Здається, говорили ті ж слова, що й раніше, але вже не були ні коханими, ні коханцями, і друзями теж не стали.
В'ячеслав Павлович перестав давати їй свої оповідання. Аня вже й не пам'ятала, коли вони востаннє займалися сексом. Назвати це займатися коханням язик не повертався, а Степан не йшов у жодне порівняння з В'ячеславом Павловичем. Все-таки молодість має значення, особливо для чоловіків. Дивно, але Степана Аня не запрошувала до квартири своєї сестри, ніби це місце було зарезервоване за В'ячеславом Павловичем. А той, здавалося, відчував, що замість нього у неї є інший. Раніше невимушено напрошувався, й Ані подобалися його сміливість і настирність, а тепер навіть не натякав на це.
Вони ще були на "ти", коли ніхто не чув, й Аня запитала, чому він не несе їй оповідань. "Бо пишу роман", – відповів він. "Даси почитати?" – "Коли напишу".
І погляд повз неї, як сигнал про втрачене кохання.
26
Після цієї розмови з Анею написання роману "Пташенятко і солодкий хлопчик" пішло у В'ячеслава Павловича повним ходом. Писав на роботі і вдома. Якщо встигав, відразу друкував написане на комп'ютері. Інколи назбирувалося багато ненадрукованих сторінок, і тоді дивним чином гальмувався процес написання роману.
Сюжет змінювався. Здавалося, це вже не залежало від В'ячеслава Павловича. Від натуралізму він відмовився. Справді, було би вже не просто нечесно, а підло з його боку, якби він переніс на папір усе, що Аня розповіла йому про Яна. Навіть зміна імені покійника на Роберт не розв'язала би проблему.
Та й поруч з Яном-Робертом вимальовувався ще один тип, в якому В'ячеслав Павлович з подивом почав упізнавати себе.
Сцени, образи, слова виникали нізвідки, і В'ячеслав Павлович подумав, що його рукою водить Бог. "Це Лихий водить твоєю рукою", – сказала дружина, ніби прочитала його думки, і В'ячеслав Павлович схильний був більше вірити їй, ніж своїм відчуттям. Дружина знала, що він пише роман, і скептично ставилася до цього. Жодного разу в неї не виникло бажання заглянути в зошит, щоби прочитати написане. А про Лихого вона, можливо, сказала просто так, і жодних думок у його бідній голівоньці прочитати не могла, але він сприйняв усе близько до серця. Від кого би йшов цей процес, – від Бога чи Лихого, – але зупинити його В'ячеслав Павлович уже не міг.
Звісно, він не мав би гніватись на Аню, бо й сам відчував, що давно не кохає її. Ну, як давно? Ці декілька місяців їхнього знайомства, в тім числі й дуже близького, коли спліталися тіла, а душі становили єдине ціле, розтягнулися, здавалося, на роки і навіть десятиліття, тому відчуття часу було відносним. Та й вона, мабуть, теж не кохала його. Якби це трапилося з ними набагато раніше, в пору між його сорока-п'ятдесятиріччя, то різниця в двадцять років була би бажаною і цікавою. Але ж В'ячеслав Павлович розумів, що молодші, якщо вони є в Ані, можуть дати їй набагато більше, ніж він.
В'ячеслав Павлович мав би бути вдячний Ані, що вона дала поштовх, – і він почав писати свій роман. А так би й жив від оповідання до оповідання, хоче ще раніше, до знайомства з Анею, відчував, що може освоїти більші форми.
Але не це було головним зараз. В'ячеслав Павлович усвідомлював, що роман "Пташенятко і солодкий хлопчик" – це як помста Ані, яка проміняла його на іншого чи інших, і дружина абсолютно права, хоча й не підозрює цього, що його пером водить Лихий . Ось тільки коли відчув у собі письменника і сам смак літературної праці, вже не можеш зупинитись.
