Мама мої сиділи в плетеному з лози кріслі з дитям на колінах, певно, це був я. У другому кріслі — такі я бачив на веранді у Гайдаша — сиділа красива білява жінка з розпущеним довгим волоссям; обома руками пригортала до грудей цілий снопище квітів. Усі на світлині були молоді, очевидно, було їм весело позувати перед об'єктивом, бо посміхалися; їх щиру посмішку навіть іржа часу не погризла.
Уже пізніше, здається, я задумав скористатися з цієї фотографії і намалювати портрет директорової дружини; я її добре затямив, її пастельну лагідність, завжди вибачливу посмішку, тендітність і певну млявість рухів; іще малим будучи, я запитував маму, як може "біла директорова" жити з директором, який пирскав, як вогонь. Може, він її б'є...
Мама гладила мою чуприну й посмішковувались з моїх страхів:
"Який ти дурний, Василашку, — казали, — хіба пан директор щось таке може собі дозволити. Він же дітей учить..."
Фотографія і дитячі враження допомогли мені створити образ жінки, яка любить цілий світ; я так задумав і так мені вдалося. Я ніколи цей портрет не виставляв, але колеги, що приходили до майстерні, цокали язиками.
Може, вдався мені цей портрет зовсім не тому, що я пам'ятав Ірину Юрківну й що фотографія ніби зберегла її безборонний характер, а тому, що з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче спроба віддачі вчителеві боргів.
Гайдаша цього разу застав на городі: копав картоплю. Був у тих же кирзаках та у фуфайці. В сірому осінньому дні, під низьким волохатим небом Гайдаш виглядав постарілим, зів'ялим. Одначе, зобачивши мене, випростувався та ще й звично наїжачився. Руді вуса стирчали під носом, як щітка з мідного дроту.
— Ну, чого тобі, — відмахнувся від мого "помагайбіг" і оперся вичікувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами гойдалося біле марево хмар; із того хмаровиння одна за одною безгомінно випливали ворони; було їх безліч, немовби вони виплоджувалися у сірих хмарових безоднях — кружляли над селом, над полями, над цілим світом.
— Я приніс вам борг, Северине Петровичу, — промовив я і показав на запаковану в цупкий папір картину.
— Мені ніхто й нічого не винен. І ти теж, — відрізав. — Ми на цю тему вже балакали. — Повернувся до мене спиною і заходився орудувати сапкою. Вороння обсіло верби й мовчки спостерігало за двома чоловіками, які стояли на свіжому картоплищі; вороння, видно, сподівалося на поживу, залишену людьми.
— Я приніс борг не вам, якщо вже на те пішло... якщо ви вже такі непрощаючі, дарма, що сам Господь прощає закоренілим грішникам. Я приніс борг пані Ірині. Дозвольте, віднесу його до хати, — сказав я рішуче.
Він глянув на мене через плече.
— Ірині? — затремтів його голос. — Але ж її нема. — Не був уже таким, як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
— Борги віддають і мертвим, — сказав я. — Хіба не ви колись нас учили, що маємо борги перед предками?
Гайдаш жбурнув сапку й навіщось погрозив воронам, що нахабно перелітали з верб на картоплище.
— То підемо до хати, — промовив тихо. — Вороння тут, — додав, ніби й справді остерігався, щоб вороння не підглянуло, які борги я приніс віддавати його Ірині.
В сінях він скинув кирзаки й відчинив двері до кімнати; було натоплено, чисто і, як колись влітку, пахло рум'янком.
— Закуримо, — сказав примирливо, простягаючи пачку "Аврори".
Зовсім не був на себе подібний, на того Гайдаша — звично суворого, гострого; виглядало, що саме ім'я його покійної дружини мало магічну силу; мало здатність робити його м'яким і терпеливим.
Я розгорнув папір і поклав портрет на стіл, приперши його до стіни. Глибока чорна рама була схожа на вікно; з вікна, з далекої далечіні споглядала на свою зубожілу оселю молода білява жінка, яка сиділа в плетеному кріслі й притискала до грудей величезний сніп квітів; одначе про квіти жінка забула, волошкові її очі шукали, здавалося, Гайдаша... шукали й знаходили, бо сяяли радістю і запитували: "Ну, як ти без мене живеш, мій любий?"
Гайдаш тремтячими руками кинув на ніс окуляри, упав грудьми на стіл, довго вдивлявся в портрет, потім тяжко застогнав:
— Ірцю! Моя, ти Іринко.
СЕВЕРИН ГАЙДАШ
4
...Ти ось малюєш, сусіде, а я, бігме, не знаю, навіщо погодився тобі позувати, сидячи каменем? Піддався я твоїй просьбі? Цікаво мені подивитися на себе збоку: який я є? Чи тліє в мені надія, що смерть не буде мати наді мною сили, я лишуся в пам'яті моїх учнів, яких я у школі учив розуму, добра й правди? Чи це, сусіде мій упертий, є природним жаданням людини лишитися в пам'яті людській... принаймні в пам'яті людей одного села? Я начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що міг робити національне свідомий народний учитель: у "Просвіті" був організатором і режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав трохи на скрипці, а хто інший, окрім мене, відкрив би сільським парубкам, дівчатам і поважним ґаздам чар хорового співу; в гуртку "Сільського господаря" — було таке товариство — навчав садити сади, заводити пасіки й плантації трускавок, на мокляках, де росли шуварі, багатьох підговорив викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистри-чанах платили немалі гроші. Навіть компости робити — й то не обходилося без моїх порад.
