Артем Гармаш

Андрій Головко

Сторінка 69 з 161

І потім, з фамільярністю давнього і відданого слуги, до пана свого звертаючись:— От і послухай вас, ваше превосходительство! "Дай прикурити". А вони якраз із тих хлопців, що самі прикурити дають!

Студент Тищенко засміявсь:

— А непоганий з тебе, Власе, каламбурист!

— Базіка!— гнівно глянув Погорєлов на Власа, повернувсь і рушив назад, у напрямку до будинку.

Артем з Тимохою, не шукаючи стежки, навпростець побрели по снігу через парк до чорного двору. Якийсь час ішли мовчки. Раптом Тимоха обізвавсь:

— І непоганий, може, чоловік. Коли б з нього оте генеральство та поміщицтво зшкребти.

— Не зшкребеш: як шкура приросло! Оце й лихо його,— сказав Артем.— І, помовчавши часинку, додав:— Та, мабуть, і наше. Бо зайвий клопіт.

— Клопоту великого не буде з ним,— зауважив Тимоха,— отак, як і рязанцям.

— Ти так думаєш? Дай боже! А два сини-спадкоємці? Золотопогонники? Старший — ротмістр лейб-гвардії якогось там полку. Корніловець. Ще восени з однокашниками своїми, такими ж золотопогонниками, пробрався на Дон, до Каледі-на. А менший — юнкер Київського артилерійського училища. Цього тобі мало для клопоту?!

XIV

Чорний двір просторо розлігся зразу ж за парком і межував з другого боку із скотним двором, що розкинувся по горбі вздовж ставу, аж до греблі. З двох інших боків степ підступав до самих будівель. Ціле містечко, де старі ветхі будівлі (деякі навіть іще з часів кріпацтва) стояли впереміжку з новими цегловими під бляхою — інбарями, каретним сараєм та конюшнею для виїзних коней, конторою, свинарниками, пташарнею. Житлові будинки всі були старі: і півдесятка мазанок в один ряд — для сімейних (по дві сім'ї — через сіни), і людська, незграбна будівля, де містилася кухня, а в другій половині — помешкання для одинаків. Поряд з новенькою конторою ця величезна, як клуня, будівля здавалася ще старішою. Вечірні димові стовпи стояли над стріхами, червоно забарвлені сонячним промінням. Хоч сонце вже сіло за небосхил. На протилежному краї бірюзового неба вже зайнялася вечірня зоря. І така тиша, що чути було голоси на скотному дворі,— саме напували худобу.

Хлопці з-за конюшні увійшли в двір і майже зіткнулися з Горпиною, яка вийшла із свинарника з порожньою цеберкою в руці.

— Здрастуй, Горпино!

Дівчина спинилась, радо здивована.

— Артем! Ой, молодці, хлопці, що прийшли. Здрастуй!— цеберку поставила на сніг, глянула на свої руки.— І поздоровкатися ніяк, бо від свиней, руки брудні.

— Знайдемо вихід!— весело сказав Артем.— Коли, звісна річ, не заперечуєш?— І, не чекаючи на відповідь, обняв здоровою рукою дівчину за плечі й поцілував — та ще так міцно!— в пругкі дівочі, ще ніким з чоловіків не ціловані губи.

Горпина аж розгубилась. Зашарілась. Навіть ряботиння зникло з лиця, тільки стало лице мовби дуже смуглявим і в сутіні — на подив вродливим.

Тиміш жартома й собі підступив до дівчини.

— Ну, вже годі тобі,— до Артема.— Дай же і мені поздоровкатись.

Горпина відступила від нього на крок. І собі в жарт:

— Та чи ж я ікона, щоб ото кожен... Та ми ж уже й бачилися сьогодні.

— Та правда, бачились. Думав: може, забула!

— Ні, я не з забудькуватих!— І почувалось, що сказала це не так для Тимохи, як для Артема.— От молодці, що прийшли!— облишивши жарти, ще раз подякувала Горпина.—■ А ми ради такої нагоди навіть на вечерю з варениками заходилися. Побіжу, треба помогти дівчатам.