27
Робота без вихідних давалася взнаки. Аня стала дратівливою і злою. Часто зривалася на Вікторії. Відчувала, що донька віддаляється від неї, має якісь таємниці. Можливо, щось дівоче, своє, але ці проблеми видавались Ані мало не глобальними.
В останній день лютого з самого ранку падав лапатий сніг. Природа ніби кричала: "Люди, розплющуйте очі, оцініть красу!". Але мало хто був здатний радіти ще одному дню життю, подарованому просто так. Комфортніше кожному було залізти в свою мушлю й не вилізати звідти.
Здається, Бог зглянувся на Аню й дав їй можливість перепочити, але зробив це своєрідно. Інколи ми не здогадуємось, які наслідки можуть мати наші молитви, навіть якщо вони щирі.
Господиня готельчику, дивлячись повз Аню, сказала, що та тут більше не працює. Протестувати було марно, бо Аня зрозуміла, що Галина про все здогадалась. Або ж хтось їй доніс, що бачив Аню зі Степаном. Було дивно, що цього не сталося раніше.
Чомусь відразу Аня ніби наяву побачила перед собою В'ячеслава Павловича, хоча давненько вже думки про нього не залітали до її бідної голівоньки. Буде невимовно соромно, коли він дізнається, що його пташенятко зраджувало своєму солодкому хлопчикові з іншим.
Втім, копія виявилася блідою. Аня ж думала, що В'ячеслав Павлович замінить їй Яна. Цього не сталось, і тим болючішим було втрачати цього доброго і невибагливого чоловіка. Аня розуміла, що все залежало не лише від неї. В'ячеслав Павлович теж непомітно віддалився від неї. Можна було лише думати-гадати, з якої причини, але Ані це вже було нецікаво, бо кохання до В'ячеслава Павловича випарувалось, як роса на сонці. Може, його й зовсім не було, а вона собі щось намріяла. Коротке захоплення Степаном, молодим чоловіком господині готельчика, внесло свіжий струмінь в її життя, бо сексу в машині в Ані ще не було, – але не більше. Чоловік був ніякий. Ось і залишилася на старості років біля розбитих ночов. Усміхнулася сама до себе гірко й розпачливо, бо ніколи не думала, що вважатиме себе старою у свої тридцять вісім років.
Коли прийшла додому, побачила доньку і двох незнайомих юнаків.
– Мам, – ошелешила Вікторія, – я виходжу заміж.
Ну, звичайно, саме цього бракувало зараз Ані до повного щастя.
28
"Таня злякалася не на жарт. Ще ніколи Роберт так смертельно не пронизував її поглядом. Їй здалося, що зараз Роберт наведе пістолет на неї й натисне на гачок. Це ж треба бути такою дурепою! Сама зголосилася, що хоче навчитися стріляти. То виконуй усі команди Роберта, а не вставляй свої п'ять копійок".
В'ячеслав Павлович замислився. Ніби наяву чув голос Ані. Вона розповідала йому, як Ян у лісі вчив її стріляти.
Роман "Пташенятко і солодкий хлопчик" не вмістився у товстий зошит. Довелося купити другий. Списав його вже наполовину. Мабуть, доведеться придбати ще один.
Намагання написати все як було, базуючись лише на розповідях Ані, виявилося нездійсненним. Героям потрібні були друзі, сусіди, знайомі. Не міг же В'ячеслав Павлович розмістити їх на безлюдному острові. Якщо раніше реальності в романі було відсотків 70-80, то тепер лише окремі епізоди нагадували про первісний задум.
В'ячеслав Павлович розумів, що від нього мало що залежало. Спочатку він чинив спротив, чесно викладаючи на папір історію кохання Ані й Яна. Але тепер його літературні герої Таня і Роберт жили самостійно, без автора, який їх створив. Складалося враження, що коли одного разу В'ячеслав Павлович зазирне до зошита, то прочитає там те, чого не писав. Навіть якщо Аня й читатиме роман, то навряд чи зрозуміє, що це про неї й Яна. Невидимі сили тихо й ненав'язливо зруйнували план його помсти. Може, це і на краще.
