– Котом своїм клянуся!
І з радісним криком дівчинка гайнула вулицею наввипередки із Сиріусом. Кіт біг так швидко і легко, ніби не торкався землі, та Роксана здіймала куряву за обох.
Стежка привела пірата до старої пристані.
Містечко не вважалося торговим, та завдяки близькості великого порту, найбільшого на Елігерському узбережжі, і його нова пристань у великій затоці часто була досить гамірною. Щоправда, зараз тут, на старих покинутих пірсах, не було нікого.
Нікого, окрім чорнявого юнака, вбраного в темний одяг ремісника. Юнак стояв близько до води, трохи схиливши голову, прислухаючись.
Щось у його нерухомій постаті примусило Яроша завмерти. Юнак мовив до Моря, як вміють лише пірати. Та й то не всі. Тільки втрутитися або підслухати таку розмову ніхто не в змозі.
Хлопець підійшов до нього сам.
– Вітаю капітана Яроша Сокола, – голос його був так само глибоким, як і море.
– Воно тобі моє ім'я сказало? – запитав пірат, хоча і знав відповідь.
– Море сказало, щоб я чекав на тебе тут сьогодні. Море ніколи не бреше, – в сіро-зелених очах причаїлася страшна таємниця, та вони сяяли так яскраво, що Ярош мимоволі порівняв його із самим собою у тому ж віці. – Мене Деніелом звуть, – наче радячись із морем, назвався хлопець.
– Море не бреше, – погодився пірат. – Ти теж побачив корабель із чорними вітрилами?
– Ні. Та я знаю про нього все, що можливо дізнатися. Я мріяв бути в твоїй команді. Моя воля так само вільна, як і твоя. Вільніше тільки Море.
Невідомо, як Деніел вгадав, що Ярош казав іншому пірату, в юності просячись юнгою до знаменитого капітана, мріючи перевершити його славу. Але і без цих слів Сокіл радо узяв би цього хлопця з собою.
Ближче до виднокраю хлюпнуло. То молодий дракон купався в морі, здіймаючи хвилі, в яких до берега поспішали вогники. Чисті рожеві й блакитні іскри обліплювали опори старої пристані, ніби проростали дивними мінливими рослинами, лікуючи старе дерево.
Деніел присів, спробувавши торкнутися дива, й іскри пішли з димом, а полохливий дракон залишив море, розтанувши в небі. Не можна чіпати диво.
Окрилений знайомством із Деніелом, Ярош з надією зазирав в очі перехожих, та зустрічав у них тільки сірість. Уже перед ніччю Сокіл прийшов до таверни, всі його пошуки не мали успіху: у цьому містечку не зосталося піратів, схоже, що коваль був останнім, хто лишив цей берег. Інші ж зістарилися, загинули або втекли від мирного життя. Та більшість тих, на кого потай чекав у таверні Ярош увесь минулий день, спочили на міському цвинтарі, проживши вельми щасливе життя. Могили тих, хто відмовився від свого минулого заради спокою і створених родин, нічим не відрізнялися від місця спочинку добропорядних городян.
Щойно капітан увійшов у двір, його побачила Роксана, хотіла вибігти назустріч, та чомусь зволікала і залишилася біля вікна.
Низенька тінь відділилася від стіни, заступивши піратові шлях.
На вигляд дитина років дванадцяти, та в очах немає дитинства, як нема єдиного кольору. Цій давній істоті багато років, надто багато, щоб їх рахувати. Але і зла в них немає, як у напівпорожньому погляді Хедіна. В його очах вирують зарозумілість і море. Багато моря, багато свободи, бо у давнього є крила, хоч зараз їх і не видно.
– Ти теж хочеш бути в команді на кораблі з чорними вітрилами, – Ярош не запитував, бо очі хлопчини спалахнули жагою пригод так яскраво, що інший би відсахнувся, але не піратський капітан.
