Та пусте — приклади! Не в них сила! До цього висновку я приходжу... ну, філософськи, чи що...
— Ша! Філософе! — спіймав його за руки антрепренер.— їй-богу, міліція може прибігти!
— Ану вас! — вирвався горбань і дрібними кроками відбіг до вікна.— Ніколи не дасть висловитись,— здригнув він плечем у бік Скорика.
— Але ж нащо так хвилюватися, вельмишановний,— провуркотав Звірятин.— Питання це не з'ясовує.
— Товариш Мурів,— знову вдався він до Івана Семеновича,— розглядаючи кохання як... ну як сублімований половий потяг, чи що... доводить багатьма прикладами й чисто філософічними міркуваннями, що кохання можливе між людьми навіть ворожих клясів.
— Але ж що саме розуміти під коханням,— випростався на своїх довгих ногах Сквирський.— Коли кохання...— хотів провадити він, та, побачивши, як метнувся від вікна Мурів, махнув рукою й, відійшовши, налив собі чарку горілки.
— Та хоч як розумійте ви його — однаково! — пискнув Мурів.— Ну, як я йому це доведу? — розвів він безсило руки і враз, підскочивши до Івана Семеновича, заспішив:— Ну, а ви що скажете на це? Ви! Як, по-вашому, а? Адже може робітник, ну пролетар взагалі, почувати пристрасть до буржуйки? Ну, просто хотіти п, як жінку? Може! Звичайно, може. Тисячі прикладів є! Сотні тисяч! А раз так, то чому ж ця пристрасть не може — при певних умовах — вирости в кохання? Це ж — корінь! Корінь, звичайно! Ну, от ви скажіть, може пролетар покохати буржуйку? По-справжньому, як от у піснях співають... А? Ну от ви скажіть. Ви! Ви! — тикав він пальцем в Івана Семеновича.
— Я? — важко підвівся той, якось зверху дивлячись на маленького композитора.— Я? — повторив він, помалу скидаючи на всіх очі.
— Та ви ж, ви,— глузливо відказав Звірятин.— Кому ж, як не вам, тепер усе розв'язувати. Під вами ходимо!
Іван Семенович спохмурнів. Цей опасистий, добре годований спец, з манірами лінивого поміщика, дратував його. Він прикусив губу й ступив крок до Звірятина.
— Ми всі чекаємо вашої ласкавої відповіди,— чомусь і собі підвівся Звірятин.— Щоб було ясніше, скажіть, чи могли б ви, Іване Семенович Орловець,чистої води пролетар, закохатися,— зробив він невеличку павзу,— в Ірину Едуар-дівну Завадську, буржуйку й дочку буржуя?
— Ах, так? — хитнувся назад Іван Семенович.— Так от ви як?..— хрипко додав він, почуваючи, як холод залив йому груди. І, тамуючи в собі сміх, що вже лоскотав йому горло, нахилився весь до Звірятина:— Жартуєте, добродію! Хе! Ви ж на собі знаєте, що почуває пролетар до буржуя,— те, що й буржуй до нього! Вони або ненавидять один одного, або ж... зневажають,— кинув він і, круто повернувшись, пішов з кімнати.
Здавалось, не йде коридором, а падає в якусь вузьку сіру безодню. І вже не почував люти, а тільки жаль на себе й досаду. Похапцем вдягав бекешу, не потрапляючи в рукава, і враз застиг, шелест шовку почувши.
— Пробачте мені,— кинувся він до Завадської, коли стала на порозі— Пробачте,— притис він бекешу до грудей.
— Який ви дикий,— дивилась вона кудись поза нього,— ах, який дикий!
І відступила, пропускаючи до передпокою Сквирського.
— Зачекайте,— сказав він до Івана Семеновича,— нам по дорозі
Похитуючись, одяг пальто й припав до руки Завадської.
— Заходьте,— сказала та Іванові Семеновичу, цілуючи інженера в голову.
Іван Семенович мовчки вклонився й відчинив двері на сходи.
Коли вийшли на вулицю, інженер ще раз сказав: "Нам по дорозі" — й замовк, ступаючи широко й рівномірно.