Падав лапатий сніг. З редакційного вікна В'ячеслав Павлович задивився на це диво природи і втратив хід думок. Довелося перечитати щойно написане, щоби продовжити.
"Роберт вийняв патрони, поклав їх до кишені, а пістолет відкинув подалі від себе. Таня ще трохи почекала, підійшла до нього ззаду й обійняла. Він здригнувся, але не відштовхнув її. Вже добре.
– Вибач, я більше не буду, – прошепотіла вона йому на вухо.
Її губи там затримались. В хід пішов і язичок. Роберт це любив. Ось і зараз завмер. Хитра лисичка знала, як догодити своєму солодкому хлопчикові.
– Пташенятко, ти могла себе вбити, – сказав він.
Справу було зроблено. Таня боялася, що Роберт кине її. Мабуть, це було би найстрашнішим у житті.
Боже, як солодко кохатись у лісі!".
29
За два тижні після їхньої першої зустрічі Юрко завоював не тільки її тіло, а й душу. Ні, спочатку, звісно, було завоювання душі, а тіло здалося без спротиву.
Коли Аня побачила двох юнаків і почула слова Вікторії, що вона виходить заміж, то на підсвідомому рівні відзначила, що хотіла, аби нареченим доньки став Юрко, імені якого тоді ще не знала. Але ним виявився Ромко, мовчазний і нерішучий. Але саме такого, як Ромко, і треба Вікторії. Командуватиме ним усе життя, якщо не закохається у когось іншого.
Вони сиділи на кухні, пили каву, і Юрко щиро зізнався, що подумав, ніби Аня – сестра Вікторії. Це дуже сподобалось Ані, бо якщо й лестили їй чоловіки, що виглядає молодшою, то хотіли взамін заволодіти її тілом. Вона відчувала це кожною клітиночкою. А Юрко ще не позбувся дитячої безпосередності, тому йому можна було вірити.
– А яка сестра, молодша чи старша? – допитувала Аня.
Юрко дипломатично відповів:
– Не будемо уточнювати.
Звісно, про ніяке женихання мова не йшла. Це Вікторія кинула пробну кулю. В принципі, Аня не була проти, якщо молодята цього хочуть. Але одвічне квартирне питання може зруйнувати будь-яку сім'ю. Ромко жив у такій же хрущовці, як і вони, з батьками і молодшим братом. Хто до кого мав переїжджати? Одним словом, весілля відклали до кращих часів, й Аня відчула себе розумною й мудрою мамою, хоча точно не знала, що краще: бути розумною чи мудрою?
З Юрком у неї закрутилось якось відразу. Він був ровесником Вікторії, вчився з нею в одній групі. На двадцять років молодший. І вона на двадцять років молодша від В'ячеслава Павловича. Йому можна, а їй ні?
Про цього юнака вона думала вдень і вночі, аж поки не опинилася з ним в ліжку. Він завіз її на батьківську дачу за Дрогославом. Шикарне двоповерхове приміщення, майже палац.
А ще Юрко неперевершено робив куні. Здається, Аня хотіла цього все життя, але так і не дочекалась ні від чоловіка, ні від Яна, ні від В'ячеслава Павловича.
30
В'ячеслав Павлович уже й не пам'ятав, коли востаннє був у магазині, в якому працювала Аня. Його й не тягнуло туди, тобто до неї, а "Ромашки" можна було купити деінде.
Роман "Пташенятко і солодкий хлопчик" йшов до закінчення. Він уже добряче набрид В'ячеславові Павловичу. Вийшов набагато більшим і зовсім не таким, як був задуманий. Внутрішньо В'ячеслав Павлович відчував, що оповідання його більш цікаві, але з романом була ситуація, як з валізою без ручки: і нести незручно, і кинути не хочеться.