– Так, пірате, так. Я приєднаюся до вас пізніше. І можна мого товариша крилатого покликати? Можна? – зараз давній здавався звичайним кучерявим хлопчиськом, що мріє про пригоди.
– Де товариш?
Хлопчик свиснув. З темряви до них опустився ангел, чиї крила відливали чорнотою. Очі його теж сяяли, але не так яскраво, як у молодшого крилатого.
– Ви в команді, – погодився Ярош, хоча його трохи овіяло холодом від вітру, який здійняв ангел.
– Дякую, капітане.
Ярош увійшов до таверни, але Роксана бачила, як хлопчина скоса подивився на чорноперу постать, й ілюзія розтанула. Та, може, їй примарилось, адже ніч була темна і хмарна.
Ярош теж побачив море в очах Роксани, зрадів, що вона є дочкою Віктора й Ольги, яких він зустрів першими. Але і сама дівчинка причарувала усіх своєю веселою вдачею.
На цьому гарні новини закінчилися, і капітан пішов спати.
Під підлогою шкреблися миші, за стіною, в сусідній кімнаті, лаялися картярі. Гидкий дим від їхніх цигарок заповнив коридори. Після півночі товариші по грі побилися, розгепавши один об одного порожні пляшки.
Та коли в його кімнату постукали, Ярош не на жарт розлютився.
За дверима стояв високий вродливий чоловік, по-панськи вбраний, лише золотих чи срібних прикрас на ньому не було, які, певно, колись підкреслювали його заможність.
– Увезіть мене з Елігеру. Я сплачу будь-яку ціну.
– Іди собі, чоловіче, – позіхнув Ярош. – Вранці прийдеш.
Пірат знав, що вранці вони вже будуть у відкритому морі, тому не хвилювався, що франт знайде замість нього порожню кімнату.
– Ні, ви не розумієте. Мені справді треба поїхати, – незнайомець благав навіть не голосом, а якось дивно, мовби причаровував.
Капітан остаточно прокинувся.
– Ти хто?
– Принц Юран, – чесно зізнався чоловік. – Мене стратять, якщо я залишусь.
Ярошу одразу згадалася площа із засудженими. Ні, покинути цього чоловіка тут він не міг, навіть якби в його очах не було моря.
– Королева у нас вже є. Тепер і принц на додачу, – пробуркотів він. – Юране, приходь до Східної бухти зрання. Ми будемо чекати на тебе.
Ярош провалився у сон без сновидінь, відчуття очікування на нову зустріч теж зникло. Поки не посвітлішало, пірата ніхто не будив.
Розділ 4
Корабель із чорними вітрилами
Золоте сонце випливало з-за виднокраю, коли Ярош і його нова команда дісталися захищеної від вітрів Східної бухти, де на них чекав корабель. Вітрила на трищогловій красуні "Діаманті" були чорними, а очі дерев'яної скульптури на носі невеличкого фрегату майстри зробили кришталевими. У погляді берегині корабля переломлювалося вранішнє світло, пір'я на крилах скульптури з ніжним дівочім обличчям чи то сирени, чи то янгола, прикрашали бронзові й мідні вставки, які неяскраве блищали на сонці. Скрипіли ванти, і капітан знав, що сьогодні вітер точно стане попутним. Пірати стояли на палубі, дивлячись на поки що незнайомих їм людей, які збиралися на пляжі. Низенький кучерявий хлопчина, якого Ярош зустрів учора ввечері, вже був на кораблі і стояв біля фальшборту поряд із піратами. Судячи з похмурого настрою, команда "Діаманти" дізналася про те, що сталося в містечку за дні відсутності капітана.
На березі були ще не всі, у кому Ярош відчув море. Та всі, хто прийшов, – усміхнені, навіть щасливі, вбрані просто, але урочисто, мов на велике свято. Молода бабуся Катерина вклала попелясті коси у зачіску, яку колись полюбляли жінки-войовниці. Вона ні на мить не відходила від Матері, чиї очі змінювалися разом зі світанковим небом. Здається, давня почувалася краще. Катерина крадькома посміхалась своїм думкам: шкода, що лякливий онук за нею не ув'язався, щось у ньому теж є... піратське.
