Сьогодні вечором виллємо воду на наші мечі і з того часу будемо одною душею та одним серцем у двох тілах і не буде між нами злоби, ні зради, ні брехні. А що ти на моє просте питання сказав мені усю правду, то і я скажу тобі, що мені без покарання винуватця або без нього самого нічого і показуватись Куремсі. Він неминуче приказав би задавити мене зашморгом таки тої самої днини. Що ж ти гадаєш зробити з боярином?
— А ось побачиш. Пожди!
Сказавши се, скочив чвалом уперед і здержав валку. З цікавістю обступили його ратники, вигукуючи радісно. Та він попрохав їх втишитися і пояснив їм, що забезпечив їх уже від помсти татар, тільки мусять перед боярином, його людьми, а навіть перед власними жінками розказати, що й Ахмат згинув у погромі. Всі згодилися радо, і тоді Ярослав послав одного з отроків по одяг для Ахмата. За якийсь час валка рушила далі, а біля Ярослава та Ігоря їхав невеличкий ростом мужичок з перев'язаним лицем та шапкою, насуненою на очі. Ніхто не впізнав би був у ньому баскака, перед яким ще вчора корилося усе східне Поділля та південна Волинь.
Коли увійшли громадою на обійстя, перше, що впало в око Ярославові, були вигідні носилки, вистелені ведмежою шкурою. Він сейчас догадався, що Ратибор спровадив уже Олега до хати, і усміхнувся про себе. Боярин не бажав оставити в його руках заложника і між тим усунув вельми невигідного свідка.
Ратибор вийшов на рундук і, побачивши валку, приложив до уст свиставку. На сей знак з будинків, Які стояли на обій стїо, вибігли всі ратники боярина, оружні та готові до бою. їх скісні очі поблискували з-під чорних брів, та й слова, якими перекидалися між собою, були не українські. Боярин, бач, добре знав, що не найде між українцями помічників у неправоті.
— Добро з приходом, хоробрі кметі! — привітав він чабрівців. — Бачу, ви побідили ворога і прийшли докінчити велике діло. Милості просимо! Для свобідних заможних кметів найдеться у сусіда бочка меду та добра гостина. Гей, Аавор!
— Боярине! — відповів Ярослав. — Так, ми побідили, убили навіть баскака, але прийшли не на гостину, а на розрахунок. Усі твої довжники тут, вели їм виплачувати належне та відсотки.
— Ах! Хто би там числився на гривні та ногати з добрими сусідами! Відвезіть, що привезли, у сю повітку та й сідайте за столи!
— Боярине! Усе, що ми привезли, є вдесятеро більше від того, що тобі від нас належиться. Півсотні таких бояр купив би за ті гроші.
— Як-то? — озлобився боярин. — Ви ж обіцяли, пограбувавши баскака, віддати всю добичу мені.
— Ми, боярине, не обіцювали нічого! — вмішався Бортняк. — Се ти бажав собі сього та на те дав нам свого сотника. Ми, твої закупи, сотника прийняли, але твій сотник не твій закуп, і він нараяв нам друге діло. Давай числити гривні й куни. Ми заробили гроші, вони наші! А хочеш і ти заробити, то йди у степи з королем. Ану ж зловиш Куремсу.
Засміялися чабрівці, та боярин аж посинів із досади.
— Таке ви мені тепер? То я дав вам в руки меч…
— Всі чули те слово? — закликав у сей мент Ахмат з-поза плечей Ігоря.
— Чули! — загули всі.— Чули і посвідчимо!
— Гей, почуєте ви ще не таке! Лавор, давай лук!
Але Аавор не рухався, а ратники боярина мимохіть подалися назад і один за другим почали ховатися за дворище.
