Але на таке мені видає сі, що як, ото, гуртом, голосуючи, кожного з нас до Спілки "заносили", так гуртом і виноситимуть.
— Тільки не мене, — гонорово випинає підборіддя горянин.
— Ну та хіба що літературних небіжчиків велено буде ховати якось по-іншому, — манірно поводить плечима Літературна Вдова.
— Я ніколи не був і не буду "літературним небіжчиком"! – зривається на вертепний фальцет метр-горянин. – Би-сте не сміли так називати мене! Тобто… небіжчиком я неминуче стану, але ж не літературним.
— А я так собі міркую: як котрийсь із літераторів у час Божий стає небіжчиком – то річ природна; неприродно, що більшість літераторів стають "літературними небіжчиками" ще за життя.
— А, Матко Боска, та ви вже геть памороки мені забили, Гелено! – не до кінця второпав мовлене нею гоноровий класик. — Таж, власне, я ще ж ніякий не небіжчик!
— Е, та то небесними небіжчиками стаємо аж тоді, як наші тіла боголюбно кладуть у труну, а літературними… – щойно наші книжки знависніло кладуть на книжкову полицю. Ви ще й не Богові, а лише видавцеві-спонсорові, душу віддали, а вже нервуєтеся… — по слову так, наче отрути в келишок із вином накапувала, впокорює свого давнього коханця Гелена, пригадуючи, що й коханцем він був так само невдатним, як і літератором.
— Таж вони, — жестом Цезаря, що, стоячи на вершині пагорба, обводить правицею велелюддя міського плебсу , обвів класик-горянин негустий гурт літературного товариства, — і в цьому позаздрять мені! "Того скурвого сина, — казатимуть, — ще й на тамтому світі на руках носять!". Нібито мене й на цьому колись носили!
— А мене, бувало, що й носили… — мрійливо пересіпує сідничками Гелена, втрачаючи до метра-горянина будь-який інтерес.
2
Тим часом поховальний ритуал чергового літературного небіжчика триває.
Під розкішним склепінням вербових каплиць – астральний хор цвинтарного вороння...
— Ярунцю, золотко ти моє критикантське, — солодощно так проказувала під цей хор підстаркувата Літературна Вдова до молодого літературознавця, відповідального секретаря обласної організації Спілки. – Най тя шлях трафить, як не прийдеш колись на моє погребіння та не скажеш, яка-м була файна поетка.
— Мо' й не прийду… — знервовано стенає кістлявими плечиками критик-літературознавець.
— Е, та як ти не скажеш на моєму погребінні, яка-м була файна поетка, то тоді вже справді постанеш перед світом не літературознавцем, а літературозгубцем.
— А так, — незворушно погоджується майбутній літературозгубець, — старші письменники казали, що таки справді "були-сте..."
— Та ти ж не про те маєш казати, про що тобі говорили тоті літературні кастрати, — погордо повела Літературна Вдова підборіддям у бік сивочолого гурту, — що-ся за мною всі до одного переволочили. Яка-м була в ліжку – тото й без тебе всі вони знають; крім самого тебе, звичайно. Ти ж казатимеш про те, якам-м була талановита.
— Та старші письменники й про талант ваш теж скажуть, — одчайдушно відбивався від натиску Гелени Стратник молодий літературозгубець, замість того, щоб безбожно пообіцяти і здихатися її.
— Може, й сказали б, таж вони не здатні, — мерзлякувато обгортається довжелезним шерстяним шарфом Літературна Вдова. — А не здатні, тому що нездарні і заздрісні. Але, щоб ти знав: у ліжку вони такі ж нездарні, як і в поезії. І взагалі, якщо вже ти не навчився модно критикувати, то навчися хоча б манірно хвалити.
— Та вже скажу, як до того дійде, — нервово посіпує дужками окулярів амбітний літературозгубець. – Але я до того, що є старші письменники, котрі і знають, і скажуть про вас краще, ніж я.
— Е, та так файно, як ти, тоті бахурі літературні вже не скажуть. Вони ж тепер уже не знаються — ні на жінках, ні на поезії.
— А я що мав би казати: — не стримується задерикуватий критик, — що в ліжку ви були такою ж талановитою, як і в поезії?
— Краще вже кажи, що в поезії була-м такою ж вправною і талановитою, як... у ліжку, — замріяно зітхає Літературна Вдова. – Всі знають, що зазвичай так не буває, тому що насправді в жіночій долі все через "або – або"... Але мені, Ярунцю, вдавалося і там, і там. Така-м солодка була... – грайливо повела змарнілими стегенцями, — що коли-м починала читати свої віршики, то старші літератори вже думали не про рими мої, а про перса.
— О, самі кажете, що старші ... А я звідки можу знати, які-сте були? — поступливо проказує Ярунцьо, і поривається підійти поближче до труни з небіжчиком, але Літературна Вдова грайливо перехоплює його за плащове передпліччя і, забуваючи про те, учасницею якого ритуалу вона сьогодні стала, безцеремонно притягує молодика до себе.
— Йой, та я геть забула, що моїх пестощів ти так і не зазнав, — подихом обпалює вушко молодика. — А то чом, Ярунцю? Ще й десять років тому міг би на мене задивлятися, бо ще й зараз дехто з молодших чоловічків мліє переді мною. Тому хвали бога, що ти мені тоді не трапився.
— Та оце ж і хвалю.
— Хто ж так, літературозгубцю ти наш, хвалить жінку?! То що, жалкуєш, що не спізнав моїх чарів? Зізнавайся.
— Але ж ви розумієте, що на цвинтарі жалкувати за таким гріх, — з чернечою стоїчністю намагається упокорити її Ярунцьо.
