тихо! — успокоїв їх тато. — Я не питаю, хто кого за що вдарив, тільки мені цікаво, якою зброєю ви воювали...
— Зброєю?. . Якою зброєю?. . — якось непевно спитав Дмитрик, бо не знав, навіщо тато таке питає.
— Танком, він мене вдарив просто танком по голові!
— викрикнув Андрійко та ще показав на своїй голові ґулю, завбільшки волоського горіха. Дмитрикові моторошно стало, аж мурашки полізли поза спиною, що то буде далі...
— Саме це я хотів знати! — відповів преспокійно тато. — Ви пригадали мені теж одну таку мою історію з танком...
— Тату, ти теж вдарив когось танком по голові?! — зрадів нараз Дмитрик.
— Ну, вдарити не міг би, бо це був танк такий великий, як ці дві кімнати, що в них сидимо.
— А це був правдивий танк? — мусів знати Андрійко.
— Дуже правдивий! Та ще й більшовицький. І я його сам знищив...
— А бачиш, що мій тато вміє! — залишився Дмитрик перед Андрійком, а Андрійко тільки перекривився Дмитрикові.
— Розказати вам, як це було? — питав тато, зовсім незважаючи на те, що говорили хлопці.
— Розказати, розказати! — поспішно попросив Андрійко
— Розкажи, розкажи татку! — попросив і собі Дмитрик. Тільки Аня не просила, бо вона вже задрімала, обнімаючи ляльку-стрільчика.
— Бачите, щоб ви все зрозуміли, мушу розказати вам ще дещо, що було перед тим. Ось бачите, в якому одно строї ця лялька, що нею бавиться Аня. Це український
січовий стрілець. Такий однострій носив колись мій батько, а твій, Дмитре, дідо. А знаєте, хто то були Українські Січові Стрільці?
— Я знаю, то були такі українці, що створили окремі відділи в австрійській армії, щоб битися з москалями! — поспішив відповісти Андрійко.
— Ну й що, і билися ? — підморгнув тато до Дмитрика.
— Ти знаєш щось про них?
— А певно, що знаю! — стрепенувся Дмитрик. — Вони завзято били москалів, а опісля, коли повстала Українська Держава, та саме Українські Січові Стрільці були найкращою частиною її армії.
— Я радий, що ви це знаєте, — відповів тато. — і коли я був малий, я це теж добре знав. Та ще й до того дідо розказував мені часто, як то він воював. І ось було мені вже трохи більше літ, ніж вам. Пождіть, скільки років вашому братчикові Ростикові?
— Шіснадцять! — відповів притьмом Андрійко.
— Ні, вже на сімнадцятий пішло! Він кінчає цього року вже середню школу! — живо заперечив Дмитрик.
— От бачите, і мені було стільки ж! І тоді я почув, що при німецькому війську творять українські відділи війська...
— І ви пішли, правда ? — не втерпів Андрійко.
Тато засміявся. — А щоб ви знали, що пішов. Це не було так просто, як вам здається! Німці прийшли в Україну лиш на те, щоб забирати нашу пшеницю, нафту та вугілля, бо, як знаєте, їх в Україні подостатком. Вони не були нам приятелі — тільки побачили, що починає їм гіршати в війні з більшовиками і треба їм було нашої допомоги...
— Але ти таки пішов, правда, татку! — просив Дмитрик. А Андрійкові вуха почервоніли, немов бджоли їх покусали.
— Я пішов, і багато таких, як я, пішло. Нам треба було дістати в руки зброю та навчитися нею орудувати. А це не легка штука! Та щоб німці дали нам зброю і вчили нас
воєнної штуки, ми мусіли вдягнути їх однострої. Тільки маленький срібний левик на комірі вказував, що ми не німці, а українці.
— А бачиш! — постругав Дмитрик Андрійкові моркву пальчиком. — А ти що казав ?
— Пожди, не перебивай! — трохи не насварив на Дмитрика тато. — Я саме хотів розказувати вам, як то було з цим танком!
— Я... я вже чемно слухаю! — присмирнів Дмитрик.
Був це рік 1944. Московські більшовики зайняли були тоді вже більшу частину України і стояли перед містом, що зветься Броди. Туди стягали свої великі сили і видно було, що там почнеться незабаром великий наступ. Саме туди післали німці нашу дивізію. Це мав бути наш перший бій. Німці бачили, що не встояться і багато з них почало вже втікати. Але ми, українці, боронилися завзято.
До того ж нам помагали багато вояки Української Повстанської Армії, що крилися там у лісах. Ми потайки постачали їм зброю, а вони просліджували, де стоять більшовики. Тільки ж німці нічого про це не знали...
— Але ж танк, танк! — просив Дмитрик.
