А пам’ятник полеглим нехай ставлять євреї.
Я попрощалась з тією доброю жінкою, яка навіть запросила мене в гості, і сіла в парку, щоб отямитись від почутого. Нема в Підбужі навіть хреста для тих, хто визволяв Україну і хто був просто жертвою кривавої світової бійні. Церква — московського патріархату. Підбуж і Сторону в нас називають комуністичними. Тут ніколи не було культурного життя після війни, школа має погану репутацію, хоч там, коли ще вчилася моя сестра Марійка в 9-му і 10-му класі, давали добрі знання і про репетиторів навіть не чули. Це лише моє припущення, але ті села, які найбільше зачепив повстанський рух, згодом прославились підтримкою окупаційної радянської влади. Зворотня реакція.
Повертаючись з грибів, мене помітила з машини моя троюрідна сестра Марійка. Вона жила в новому комунальному будинку біля зупинки. Донька татового брата Івана. Ще недавно ми їхали з нею в автобусі й вона розповідала, що одружує сина. Власне, з ним вони повертались зі Сторони, трохи назбиравши грибів. Ми пили каву в неї вдома і я розповіла про те, що дізналась щойно. Не знаю, але непривітний охоронець, що боявся мати клопіт з начальством через якісь старі вантажівки, продовжував уособлювати для мене Підбуж. Сестра розповіла, що молодший син з чоловіком працюють в Москві, сестра-близнючка Люба, майор-бухгалтер, перебралась з Єкатеринбурга до Нижнього Новгорода, точніше в найбрудніше місто Росії Дзержинськ, де після розлучення винаймає однокімнатну квартиру. Сина одружила в Москві, донька виходить заміж теж в Росії. А Марійка збирається до сестри шукати там роботу і для себе. Я нічого не коментувала. Сидіти отак, склавши руки, в Підбужі, де не світить робота за фахом, весь час на очах у заможної великої родини, мабуть, соромно. Але ще більший сором втрачати себе в безкінечній гонитві за грошима, відчуваючи при цьому тугу за самим собою. Українці зараз як перелітні птахи: повернуться з вирію і знову летять, бо вже не можуть по-іншому.
Мені вже час був вертатись і я пішла ще подивитися на лікарню, хоч була там не раз. Усе, як і п’ять, двадцять років тому. Та сама жовтувата бруднувата барва корпусів, і на розі — реконструкція колишнього приміщення для церковного хору під церкву. Там, на зупинці, я зустріла колишнього сусіда і свого товариша дитинства Грицька Волощука, і ми, чекаючи на автобус, поговорили вперше, відколи стали дорослі. У відбудові церкви Грицько брав, очевидно, активну участь. Сума, яку він назвав, мені не вкладалась до голови. Коли отак зустрічаєш земляків, вони починають переконувати, як тебе всі люблять і як тобою пишаються, хоча й не читали твоїх книжок. Як правило, на всі пропозиції приїхати в гості я відповідаю, що згодна зустрітись публічно, в школі чи в клубі, але не приватно. Бо я дуже не люблю ходити по гостях. Втім, Гриць справив на мене якнайкраще враження. Він завжди був добрим хлопцем і вірним товаришем, і, можливо, я й справді колись приїду. Я знала, що в Гриця п’ятеро дітей, і почала розпитувати за них. І тут він сказав мені те, що викликало у мене велику повагу до цього вже зрілого спрацьованого чоловіка. Він говорив не про хати, які будує, чим так люблять у нас хвалитися. Він сказав: "Мої всі діти з відзнакою позакінчували інститути, і ні за кого я не платив ні копійки. Вони так виховані в мене". Він сказав це наче проголосив моральне кредо. Якщо в Підбужі є такі люди, то не все втрачено. Той Гриць, певно, ніколи не їздив на заробітки, не відпочивав, але завжди знаходив час провідати батьків в Урожі і намагався жити чесно там, де жити чесно неможливо. Зараз він їхав до хворого батька, і в Урожі він пішов просто до своєї хати, а я звернула до своєї.
Хтось, можливо, чекав від мене інших записів: якусь менш-більш історію Підбужа, що могла би привабити туристів. Розповісти про Йозефа Дітля, ректора Яґеллонського університету, якому поставили цього року меморіальну дошку, підозрюю, з ініціативи та коштом поляків, про храми Підбужа, його герб — гроно винограду, хоч у наших краях виноград кислий і несмачний, але все це можна знайти в різних джерелах, та й не для цього я приїхала до Підбужа. Не варто покладатись на розповіді: важливі люди, які їх розповідають або не хочуть розповідати. Моя поява в отих містечках і селах — стрес для мешканців, і тому я волію бути непомітною, втім, це все одно не виходить. І я розумію, що найголовнішого, як казав Екзюпері, очима не побачиш.
