З воронами легше. Ті крекчуть, мало говорять, а як ведуть балачку, то по суті. Вони живуть так довго, що ви уявити собі не можете. Один бачив, як розпинали Христа, і він злодію, що кепкував над Сином Божим, виклював очі".
"До смерті не звикають і не лякаються; страх – в її очікуванні".
"Страх чужої людини".
"Люди помирають: законний процес. Еволюційний по-своєму. І законна мудрість: кому належить повіситися, той не втопиться".
"Тимчасове перетворилося на вічність".
"Безпритульні пси з людськими очима".
Ось це та інше – філософія Ульяненка. Вірніше, його літературних героїв. Ні, не так: це філософія Ульяненка, перемелена його літературними героями. І хоча все сплелося, все ж, за уважного читання, можна розрізнити що і кому належить. Читво (від слова читати, а не чтиво) ніби без героїв і сюжету, як каже не заглиблений в Ульяненка читач, але сюжет є – бодай на рівні відчуттів, і герої, літературні герої, теж є, — кожний зі своїми характерними ознаками. Тільки до всього цього слід підходити з точки зору метафізики чи містики – як хочете…
7. "Бог поруганим не буває"
Пророк Ульяненка загинув у вогні, пройшовши шлях від молитви до віри. Не кожному це дано – навіть на рівні усвідомлення.
"І Антиквар бачив, як корчиться дротиною людське тіло, тіло того чоловіка, що жив у норі. Палало пів містечка: з кішками, собаками, свиньми, з усіма. Антиквар флегматично протирав окуляри і говорив: "Достобіса, я ж про це знав…". Він задумався, розвернувся спиною; чорним карликом виділявся на тлі язиків полум'я, що дрібними чортиками танцювали румбу; якийсь п'яниця, спустивши штани, під рев вогню співав "Циганочку Раю" і поливав зі свого природного брандспойта вогонь навколо".
І ще про пророка:
"Він сидів і вчився думати. Над водою завжди легко думати. Вода життя. Вода мудра, як і їхній волхвар. Але що частіше він запитував себе, що буде далі, то понуріше хилитав кошлатою головою і прицмокував пухкими, як у манекенниці, губами.
Ходили чутки здалеку, що є такий волхв, який ходить по воді, лікує людей, повертає з Валгалли… А потім його розіпнули, як шкіру кролика на рамі, а на третій день він піднявся живий і сам пішов на небо. Диво".
І ще:
"Спочатку ми подумали, що це шиз. Але він вирив собі у глинищі нору, чекаючи моменту, щоб збудувати хавиру. Я тільки тиснув, але відразу – по мармизі. І зареготав. Тицьнув так, що з кривого, почорнілого рота бризнула слина, а його крик рвонув повітря, аж повибивало сірку з вух що у віруючих, що в нехристів. "Бог поруганим не буває". Нас заціпило. Наче хто підвісив нас у повітрі. Після цього ми відчепилися від нього…".
Наївно ставити знак рівності між Ульяненком і пророком. І все ж, як на мене, Ульяненко писав пророка саме з себе.
Роман "Пророк" не лише не завершений, але й не надрукований повністю. Євгенія Чуприна стверджує, що має три частини роману, які не увійшли до публікації. За її словами, є сумнів, що дещо з надрукованого належить Ульяненку. Крім того, вона вважає, що частини роману переставлені місцями. Чесно кажучи, в мене теж виникало відчуття, коли читав роман, що в окремих місцях є щось штучне, не притаманне Ульяненкові, а також що нема логіки подій. Ні, звичайно, є літературний прийом, коли, скажімо, герой спочатку помирає, а потім народжується, але ж до Ульяненка це не повинно мати жодного стосунку.
Взагалі мені здається, що триває своєрідне змагання за Ульяненка. Склалося декілька груп його прихильників, і кожна тягне ковдру на себе. При цьому маємо мало щирості, а здебільшого – роздуті амбіції тих, хто прагне приватизувати ім'я Ульяненка, ніби це можна зробити в принципі.
Багато читачів скаржаться на неприйнятність манери Ульяненка. Мовляв, при всій повазі до нього вони не можуть до кінця дочитати його книг, в тім числі й "Пророка". А Ульяненко і не писав у білих рукавичках. Він показував сліпцям під мікроскопом, що ж насправді відбувається навколо. Подібними міні-історіями вщерть переповнене наше життя, тільки Ульяненко дивився на це очима художника-творця.
"Його звали Абі. У нього гниле міжніжжя, заїдала товстуха; дружина і четверо золотушних дітей. Потім ще вилупилося четверо. А потім почалось безробіття і, найменшу, Клару, продали циганам за п'ятсот баксів. Клару оглушили хлороформом і простою пилкою обрізали ноги. Зараз вона сидить на Майдані Незалежності, під добротним червоним домом, із відсутнім поглядом просить милостиню. Іноді мене перевідує (переслідує? – А.В.) думка, що ми давно в пеклі, давно померли, а Господь Бог тим часом переглядає кіно нашого життя. Ну, звісно, що це єресь. Але по-своєму приваблива. Я влаштувався досить зручно, а до решти… Решта мене не обходить, як засмальцьований єврейський анекдот про Сару і Мойшу. Нехай, як сам захоче. Тож його звали Абі і жив він на Шулявці, де Костя Дикий пропоров фінкою йому живота і сам здався в мусарню, звідки його в три шия вигнали, шоб не бздів у повітря. На четвертий день по тому він тихо знявся і чкурнув, як зайці ноги роблять: хто його зна, куди.