— А де ще за таким жалкуватимеш, як не на цвинтарі? — з відьомським навіюванням прошепотіла йому на вушко Літературна Вдова. – Тільки тут, тільки на цвинтарі. А знаєш, мій душезгубцю, чому? Тому що поза його брамою треба не жалкувати, а надолужувати.
— На Бога, пані Гелено! Дайте спокій і собі, й мені.
– Не дам тобі спокою, нє позвалям! — усе рішучіше запалювалася Літературна Вдова, — поки-м жива – навіть на цвинтарі не дам. Тільки ж обов'язково скажи, що-м була талановита, — враз підвищила вона голос, помітивши неподалік них критика Луцяка. – Бо той критичний бахур Луцяк, — навмисне голосно вимовила прізвище свого давнього недоброзичливця і такого ж давнього, але зрадженого нею, коханця, — хоч і прийде на мої похорони, але такого при свічках наговорить, що хоч встань із труни й повісься.
— То вже як кому ведеться, — ніяковіє Ярунцьо. — Але казати таке на цвинтарі – справді гріх.
— На цвинтарі вже нічого не гріх, тому що всі гріхи наші лишаються за ворітьми цвинтаря.
— Ая, та можна спочатку повіситися, а вже потім — у труну, і то винятково за рахунок Літфонду, — стиха, але з ескадронною безпардонністю радить Літературній Вдові критик Луцяк, набожно при цьому хрестячись. Та все ж таки підступає ближче до Гелени Стратникової. – Ти ж ба, що діється, — звертається він тільки до "літературозгубця", ігноруючи присутність Гелени. — Літераторів у Галичграді вже катма, самі літературні вдови лишилися
— А таки йдеться до того, — спробував утиснутися в його монолог Ярунцьо, проте Луцякові не до його трибунних амбіцій.
— Погляньте-но на цей гурт! — патетично вказав критик правицею на благенький гурт людей, що незворушно спостерігали за тим, як гробокопачі прикидають землею труну чергового літературного небіжчика. – Вже не тільки у Галичграді, але й у всій Україні письменників катма, а літературних вдів – наче вороння. Ніби то вже й не Спілка письменників, а Спілка самих тобі літературних вдів.
… Але ж, хто у Галичграді не відає, як критик Луцяк, знаний по навкололітературних колах під псевдонімом "Критьо-Кастрат", через його здатність за гонорарний червінець викаструвати будь-який подаючий надії талант, люто, і, водночас, по-літературному вишукано, ненавидів письменницьких удів?
"Це вони, літературні вдови, — не раз, підпивши, пафосно виголошував він із келишком в руках на презентаційних поминках чергового літературного невдахи, — позживали з цього світу своїх чоловіків-письменників, а тепер приміряються, як би позживати й своїх коханців! Це літературні вдови спершу позаганяли до могил своїх літературних небіжчиків, а тепер заганяють туди й саму літературу!".
3
…Що ж до прізвиська Гелени-поетки, яку, позаочі та поміж собою, спілчани справді називали "Літературною Вдовою", то, звичайно ж, воно мало свою, цілком сюжетну, і достоту "літературну", історію
… Правду кажучи, у житті Гелени все складалося так, як і мало складатися саме в неї. "Ге-ньяль-ний" — як то з галицько-аристократичною манірністю вимовляла сама Літературна Вдова, — поет Данило Стратник закохався був у значно старшу й одружену Гелену ще старшокласником, щойно його родина перебралася до Галичграда з якогось далекого села. І навіть переспати з нею примудрився вже на другий день після випускного вечора.
От тільки спільну доньку Катеринку красуня-галичанка народила йому, вже "у Кийові", будучи дружиною якогось літнього письменника. Відтак побратися із Данилом, на той час уже не тільки "ге-ньяль-ним" поетом, але й правозахисником, їй вдалося лише по тому, як бідака-чоловік її віддав свою чорнильно-рукописну душу Небесному Цензорові, і Гелена стала вдовою, "літературною"...
… Втім, насправді "літературно вдовою" Гелену стали називати ще за життя її першого, літнього, чоловіка-літератора, і, що найтрагічніше, він про це знав. Але, як мовить у подібних ситуаціях сама Гелена, "до сту дзяблув" подробиці…
Отримавши в спадщину скромну кімнатку в комуналці, в якій вони з тим письменником-неборакою жили (бо пристойну квартиру і все майно він залишив своїй першій дружині), Гелена дуже швидко зуміла поміняти її на однокімнатну у далекому Галичграді, в якому колись навчалася, і з якого подалася до рідного Данилові села Спокут за направленням.
Але, навіть віддавшись за Стратника, перебиратися до своєї "Галіції" не поспішала, маючи намір штурмувати столичні літературні редути пліч-о-пліч із "до сту дзяблув ге-ньяль-ним" чоловіком, та поступово перетворюючись при цьому на ніким не уповноваженого консула "ге-нья-льних галицьких літераторів у стольному Кийові".
… Не чекаючи кінця ритуалу поховання, Гелена знімає з пишної зачіски чорний шарф і бреде до виходу зі цвинтаря.
Ця жінка гаразд відала, що по-справжньому притча про "літературних вдів" почала гуляти Галичградом саме тоді, як вона, Гелена Стратник, відмовилася їхати у село під Київ, до Данила. Котрий, повернувшись із комуністичних таборів Мордовії з "чахоточно надірваним", як він сам писав їй, здоров'ям, доживав свої останні дні в тій самій літній кухоньці, в якій колись вони удвох мріяли, творили і безбожно, до нестями, займалися сексуальними екзальтаціями.
Єдиним виправданням слугувало їй те, що в останньому своєму листі Данило переконував, ніби здатен обійтися без її піклування, оскільки, мовляв, ним опікується господиня їхнього давнього пристановища.