"Дерев'яний якийсь",— подумав Іван Семенович, намагаючись не відставати, і замисливсь, невиразно пригадуючи все, що сталося з ним за ці останні, надзвичайні для нього дні. Уривки думок, чужих і своїх фраз пливли в пам'яті;
перед очі виринали постаті людей, раніше ніколи незнаних, що тепер увійшли чомусь в його дні.
— Ну, як вам все це? — якось просто, по-товариськи спитав Сквирський, квит пройшли вони зо два квартали, і взяв Івана Семеновича під руку.
— Яке дивне життя,— підсумував той свої думки, дивлячись у сіре зимове небо.
— І здебільшого — зле.
— Буде краще.
— Краще? — позіхнув інженер.— Ви вірите, що коли зрівняти людям пайки, то життя їм покращає? Полегшає —• так. Але чи покращає... не знаю.
І, прихилившись до Івана Семеновича, говорив гаряче:
— Друже мій, для цього треба вміти жити; розумієте — вміти. Треба вчитися жити! О, наука жити! Яка це складна, прекрасна й, на жаль, невідома наука! Люди зважили зорі, перемогли всі стихії, навчились будувати хмарочоси й убивати один одного, але жити... жити вони не вміють! Не вміють! — запевнив він Івана Семеновича, дихнувши на нього горілчаним перегаром. І, спинившись на розі, широко повів рукою.— От нехай упадуть стіни усіх цих будинків, і відкриється нам усе, що кублиться за ними,— повісьте мене, коли побачимо ми в когось справді гарне життя! Ну, от пригадайте всіх, кого знаєте,— багато є таких, що могли б сказати про себе: "У мене гарне життя!"? Нікого, друже, нікого! А коли й є один-два, так не з їх волі, не їхніми зусиллями склалося їхнє життя. Випадок! Тільки випадок! — гукнув він урочисто й розпачливо.— Ніхто, абсолютно ніхто з нас не будує свого життя сам,— ми беремо перше-ліпше, що само дається до рук. Люди вміють будувати собі житло, але будувати своє життя... Хе! Вони воліють існувати. Я — інженер; я збудую вам найскладнішу машину, я доберу кожний цвяшок, щоб працювала вона рівно й добре, але дні мої пливуть на мене, мов повінь, я бовтаюсь в них, хапаючи те, що найближче...
Він замовк і пильно подивився на Івана Семеновича.
— Знаєте, що? — раптом просіяв він.— Ходімте до мене! Це тут, за рогом! — І, не чекаючи згоди, взяв його за руку й повів за собою, мов сліпого.
V
Сподобалось Іванові Семеновичу, що живе Сквирський у малому завулкові, де в глибоких незайманих заметах тільки вузенькі тропки протоптано; і не в будинку на вулицю, а в дворі, в двоповерховому флігелі дерев'яному.
— Мов у Прилуці десь живете,— посміхнувся з приємністю, як загарчав їм назустріч великий кундель з-під ґанку.
— Тишу люблю,— пояснив Сквирський, чиркаючи сірниками на сходах.
"А чого ж таскає тебе до... всяких?" — подумав Іван Семенович і спинився, всю сцену в Завадської пригадавши.
А все Звірятин винен!.. Коли б не він, не вибухнув би Іван Семенович, та ще грубо так, немов сп'яна... Але ж дратує він Івана Семеновича, глузливо й натякливо посміхаючись! Немов підозрюючи, що діється з Іваном Семеновичем, немов розуміючи. "Е... брешеш, вельмишановний,— перекривив він у думці Звірятина,— бо я й сам не розумію нічого... Кручусь, мов та тріска у вирі..."
— Що ж ви стали, ідіть,— перехилився через поручні Сквирський.
— А чого я піду до вас, власне? — тільки тепер зрозумів Іван Семенович, що ні про що — та ще серед ночи — розмовляти йому з цим напідпитку інженером, з ким за три роки він, здається, й разу на розмову не став.
Та, замість повернутися, важко почав сходити вгору.