Хлопці перейшли двір, наміряючись зайти спершу, перед зборами, до Омелька Хріна, який жив у другій від краю хаті-мазанці. Його ще дома, мабуть, і нема — упорує на ніч воли, але не біда. Посидять у коваля Лавріна, тестя Омелькового, що жив із своєю старою в одній із ним хаті — через сіни. Але, порівнявшися з крайньою хатою Оверка Вухналя, хлопці мимоволі спинились. Уже й вечір, та ще й проти неділі, а він щось собі порається на причілку хати. Дзвякала сокира.

— Що ти майструєш там поночі?— спитав Артем.

— Та... Закурити є? Несіть сюди.

— Балуваний!— пожартував Артем, коли підійшли до Оверка.—"Несіть!"— А сам радий був нагоді зблизька роздивитись споруду невідомого призначення.

— Так що ж це воно буде? Чи не за планами архітектора Невкипілого, Прокопа Івановича?

Оверко не зрозумів. Поки закурював, мовчав. А далі, бо треба ж було щось відповісти:

— Затишок для курей.

— А досі ж де їх держав?

— Та в сінях. Там тих і курей •-— аж п'ятеро.

— Так що ж вони в цій загороді робитимуть уп'ятьох?

— У довгої лози гратимуть,— посміхнувся Тимоха.— Ой, не крути, Оверку! Тут добрий десяток овець поміститься.

— Ну, вже й десяток! Хоч би півдесятка припало. І то добре. А на менше я і не згоден. Четверо дітей! А ні — корову! Тридцять років ув економії роблю. Не заробив, скажеш, Артеме?

— Чому не заробив! У сто крат більше заробив. Та бач, яке діло, Оверку: заробітки наші за тридцять років розтринькували рік у рік. Спершу князь Куракін з княжатами, потім Погорелов. Скільки по загряницях розвіяли вони нашої пра-ці-кривавиці! Не збереш!

— Це так. Але й залишилось немало.

— Немало: земля! А це добро, що в дворі зараз, хоч би сирітські та вдовині сльози втерти вистачило.

— А мені, значить...

— І тобі перепаде щось,— перепинив його Артем,— не треба тільки дуже апетит свій розпалювати. Та я, власне, і не про це хотів. Не це мене дивує. Отака кошара, отакий корівник у дворі, а ти льодник будуєш.

— Чудний ти чоловік, Артеме! Таке зморозиш: ув одній кошарі. І тут, під хатою,— з очей не спускай! Чи, думаєш, мало невдовольствія буде?! Не полізе один до одного в двір?! Ну, та дарма! Ще разів кілька обіллю стіни водою — саме на мороз береться!— і тараном не проб'єш. А на двері — залізний прут з гвинтовим замком. А ні — залізним путом на ніч путатиму!

Коли вийшли з Вухналевого двору, Тимоха похмуро сказав:

— Виходить, Оверко за Антона руку підійме.

— Виходить. Та, певно, і не він один. Недарма ж і батько твій... Доведеться, мабуть, на ходу перестроюватись. Хоч би робочу худобу врятувати від розподілу. А з вівцями та коровами... Воно, звичайно, можна б і з цим: скотарі, доярки — є. А молоко б сім'ям по кількості дітей.

— Не з нашим це народом!— махнув рукою похмурий Тимоха.

Як вони й гадали, Омелька ще не було вдома. Уляна, Омелькова жінка, щойно вернулась з корівника після вечірнього доїння. Вона, коли хлопці зайшли до хати, уже й не відпустила їх: ось-ось і Омелько надійде. А тим часом, підпаливши в печі, пораючись по хаті, частувала гостей, щоб не скучали, всякими дворовими новинами.

Артем добре знав Уляну ще дівчиною, бо кілька років разом робили в економії. При ньому вона й заміж вийшла за воловика Омелька Хріна, неабияк здивувавши не лише увесь двір, а всю Вітрову Балку. Перша красуня на ввесь двір, біля якої упадало немало гожих хлопців, навіть і хазяйських синів із села, вона обрала собі до пари немолодого вже (років на десять старшого за неї) парубка, наймита з ді-да-прадіда, до того ще й кульгавого. Але твердої вдачі, дуже сумлінного і не по літах поважного. І, як видно з усього, не каялась. Народивши за ці сім років трьох дочок (найменша в колисці), лишилась такою, як і дівкою була, веселою, до всього цікавою. Артем з приємністю слухав її. Потім і сам з охотою розповідав, на її розпити, про славгородське життя. Так непомітно минула, може, й година, коли нарешті вернувся Омелько.