Стороння
Я могла знати ці гори, як свої п’ять пальців, якби тут народилась. Якби мій тато знайшов тут собі роботу і не перебрався після Залоктя до Урожа. Можливо, він би був щасливіший коло своєї матері Насті, такої справжньої бойкині, яка зі взуття визнавала тільки чоботи. Коли тато помирав, вона їхала на базар до Дрогобича і купувала йому полуниці, бо в Сторонній клімат не дуже надається до таких делікатних ягід, це вже гори. Якби…
Мене рідко возили до Сторонної (тепер кажуть Сторона, але давніша назва Сторонна, по аналогії до Жданна). Двічі. Мама не пускала мене. Сестри ще часом їздили і приятелювали зі своїми братами й сестрами. Мама не любила Сторонної, хоча коріння мого прадіда по материній лінії Івана Петрущака — з цього села. Урізька бабця розповідала, що Петрущаки були такі багаті, що мастили маслом сир замість хліба. Сторонна спливала молоком, а в Урожі нам доводилось його купувати, і сир зі сметаною вважався ласощами. У Сторонній весільною стравою була мачінка — сир зі сметаною і зеленою цибулею. А ще Сторонна славна грибами, але треба знати місця. На якесь свято, можливо, на Трійцю, я вже не пам’ятаю, на обідрані від кори тоненькі гілочки у формі вил настромлювалися ягоди чорниці і суниці. Ніколи не чула, щоб десь ще був подібний звичай. Якби я народилася в Сторонній, я б вибігала з хати і зразу піднімалась по схилу гори, я б дивилась, як сохне роса на сонці, вмивалась у річці Сторонці, пасла б корови, а взимку на санках спускалася б у діл.
Сторонна — це місце, куди завжди повертаються, бодай на старість, бодай на цвинтар. В Урожі натомість — лише легкий наліт ностальгії, бо Уріж на перехресті вітрів і шляхів, а Сторонна — законсервований союз родів, плем’я, яке прийшло колись у V ст. зі Фракії й тримається купи, заволодівши цими розкішними пасовиськами і лісами. Це — головне багатство села, дароване, ні, колись завойоване, осторонь від торгових та військових шляхів, осторонь від будь-якої влади, цілісне і самодостатнє.
Від Сторонної мене відштовхнув похорон мого діда, куди мама вирішила мене привезти з ночівлею. Було мені тоді тринадцять років. Діда Семена я бачила лише раз в житті, тому не могла за ним журитись. Він помер десь між Різдвом і Йорданом. Було дуже зимно. Мама забрала мене зі школи, привезла в Сторонну до татової сестри, стриянки Ганни, в якої було аж восьмеро дітей, а з дідом і бабою жив стрик Іван, в якого було п’ять дітей. До вечора мене мої брати і сестри тягали по гірських схилах, показували село, а потім мама відчитала мене за негідну поведінку, наче я була винна в тому, що не плачу за дідом. А ввечері забрала мене на парастас. Дідова й бабина хата була старезна, правдива бойківська — з величезною піччю і маленькими віконцями, під самою горою. Там набилось повно людей. Я не вміла ні молитись, ні хреститись, тато був атеїстом, і вперше побачила зблизька священика. Раніше похорони були багатолюдні, люди чували коло небіжчика дві ночі. Поминки справляли як на весілля: з холодцем, голубцями, правда, тривали вони недовго. Я стояла в тисняві, слухала спів священика, що переривався голосінням, і щось зі мною почало робитись дивне, я наче впала в транс і почала схлипувати, а далі ревіти. Не знаю, чому. Нічого подібного не було в мене ні перед тим, ні потім. Мама заспокоювала мене, всі звернули на мене увагу, а дехто схвально говорив: "Як вона жалує за дідом!" А я ще більше билась в істериці, відпихала маму від себе, мені хотілось крикнути, що я не за дідом плачу, просто мені страшно в цій чорній від незнайомих людей хаті, які виконують незрозумілий ритуал. Якби мені хтось пояснив, як все має відбуватися, я б так не відреаґувала. Я була чужинкою в незнайомій країні, заручницею племені, яке не дозволяло мені вийти за межі, окреслені правилами.
Мене вивели звідти, витерли зашмарканого носа, надворі було вже геть темно, і через якийсь час я вже сиділа на печі в стриянки, цілком спокійна. І на похороні навіть несла вінок з якоюсь дівчинкою.
Після того я не була в Сторонній. Родичі помирали — бабця, стрики і стриянки, але я була далеко, то в Києві, то у Львові, то з малою дитиною на руках. Правду кажучи, кожен рік додавав мені докорів сумління, я боялась їхати в Сторонну, бо не приїздила раніше. Часом я бачила своїх троюрідних сестер і братів, вони мене запрошували. З Урожа туди їхати через Підбуж десь півгодини, але Уріж за мене хапався, не пускав — не так роботою, яку треба було зробити за два-три дні приїзду зі Львова, а наче вмовляв: "Ну, звалишся ти в обійми родичів, як ти їм поясниш, чому ніколи не приїжджала?" А ще я дуже не люблю ходити в гості, бо не можу піти звідти, коли мені заманеться. Я хотіла відчути Сторонну, саме село, зрозуміти, чому тато так його любив, чому сторонські завжди намагаються туди повернутись.
Я не поїхала і цього літа. В листопаді, що видався надто теплим, я вже писала цю книгу. І у Львові зрозуміла, що мені треба їхати в Сторонну негайно, вже. Просто приїхати, ні до кого, інкогніто, не вступати в жодні контакти, я це вміла — відсторонюватись, ставати невидимою, чи тінню, яка лише промайне, не залишаючи слідів. Я так і залишилась малою дикункою, яка ховалась від гостей і тікала з хати до лісу чи на річку.
Мені сказали, що автобус буде о 9-й ранку, але я ще була в хаті в Урожі, коли він поїхав. Однак вийшла на зупинку. У повітрі ще залишався відблиск золота осені, і було так тихо, ясно, наче у раю. Я постояла трохи, а тоді пішла пішки. Ноги самі мене несли дорогою на Підбуж, я була повна сил. Дорога до Підбужа — це дорога до Брами солі і вітру. Підбуж за тією брамою, а при брамі облаштоване ще в часи мого дитинства джерело мінеральної води, і зразу коло нього — Підмонастирок, пограниччя.