— Ну, а чому б не посидіти вам у мене? Не поговорити зі мною? — спитав уже на верхній площадці Сквирський.— Нехтуючи розмовами, люди вашого типу роблять грубу помилку: коли мусить людина, щоб жити, думати, то й розмовляти про життя треба їй, як машині викидати геть відроблену пару.
Він брязнув ключами й пропустив Івана Семеновича до передпокою.
Пахло там міцними зимовими яблуками і воском; десь далеко, за кількома дверима, плакала тонко дитина, а їй наспівував хтось монотонно і затишливо: "А-а... а-а..."
— Я не сам тут живу,— сказав Сквирський.— Це в мойого сусіда Мюфке дитина плаче...
— Рецензент Мюфке...— сам собі пояснив уражений Іван Семенович, почуваючи, що замикає він прізвищем цим тісне коло останніх зустрічей своїх і думок.
— Ви знайомі? — мало здивувався Сквирський і враз пригадав: — Ах, так, так... Мені розповідала Ірина...
— Хто? — не зразу добрав Іван Семенович, кого зве він так коротко.
— Ірина Едуардівна,— поспішив, здалося Іванові Семеновичу, виправитися Сквирський.— Ірина Едуардівна Завад-ська. Вона розповіла мені про вашу зустріч...
"Так він знає!.. Може, всі вони знають?" — зовсім в иншому світлі уявив Іван Семенович останню сцену в співачки.
І весь зіщулився під спокійним поглядом Сквирського. Невиразне гидке почуття, ніби стоїть він у цьому передпокої голий, облило йому тіло колючим холодом, а за хвилину жаром, і, мов шукаючи захисту, поспішив він до темної кімнати Сквирського.
Як включив той електрику, здалося Іванові Семеновичу, що не стає йому повітря дихати — гнітили високі на книжки шафи, щільно одна при одній попід стінами поставлені. Самих стін не було й видно — височіли ці шафи від підлоги до стелі, тільки широке венецьке вікно та одинокі двері не закриваючи.
"Мов у труні",— подумав чомусь Іван Семенович, беззвучно ступаючи по м'якому, під кольор шафам, килиму. Пройшов до великого, на третину кімнати, столу й сів у глибоке, добре всиджене, крісло. Звідусіль, то білими з чорними, то золотими корінцями дивились на нього книги; великі й важенні, маленькі й тонкі, мов зшитки, вони переливалися звідкись зверху, з-під стелі, широкими каскадами з полиці на полицю, не вміщались у шафах і розливались по всій кімнаті — високими стовпчиками лежали на столі й підвіконні. Кілька розгорнутих валялось на канапі, що, видимо, правила й за ліжко.
— То ви все це читали? — притишено спитався Іван Семенович, і невиразна думка про те, що не можна, мабуть, жити цікаво й весело, стільки нереживань і думок чужих увібравши, породила в нім щось подібне до жалю на цього довгоногого інженера.
— Ум-гу...— промимрив неуважно господар, з-за якогось фоліянту дістаючи таку, як у Завадської, карафку з горілкою й дві чарчини.
— Вибачайте, закуски в мене немає,— посміхнувсь він ласкаво, наливаючи собі й гостеві, і, поставивши лікті на стіл, цідив крізь зуби блискучу на світлі отруту.
"Дивак,— подумав Іван Семенович.— А може, це в нього недуга?"
І мовчки перехилив свою чарку.
Гарячий спокій розлився йому по жилах. Вмостивсь вигідніше й, почуваючи, що хилить його у сон, замруживсь.
— Ще по одній? — прорипів Сквирський.
— Ні. Я годі
— Ну, а я вип'ю.
І, не хапаючись, цідив чарку за чаркою.
— Да, тепер розмови не в моді,— виголосив несподівано й, підвівшись, пройшовсь попід шафами.— Де ж пак їм розмовляти, коли вони не встигають жити навіть!
"Про кого це він?"— здивувався Іван Семенович, з глибокої задуми своєї виринаючи.
— Всі вони хапаються за життя, немов боячись, що не встигнуть його пізнати, не вистарчить їм на це часу.