— Не пручайся, боярине! — заговорив спокійно Ярослав. — Ми щойно вистріляли сотню татар. Чи гадаєш, що ми злякаємося твоїх двадцятьох головорізів? Ану-ко! Виступайте, господарі, хто має платити довги! Коли боярин не хоче, то я вас розрахую. А ти, Ігоре, візьми молодших та побережи тих там чорноклобучників, щоби не наробили бешкету.
Боярин не тямився від скаженості. Він тупотів ногами, пінився, кричав, врешті погрозив княжим судом. Після сих слів всі звернули очі на Ярослава.
— Всі знають, боярине, що ти був збирщиком татарської данини, та ніхто не питався нас, чи ми даємо її з доброї волі.
— Ха-ха! — реготався боярин. — Якщо нема баскака, то одно моє слово скине з плечей голови всіх господарів Чаброва, і я клянуся мечем, що скажу його.
— Клянися краще головою своєї жінки! — їдко зауважив Бортняк.
— Або шурина! — докинув хтось другий.
Сього було вже забагато бояринові. Він, як тигр, кинувся на Бортняка, але той схопив його і силою посадив на східцях рундука. Ратибор притих і, важко переводячи дух, сидів на місці. Тим часом Ярослав почав розрахунок спокійно і поважно. Кілька старших господарів, між ними і Глухар, посідали при ньому і всі разом точно та розважливо обмірковували та числили належні суми. Та як тільки прийшлося перечислювати куни в гривні, зірвався Ратибор з місця і засперечався. В один голос зареготалися чабрівці, і розрахунок пішов жвавіше. Ярослав приймав усі жадання боярина без спротиву та позначав гривні ножем на вербових прутах.
Було вже добре пополудні, коли почалася виплата грошей. Тут знову боярин забажав самого срібла, а його було у добичі розмірно небагато. Ярослав велів тоді обчислити, скільки є усієї добичі, щоби виділити відповідну пайку бояринові. І показалося, що вартість скарбу більше чим удесятеро перевищувала належності боярина та що срібла було всього п'ята частина. Тим-то тільки п'яту частину довгу заплачено сріблом, а останнє — шкірами, медом, воском, полотном та збіжжям. Опісля громадяни розпаювали все, що зосталося, поміж себе та весело, з реготом і дотепами, подалися домів.
Обтираючи з чола піт, вернувся і Ратибор у світлицю, де на лежанці спочивав Олег. Червоне лице та підпухлі очі батька прибрали вираз лагідності та спочування.
— Як же ж тобі, дитинко, спалося? — спитав тихим ніжним голосом.
Та очі хлопця засвітилися злючо.
— Йди геть від мене! — закричав. — Не дотикай мене своєю злочинною рукою! Хто такого батька має, як я, той круглим сиротою тиняється по світі.
СТЯГИ ГЛАГОЛЯТЬ
Прегарна ясна днина зійшла у світ після бурхливої ночі. Та, видко, вітер і дощ не відстрашили вовків, бо коли слідуючої днини вийшли парубки, щоби позакопувати побитих татар, то не на одному найшли сліди вовчого пиру. До полудня впоралися чабрівці з противною роботою і ні сліду не оставили у вивозі після вчорашньої різні. Дощ сполоскав кров, тіла покрила земля, шлях, роз'їжджений та розмішений ногами людей і коней, вигладили потоки[25] дощівки ще з ночі. Тільки на лівому березі, там, куди намагалися тікати останні татари, виднілося декілька повириваних кущів, — та се могли вчинити й кабани під час нічної виправи на мужицькі поля.
У хатах кметі та їх рідні вдруге та втретє розкладали придбані достатки на столах, на лавах, жінки варили страву та пекли хліб із татарської пшениці, а молоді випробовували татарські луки або ганяли на малих, але швидких, нечувано витривалих татарських конях.
