Тепер його гризла інша думка: чи не виявився бранцем його улюбленець? Він готовий був усе йому пробачити, навіть ладен попрощатися з усіма іншими голубами, лишень би красень із перламутровою смужкою на шийці залишився. Славкові коштувало чималих зусиль дочалапати до штахетин, але це не було марним заняттям. Його голуб був тут! Славко відразу помітив свого улюбленця, хоча той скраю, де зазвичай дзьобав зерно, перемістився до центру, захоплюючи все більшу площу навколо себе. Інші голуби, здається, визнавали його право на це, бо не наважувалися дзьобати зерно у фаворита свого господаря.
Для Славка було головне, що його улюбленець не став жертвою циганки, а тому його стара не отримала всієї порції прокльонів, коли повернулася з магазину. Він покричав на неї, але не так грізно, як завжди, і, знесилений, заснув. Йому не прийшла до голови думка, що дружина годувала голубів, коли він не міг до них вийти.
Тепер Славко не міг довго спати. Поки марить пів-годинки або трохи більше – і знову біль нагадує про себе, змушує прокидатись. Але сил вистачало на якихось дві-три години – і Славко засинав. Стара зовсім замучилася біля нього і подумки бажала йому смерті, але потім довго вимолювала у Бога свій гріх, жахаючись, що могла так подумати.
Десь під вечір Славко знову прокинувся, але не від болю. Ні, тіло боліло – не менше й не більше, ніж зазвичай, – але відірвала від сну його одна думка. Він ніколи б не зізнався самому собі, що думав про це не один раз, але тільки сьогодні, коли циганка вкрала голубів, ця думка викристалізувалась і спонукала до дії. Вона була простою, як борщ, вірніше – як голубине м'ясо. Він знав, що цигани їдять голубів, якщо не можуть вкрасти курей чи ще щось. Ні, не це головне, не це. А що? Думка втікала, він смикав її за ниточку і нарешті впіймав. Декілька років тому він їхав в електричці і чув розповідь одного старого (о, Славко тоді був молодим – не стільки роками, скільки тому, що йому нічого не боліло і печінка не давала про себе знати і не воювала з ним) про те, що голубиним м'ясом лікують тих, у кого хвора печінка. З ним не погоджувалися, Славко взагалі не слухав подібних теревенів, але, з'ясувалося, ця думка глибоко засіла в ньому, щоб зараз, коли циганка вкрала голубів, прояснити йому мозок. Він також згадав розповідь одного знайомого лікаря, що у циганів є великою рідкістю хвора печінка, бо вони їдять голубів. Ці слова Славко чув давно, ще за декілька років до розповіді старого в електричці, але зараз дивним чином усе це – і слова лікаря, і розповідь старого в електричці, і власні роздуми про цигансько-голубину дивину – зійшлося в просторі й часі та сфокусувалося в зболеному його мозкові. Він не вірив ні лікареві, ні старому в електричці, ні циганам, ні сам собі, але нічого не міг вдіяти з думкою, що заволоділа всім його єством. Думка виявилася сильнішою від усього прожитого ним дотепер життя. Вона стала його суттю – і могла померти лише разом з ним.
5
Тепер Славка годі було впізнати. Він лагідно розмовляв зі старою, згадуючи найкраще, що було в їхньому спільному житті, навіть висловив намір зустрітися з дітьми та внуками, яких відігнав від себе, коли хвороба загострилась, і вони нишком приходили до старої, коли Славко спав, і розмовляли з нею на подвір'ї, щоби він не міг нічого почути і навіть здогадатися, що вони були.
Стара по-своєму витлумачила зміну в настроях Славка. Це її молитви допомогли йому не гнівити Бога, залишатися людиною на землі, скільки б тобі не відміряли жити. Тепер вона більше часу проводила в молитвах, не жаліючи себе, і всі її слова й прохання до Бога можна було звести до одного: дай здоров'я чоловікові. Вона гнала від себе думки про колишні образи, які вчинив її чоловік, і була зосереджена тільки на його здоров'ї, вірніше, на самому існуванні Славка на білому світі, бо з поганим здоров'ям, як у неї самої, можна було жити, а тут мова йшла про смерть, яку треба чимось задобрити й не підпускати близько до чоловіка.
Мабуть, стара швидше б віддала Богові чи навіть Дияволові душу, якби дізналася, чому Славко став таким добрим і які має справжні наміри. У своєму останньому двобої зі смертю чоловік готував дружину до ролі спільниці. Якщо раніше все, що він робив, не потребувало її участі, а багатьох речей вона взагалі не знала, то тут без її допомоги обійтися було важко. І справа була навіть не у фізичному сенсі цього, хоча Славко так охляв і здрібнів, що будь-яке зусилля з його боку забирало рештки сил. Мова йшла про те, що стара мала стати свідком його падіння, перегляду всіх тих життєвих цінностей, якими він керувався упродовж багатьох десятиліть. Він готував дружину до цього, а більше готував себе, бо не так просто за день кардинально змінити все, що було до цього.
Славко мав намір їсти варених голубів – створінь, яких упродовж свого життя любив більше, ніж людей. Він дивним чином усвідомив одну просту істину: перед обличчям смерті людина може втратити все, що до цього вважала сенсом свого життя, і, найголовніше, – любов. Голуби, які, здавалося, становили стрижень його земного існування, виявилися звичайним підручним матеріалом для продовження життя. Не можна сказати, що Славко доволі швидко здолав цей шлях, а усвідомлення їсти голубів прийшло миттєво, але це сталось, і бесіди зі старою були лише підготовкою до того, щоб остаточно утвердитись у власній думці та перекрити всі шляхи для відступу.