Ярош озирнувся, шукаючи Роксану. Оце сімейка: дівчинка знову лаялася з батьками – щось там йшлося про одяг. Ольга просто гнівалася, Віктор насупився, та Роксана щось різко їм відповіла й, загрібаючи пісок, потупала до Ітани і Зорін. Ворожка сьогодні була неперевершена, здавалося, сама близькість моря надає їй сили посміхатись і вірити у свою вроду. А ось на вбранні Зорін погляд зупинявся надовго: костюм незвичного покрою, та дуже зручний у поході, привертав увагу червоно-зеленим шиттям.
Порятована від страти Кіш сиділа біля води, простягаючи руку до хвилі, і хвиля тікала раніше, ніж та могла її торкнутися, наче гралася. Чародійка одужала, хоча була ще бліда і ні з ким не говорила. За нею спостерігала Тайра, яка теж залишилася на самоті, холодом і недовірою віяло від дочки чаклуна.
Чоловіки стояли гуртом, вже зазнайомившись. Літній Володимир ніяковів, бо на думку йому не спадав жоден жарт, аби і самому похизуватися почуттям гумору. А Макс, Дельфін і Берн не ущухали, сиплячи жартами, – вони потоваришували. Лише Юран тримався окремо від них, почуваючись чужим. При світлі сонця одяг принца виявився ще більш поношеним, хоча колись був дуже дорогим. Темне волосся Юран зібрав у тугий хвіст. Принц дивився на чорний корабель, про щось роздумуючи.
Королева Герда сиділа на камені, мила ніжки в морській піні, її пантера лежала на сухому піску, куди не діставали хвилі.
Марен і Харун мовчки застигли на вході в бухту, де стежина прослизала між скелями. Тут вони не здавалися давніми нелюдськими істотами, тільки поглядами з ними ніхто зустрітися не прагнув. Навіть Юран опустив очі, коли проходив повз цю безмовну варту. Марен відкинула каптур, ставши схожою на звичайну жінку з короткою стрижкою. Та щось було в рисах давньої неземне, застерігало про її владу над людськими життями.
Деніел схилився спочатку перед Марен, а тоді перед Харуном, вітаючись. Обоє давніх відповіли йому.
– Тепер усі, – кивнув їм Ярош, і вартові полишили свої пости.
Майбутні пірати почали сідати в шлюпки.
Дві тіні линули по землі. Одна нечутно прихилилася до скелі, а інша...
– Зачекайте на мене! – в'язнучи у піску, на пляж вибіг хлопець.
Він біг, задихаючись, але не випускав з рук товстелезну книгу. Всі озирнулися на нього, та ніхто не потягнувся до зброї. Хлопець зупинився.
– Я – Ян Сорель. Візьміть мене з собою. Я чаклун. Я чаклувати вмію.
Та перш ніж хтось устиг щось сказати, тінь, яка заховалася у скелях, ступила крок до них й одразу ж зникла, з'явившись у подобі Хедіна вже біля новоприбулого.
– Чаклувати, так? – по-зміїному прошипів він на вухо Сорелю.
Ян від несподіванки відскочив убік. Книга впала на пісок, розкрившись посередині. Дзенькнув меч Юрана. Берн звів коротку рушницю. Давні мовчали.
– Справді. Як зірка і казала. Закляття, владне зробити вашу подорож жахіттям, – Хедін хижо схилявся над сторінками, ніби й не помічав скерованої на нього зброї. – Обирай, капітане, візьмеш мене з собою, чи...
Сірі очі зустрілися поглядом із піратом, в їхній глибині пливло закляття. Хедін був спокійним, як море сьогодні на світанку.
– Яроше, – почав Берн, але капітан жестом наказав йому опустити рушницю.
Хедін зловтішно посміхнувся, підіймаючись.