— Зараз буде танк! Більшовики повели великий наступ на нас і була небезпека, що окружать нас та замкнуть своїми військами. Нам треба було прорвати обов'язково їх
перстень. А більшовицькі танки все їхали та їхали...
— Такі, як дві ці кімнати? — спитав з острахом Андрійко.
— Такі, власне! Називалися Т-34 і мали знамениту зброю. Один такий танк знайшовся просто напроти мене.
І густо стріляв по наших вояках. Я підповзав до нього спершу ровом, а далі треба було вилізти на верх та повзти травою. Я мав із собою зброю, що звалася "панцирний
кулак". Але його можна кидати аж зблизька.
— І ви не боялися? — аж викрикнув Андрійко, так голосно, що аж Аня пробудилася.
— Мій тато не боїться нічого! — заявив гордо Дмитрик.
— А танк був все ближче і ближче, здавалося, що прямо проїде по мені... Тоді я кинув "кулак". Загримів ви бух, запалахкотів вогонь...
— Тату, і ти там був! ? — затривожився Дмитрик.
— А де ж мені було бути? Побачив тільки, як у танку вибухла бензина, як він станув, а наші хлопці почали миттю перебігати на нові, кращі становища. Тоді присипала мене земля, що її вирвав вибух, і тільки так я врятувався...
Дмитрик слухав з відкритим ротиком, Андрійко так слухав, аж перехилився весь вперед, а навіть Аня вже не спала, тільки вдивлялася в тата широко-відкритими оченятами. І мов на лихо в цю хвилину задзвонив дзвінок при дверях. Прийшла Андрійкова мама, забирати його і Аню додому. А в руках держала цього нещасного танка.
— Мамо, мамо, а чому наш тато не був при дивізії, так, як Дмитриків?! — кинувся зразу до мами Андрійко.
— Бо твій тато був у той час в Українській Повстанській Армії, я ж тобі казала! — відповіла мама.
— І ми там обидва зустрічалися! — додав тато, встаючи на привітання Андрійковій мамі. — І твій тато залишився в лісах, щоб далі бити більшовиків, коли ми мусіли вже відступати.
— Андрійку, а твій тато нам про це теж розкаже! — просив Дмитрик трохи не зі сльозами в очах.
— Добре, тільки вже не сьогодні! —погодилася Андрійкова мама. — Тепер час нам додому — аз цим танком щось зробіть, якось ним поділіться, бо ночувати в городі він також не може!
— Хай це буде наш спільний танк! — запропонував Андрійко. — Одного дня я буду ним гратися, а другого ти, Дмитрику!
***
І справді танк ночував на столику біля Дмитрикового ліжка. І снився Дмитрикові! Але не маленький, а такий великий, як три кімнати, і з українським тризубом на панцирі. Дмитрик їхав на ньому, разом з Андрійком, а за ними цілі колони таких самих танків. А більшовиків навіть не видно було, так втікали перед ними. А Дмитрик з Андрійком мали на собі однострої — теж українські!
ІКОНА ОДІҐІТРІЯ
Василько сидів поміж зерном у засіку і старався дихати так тихенько, щоб навіть самому цього не чути. Командир Байрак привів його сюди тайншм ходом ще ранком і казав сидіти та ждати. Казав, що коли хто прийде та скаже кличку: "Шукайте вітра в полі", треба відповісти: ,,Не шукайте, бо й так не знайдете". А тоді треба передати йому записку. Цю записку, що її Байрак дав Василькові, а Василько добре заховав на дні своєї шапки.
І тоді Байрак пішов. В Байрака була якась інша робота. А Василько сидів і ждав. Це була йому не першина. Він уже цілий рік в УПА1). Пішов туди з батьком. Батька звали упівці "Кармелюком"2). Але більшовики вбили батька і Василько про це знав. Бо він великий: йому вже десятий рік.
І від смерти батька командир Байрак водив Василька всюди зі собою. Від нього Василько навчився багато: як іти лісом, щоб гіллячки не тріщали під ногами, як завважувати, чи хто туди проходив, та як давно де було. Навчився, як підглядати ворога та що казати, якби тебе зловили більшовики. Навіть "нагана" давав командир Байрак Василькові подержати, тільки стріляти ще не дозволяв. І Василько любив дуже Байрака. Тому, коли Байрак казав сидіти і ждати, Василько сидів.
Не довго довелося ждати. Десь біля полудня рипнули двері і ввійшла поважна молодиця з дерев'яним цебриком3) в руках.
— А ти тут що робиш? Вітра в полі шукаєш? — накинулася вона на Василька, ніби лаючись.
— Не шукаю, бо його й так не знайти! — відповів моторно Василько та поліз у шапку за запискою.
Молодиця вже зовсім подобріла, поклала записку в цебрик і присипала зерном, а Василька погладила по голові.