Ярослав з Оленою сиділи в саду та балакали про те, про що від початку світу говорять молоді перед весіллям. Він снував усякі плани на майбутнє, а вона красніла зі захоплення та гордощів, бо ось і на неї падав блиск щойно здобутої слави. Адже він був тим, хто одним махом протягом одної днини скинув з грудей усієї громади змору рабства. Відразу замовкли всі насміхи над "безземельним боярином"; самозване сотництво зосталось за ним, наче вийшло з вільного вибору громади. Після обіду навіть зійшлися у Глухареві й хаті всі найповажніші господарі, а Бортняк спитав од імені всіх:
— Ярославе Судиславичу! Після нашого розрахунку з боярином годі нам іти у бій під його проводом. Він не захоче обороняти наших у скруті, а ми не бажаємо мати на чолі подвійного зрадника. Що ж думаєш ти як сотник?
— Який я вам сотник, батьки? — звинявся Ярослав. — Мене боярин поставив сотником над закупами своєї волості, а тепер у нас закупів нема.
— Закупів нема, але сотник є! — заговорив найстарший у громаді дядько Копрій. — А ти не пручайся, тільки діло говори, коли честю питають!
— Що ж! Я гадаю, що як могли ми самі побити татар, так зможемо і на рать разом із королем піти самі. Досі треба було нашим лучникам охорони кінних ратників. Тепер є у нас і коні, і зброя, а селище наше обширне, хати розкидані на яких три милі довкола, двісті парубків як-не-як, а таки набереться. Треба тільки довкола осель, там, де є більше орних полів, побудувати низькі хати з дубових балок. Якщо покажеться орда, туди зможуть рільники тікати та звідсіля відстрілюватися аж до приходу кінної раті з села. А в похід із королем підуть і так тільки ті, що мають коней. Хто має коня, йому не треба боярських ратників, бо він сам ратник.
— А що буде, коли сам Куремса рушить на нас? — спитав Глухар.
— А хто ж зможе опертися усім полчищам татар? Не оперся Київ, ні Галич, не опремося і ми. Але можна б подбати про якесь городище у мокляках Горині. Завтра відправте туди отроків зі сокирами, хай збудують на кругляках міст до Чортової купини. Вона якраз годиться. Велика, суха і висока. Частокіл, кільканадцять шіп, дещо припасу, то можна буде відсидітись. Татарський набіг ніколи не триває довго.
— Легко тобі казати: шопи, припас тощо! — заговорив Бортняк. — Але хто позбирає молодих та старих? Легко було бояринові скликати закупів на рать, бо кожний мусив повинуватися тому, від кого зависіла доля всієї його рідні. Але тепер, коли всякий не тільки очистився від довгу, але і дещо придбав у скрині, нелегко буде притягнути всіх до праці чи оборони.
Господарі покивали головами.
— Справді, у сьому є заковика! — рішили.
Почалися толки, міркування, серед яких Ярослав сидів, мов на цвяхах. Вкінці встав.
— Вибачте, батьки! Де ваші сиві голови шукають поради, там моє слово зайве. Обдумайте, що треба, а мене відпустіть аа моїми ділами.
— Хе-хе! — пожартував дядько Копрій. — Знаємо ми, яке-то в тебе діло, про боротьбу з татарвою говорить, про запаски моторить.
— Що ж? І се стяг! — докинув Бортняк. — І гарно "глаголять такі стяги, викликаючи в бій".
— Сиди, синку, сиди! — рішив дядько. — Тепер непевний воєнний час. А у такому часі не старим давати лад в громаді, а молодим, дужим, що то у них військовий провід. Хто не послухає старих, сивих голів, мусить послухати молодого сотника.
— Те саме каже моя Олена! — усміхнувся старий Глухар.
Ярослав почервонів і сів знову. І добре зробив, бо ось у той мент на Луцькому шляху показалося троє їздців, які прямували у село. Видко їх було на бугорку, і перший пізнав їх Бортняк.
— Се Давид Глухар! Певно, подасть нам вісточку про наших.
По хвилі блідий та перевтомлений молодик зіскочив перед хатою з коня.
— Король Данило спочиває за два дні дороги.