Але перед тим він купив армійського рюкзака, взяв плаский пістолет системи Маузера, пішов легкою ходою по Хрещатику і невідь чому та навіщо зупинився перед Кларою. Вона підняла руку і вказала на захід. І він зібрав усі свої лахи та подався на захід. Наступного дня щось здавило йому груди й Абі сів на електричку та дістався містечка Т. Був сухий серпень. Сидячи у м'якому кріслі, Абі думав, що ось він вирвався, й за вікном синя гладь волошок, причесана вітром. Там, там буде нове життя. І нічого, не без голови, голову ж не оставив. А що Клара? Так загнулася би від недоїдання, лейкемії, СНІДу. Треба сказати, що обидві сторони мали рацію: вижити чи здохнути. А Клара: "Трохи посиджу, а через рік, барон сказав, що у мене виросте нова нога". Нічого страшного… Матвій продав чотирьох своїх. Усіх чотирьох. І зараз сам, як барон. От, йо, знову пищить у вусі.
А в купейному добре пахло, і квіти за вікном, поїзд весело хилитався, й у Абі в черепушці радісно захлюпали мізки"…
…Пом'янемо Олеся Ульяненка у своїх молитвах.
5 січня 2014 року
ВТЕКТИ ВІД СМЕРТІ
Блейн Харден. Побег из лагеря смерти. – М., "Эксмо", 2013
Мабуть, і вам доводилося чути, як опозиційні політики, особливо крізь призму останніх подій в Україні, заявляли, що Янукович хоче встановити диктаторський режим, як у Північній Кореї. Проте навряд чи вони знають, що насправді відбувається у цій країні.
Документально-художня книга Блейна Хардена "Втеча із табору смерті" допомагає нам наблизитися до розуміння північно-корейської трагедії.
В центрі розповіді – доля Шин Док Хьона, який народився у концтаборі № 14 і з якого до нього нікому не вдалося втекти.
Автор наводить слова голови ради директорів "Вашингтон пост" Дона Грема: "Зараз американські школярі сперечаються про те, чому Президент Франклін Д. Рузвельт не став бомбардувати залізничні колії, які вели до гітлерівських таборів смерті. Але буквально через покоління вже їхні діти можуть запитати, чому країни Заходу були бездіяльними, дивлячись на доволі чіткі й зрозумілі фотографії таборів Кім Ір Чена, зроблені із супутників. Читати цю книжку важко. Але потрібно".
Шин провів у концтаборі 23 роки. Його вчителями насправді були табірні наглядачі, які носили військову уніформу та зброю. На очах у нього один із них забив палицею шестирічну однокласницю. Це було звичним явищем. Ніхто не засудив учителя, ні в кого не було жалю до бідної дівчинки.
Шин утік із концтабору не тому, що зрозумів злочинну сутність диктаторського режиму Північної Кореї, де влада передається від діда до батька, а тепер ще й до внука, а тому що хотів наїстися смаженого м'яса, про смак якого йому розповів Пак, один із в'язнів концтабору. За іронією долі, саме через його труп Шину вдалося подолати колючий дріт й електричну напругу.
Діти в концтаборі постійно шукають їжу. Вони ловлять щурів, мух, комах, їдять знайдені в коров'ячому гної не переварені кукурудзяні зерна.
Шина привезли на страту його матері та брата. Ті мали намір втекти із концтабору. Саме Шин видав їх охоронцеві, не вбачаючи у цьому нічого поганого, бо стукацтво стало нормою життя. Проте ще довгих п'ятнадцять років Шин не наважувався розповісти всю правду про це.
Автор детально розповідає про те, як Шину довелося сім місяців провести в підземній в'язниці, розташованій усередині концтабору № 14. Його підсмажували на вогні, тримаючи за допомогою залізного гака, встромленого в живіт. Слід зауважити, що хлопцеві тоді було лише 13 років.
Коли Шин працював на швейній фабриці, то не зміг втримати швейну машинку, яка розбилась. За це охоронці відрубали йому ножем крайню фалангу середнього пальця на правій руці.
Щоденні рабська праця, голодування не дають в'язням північно-корейських концтаборів дожити до сорока років. Крім того, в концтаборі існує десять правил, за невиконання яких передбачений розстріл. Ось деякі з них: "Свідок спроби втечі, який не повідомив про її здійснення, повинен бути негайно розстріляний… Всі в'язні, які збираються групами більш, ніж по-двоє без дозволу співробітників охорони будуть розстріляні негайно… Сексуальний контакт без дозволу начальства заборонений. Порушники будуть розстріляні на місці…". Ось такі десять Божих заповідей у північно-корейському виконанні.
Автор книги детально розповідає про поневіряння Шина в Китаї після втечі із концтабору. Не знайшов він спокійного життя і в Південній Кореї, де його намагалася використати у власних цілях одна з правозахисних організацій. Шин не зміг пристосуватися до життя і в Сполучених Штатах Америки. Навіть щира любов дівчини не дозволила йому знайти щастя в особистому житті. Жахи концтабору вже стали його постійними супутниками. Він і досі звинувачує себе у смерті матері й брата, розуміє, що через його втечу із концтабору могли стратити батька.
Блейн Харден, колишній кореспондент "Вашингтон пост", дає у своїй книзі цікавий фактичний матеріал про стан справ у Північній Кореї. Він також робить акцент на тому, що практично політика США та Південної Кореї будується на ігноруванні фактів існування концтаборів, а якщо й здійснюються переговори з керівництвом Північної Кореї, то цю тему оминають або вона знаходиться серед третьорядних.
Здавалось би, історія Шина мала би зацікавити насамперед мешканців Південної Кореї.