Але раніш прийшов Лаврін Тарасович. Почувши розмову у зятя в хаті, він тільки роздягся в себе та й мерщій сюди, на посиденьки, поки стара з церкви, од вечерні, прийде. З дуже цікавою новиною. Оце разом з конюхом Микитою ішли з села. Викликав Пожитько у волость. Відновив на роботі. І Рябокляч був при тому. Видно, ревкомом вирішували.

— А як же тепер із забастовкою буде?— перша не витерпіла Уляна.

— Та яка ж тепер забастовка?! Для чого?— відповів батько.— Раз Микита знову при місці.

І ось на цій мові до хати увійшов господар. Навіть не давши йому роздягтись, Уляна спитала:

— Ти чув, Омельку?

— Чув.

Він скинув свиту і став над помийницею мити руки, Уляна зливала йому. Мовчки. Бо не було такої у них звички — тягти за язик. Сам усе скаже, як прийде час. Ось він витер руки рушничком і, вішаючи на ключку, крутнув головою й сказав з посміхом:

— Ну, братеник у тебе, Артеме! Оце через нього на воловні цілу годину гибів: нема та й нема. Уже поночі привів воли. І їм дав випити, ну й сам хильнув! Аж слоняється. І що за чоловік! Та ще й на завтра хотів. Неділя, кажу. "А на війні?

То за це й поготів бог простить". Та чи про це мова! Ніхто не буде возити в неділю, а ти сам. Як більмо всьому селу будеш ув оці. Мороки потім не обберусь через тебе! Насилу на понеділок одговорив.

— Не вийде. У понеділок на інше діло воли потрібні будуть,— сказав Артем.

— На яке?

— Нехай поговоримо потім. Ну, а про новину з Микитою що скажеш?

— Обоє рябое!—сказав Омелько. Потім, уже закуривши й собі, роз'яснив свою думку:— Антон аж труситься Пожитька з земельного комітету зіпхнути. Щоб — самому. Спить — і в сні бачить себе на його місці. Ото й забастовку придумав, думаєте, заради Микити? Щоб авторитету серед селян набути. А Пожитько, не будь дурак, ніжку й підставив. Та ще перед самими зборами.

— Цікаво, що ж тепер Антон?— спитав Лаврін Тарасович.

— З Микитою оце як зчепились!

— Так забастовки, значить, не буде?— знову Уляна. • — А невідомо: Як більшість скаже. Микита відпав, зате інша знайшлася причина. Сам пан Погорєлов і підказав. Зайшов оце, розказують, з управителем до хлопців у людську. А там і Антон якраз був. І саме в печі топилось — диму! Ото й зрізався Антон з управителем при панові: якщо завтра не буде піч перекидана, з понеділка вся економія забастовку об'являє. І про харчі зайшло.

— Одним словом, не здає позиції,— зауважив Лаврін Тарасович.— Заповзятий!

— На язик. Демагогію розводити,— сказав Артем.— Шкурники, вони всі заповзяті, коли йдеться про власну шкуру.

— Та й у полковому комітеті таки наламавсь. Отож давай, жінко, вечеряти. Роздягайтесь, хлопці. Та й підемо.

Хлопці подякували. Сказали, що Горпина запросила їх на вечерю. А тут і Горпина якраз. У свиті наопашки, у святковій терновій хустці, рум'яна з морозу.

— Он вони де! А ти — шукай їх!— Тоді до Уляни з веселим жартом:— Ой, несовісна! Мало тобі свого Омелька, ще й хлопців у нас одбиваєш!

— Та чи вам мало своїх?!— в тон їй Уляна, трохи здивована: "Що це з нею? Як підмінили дівчину".

— Е, то не такі!— Тоді над вухо щось зашепотіла їй.

— їй-право, не знаю,— знизала плечима Уляна.— Десь було дві.— Вона заглянула у мисник.— Ось є одна.

66 67 68 69 70 71 72