Коли якось вранці стара сказала, що заріже курку й зварить йому бульйон, Славко тоном людини, яка в своєму житті не звикла до жодних заперечень, промовив, виводячи на небачену висоту тембр і силу власного голосу:
– Заріж і звари голуба! Кажуть, що це хороші ліки для печінки!
Якщо до цих слів (точніше, до висловлення думки, бо старий не знав, в яку словесну обгортку це все упакує) Славко готувався декілька днів і вже був морально готовий їх народити, то для старої це прозвучало, як несподіваний грім серед ясного неба. Вона відчула, що стрімко всередині тіла наростає тиск, а кров вулканічною масою тисне на мозок, готова потекти через ніс, вуха, рот, навіть очі. Можливо, спрацював інстинкт самозбереження, і стара не хотіла глибоко замислюватися над тим, які кардинальні зміни пройшли у свідомості її чоловіка, бо той погодився їсти варених голубів, аби врятувати свою печінку. Втім, мабуть, стара взагалі в своєму житті не була готова до глибоких філософських роздумів. Зварити голуба? Добре! Аби лиш кров зсередини не вийшла назовні.
Вона посиділа перед чоловіком ще з хвилинку, заспокоюючись і нічого йому не кажучи про внутрішні переживання, хоча на її обличчі було багато написано, поволі піднялася з крісла, коли він гаркнув на неї, щоби вона поспішала робити свою справу.
Славко ненавидів самого себе, але вже зробив розбіг, знаючи, що гальм нема і не доводиться сподіватися на повернення того, що було. Коли стара поспішно вийшла із кімнати, він моментально самоствердився і зрозумів, що зробив черговий рішучий крок у своєму житті. Цей крок міг бути останнім і лише наблизив би його до смерті, а міг допомогти ще трохи пожити на цьому світі.
І все-таки внутрішній переворот давався взнаки. Славко відчув, що у печінці наростає біль. Він згадав слова свого знайомого лікаря, який говорив про варених голубів, що печінка не може боліти, то віддає якийсь інший людський орган (Славко забув який саме). Але йому від цього не стало легше. А тут ще одна думка засіла глибоко в мозок. Він подумав, що стара зопалу може зарізати його улюбленця. Хоча він уже перейшов межу в своїй любові до голубів, проте улюбленець залишався тією останньою ниточкою, що зв'язувала його з життям.
Славко зібрав рештки сил, зірвався з ліжка і мало не побіг на подвір'я дивитися, кого з голубів вибере стара. Вона вибрала якусь затуркану й застрашену пташину – і старий залишився задоволеним.
6
Славко ніколи в своєму житті не куштував голубиного м'яса і не знав його смаку. Воно видалося солодкуватим, хоча це могло бути й не так, адже з хворобою він втратив відчуття смаку, а тому щоденний прийом їжі був для нього лише ритуалом, щоб не вмерти з голоду.
Він їв, намагаючись ні про що не думати, але це було неможливо. Славкові видавалося, що про його падіння знає весь світ, що нема такої людини, яка би не сміялася з нього, не зневажала його. Навіть стара, смиренно дивлячись на споживання голуба чоловіком, бачилася йому нещирою, готовою на будь-яку підлість, аби вкоротити йому життя.
Славко хотів жбурнути осоружний кусень м'яса на підлогу, але все ж переборов себе і доїв його. Відтак на нього напала страшна гикавка, і він влив у себе чи не літру води, аж поки вона не скінчилася.
Чи від голубиного м'яса, чи від витраченої енергії на його поглинання, але Славкові стало легше. Він забувся у сні. Як ніколи, спав довго, мало не всю ніч. Вже й сам готовий був повірити, що голубине м'ясо може творити дива.
Тепер щодня на вечерю стара готувала йому одного голуба, якого він з'їдав без апетиту, але з вірою якщо не в швидке одужання, то бодай у пристойне життя без болю. Він хотів сказати старій, щоби не різала його улюбленця-голуба, ця думка постійно циркулювала в його мозкові, але не доходила до язика, і Славко не знав, чому вголос не може висловити такого простого речення.
А коли одного вечора їв чергову порцію голубиного м'яса, йому видалося, що то саме свого улюбленця він пожирає. Славко гнав від себе цю думку, але не міг стриматися, щоби не доїсти м'яса до кінця. Вночі він спав тривожно, йому приснився покійний батько, який сумно дивився на свого єдиного сина і намагався щось йому сказати, але стримував себе.
Над ранок Славко, відчуваючи незрозумілу важкість у тілі, виліз із ліжка і почалапав надвір, до голубів. Він хотів упевнитись, що його улюбленець живий і здоровий. Стара вдала, що спить, хоча Славко прекрасно вивчив за все їхнє спільне життя, коли вона справді спала, а коли придурювалась.
Надворі починало сіріти. Як тільки Славко з'явився біля штахетин, до нього злетілися всі голуби. Е, ні, всіх не було, їх явно поменшало, і не настільки, скільки він їх з'їв. Можливо, відчувши небезпеку, багато хто з них просто полетів геть – нехай на голод, але з надією на життя.
Улюбленця-голуба теж не було видно, скільки Славко не напружував зір.