Я мусив знати все: історію, фольклор, релігію, народні звичаї, сільську господарку, кооперацію — до мене йшли люди за порадами. А до Ірини, котра кохалася у квітах і травах, приходили недужі, щоб рятувала їх зелом і словом...
Це було моє, якби на теперішній час сказати, громадське навантаження, обов'язок, я був переконаний, і не один раз із цього приводу в'язав ціпи з молодими читальняниками, які прагли в ту ж хвилину "будувати Україну", що Україна — не єгипетська піраміда, яку будували безіменні раби; Україна — храм, котрий повинні будувати національне свідомі будівничі, а не балакучі фанатики. Чому, холєра ясна, ми програли війну з більшовиками у дев'ятнадцятому-двадцятому роках, дарма, що ціла Україна роїлася від селянських повстань, хоч степи й ліси від Херсонщини до Збруча були переповнені повстанчим людом, тисячами тисяч. І всі вони або вгноїли своїм трупом землю, або повезли їх у сибіри, або ж принишкли обеззброєні й розчаровані. Вони, скажу я тобі, були героями, але не були організованими, вміли вмирати, але не вміли практично завойоване закріпити; вони поле засівали, але жито не збирали... збирав хтось інший на обох берегах Збруча.
Може, ти пам'ятаєш, або ж мама тобі переповідала, що до мене в розгар української партизанки нераз приїжджали то партійний секретар із району Бородай, то сам начальник енкаведе Іван Миколайович Пополудень. Обставлять, бувало, подвір'я кулеметами, бо ж навколо кипить казан повстанчої війни, й терпляче ведуть зі мною політичні дискусії. Не всі були в енкаведе та в райкомі люди примітивні, люті, садисти, як, приміром, горопаський опер Ступа (пам'ятаєш цього чолов'ягу, холєра ясна, який з нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на коні товкся по селу і "творив" "нове щасливе життя"); ці районні начальники принаймні хотіли собі з'ясувати: не перший рік триває у західних областях громадянська війна з бандерами, як вони казали, воює немала військова сила. Чорний ліс неодноразово бомбардували з літаків, сплели сітку таємних агентів, у селах створили винищувальні "батальйони" стрибків, а подолати, зігнути підпілля в каблук не можемо. В чому тут секрет, Северине Петровичу?
Я сьорбав із ними гербату, і мали ми, окрім гербати, щось міцніше, Ірина моя смажила яєшню... і було неначе б то по-домашньому затишно й водночас, холєра ясна, я почував себе спутаним, зв'язаним і кинутим на вагу: тепер кожне моє слово зважувалося, набирало значення.
— Я звик, товариші начальники, говорити правду... і мене не обходить, чи комусь це подобається, чи ні. Я знаю, що ваш опер Ступа давно на мене гострить клеваки, але брехню ви прочитаєте в газетках, що повстанці, бандерівці тобто — поспіль попівські та куркульські синки, що їм Америка скидає з літаків зброю, радіостанції, мундири й таке інше. А я знаю, що в боївках переважає біднота, середняк. І не за долари вони воюють. Мають ідею,.. а ідею підтримує народ. Усе дуже просто.
— То значить, кожний, хто стрінеться мені на вулиці — дівчина чи дитина, дідо чи молодик, дарма, що вони неозброєні, мені вороги? Мені? Українцеві? Я ж не німецький, не польський окупант, — сердився товариш Бородай. — Я жадаю цій землі, цьому народові, братам добра і щастя... добро й щастя несе на своїх прапорах, а якщо хочете — на своїх багнетах народна радянська влада.
— Виходить, силою, багнетом, автоматом заганяєте народ до раю? — спитав я.
— Що ж вдієш, якщо народ темний... якщо народ не розуміє, — стискав плечима Бородай.
— Чого ж ви віруєте лише в силу, в багнет? — роздумував я. — Може, потрібно переконанням, добротою? Ви напевно знаєте, що мій син Роман був комуністом ще за Польщі, за німців воював у підпіллі. Загинув у концтаборі. Так ось, мій Роман, бувало, навертав мене на свою віру: "Тату, — казав, — ідеї комунізму всесильні, бо вони відповідають інтересам трудящої людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути господарем на своїй землі. І кожен із нас хоче мати Україну — вільну, демократичну, в колі вільних народів, де братерство перевите, як обжинковий сніп, червоною стрічкою любові і шани.
— Ваш Роман, Северине Петровичу, був ідеалістом, — зауважував сердито начальник енкаведе. — Відомо: мир наступає після війни. Та спершу війна... війна безпощадна. Ви ось твердите, що бандерівці тримаються завдяки поспільній підмозі народу. Товариш Бородай щойно сказав: народ темний, забитий і заляканий. А щоб він просвітився — усіх до білих ведмедів на перековку... — Він говорив твердо й рішуче; він був готовий хоч завтра-післязавтра випорожнити до ноги всі галицькі та волинські села й міста й повезти їх у білі сніги, щоб набралися розуму й навчилися вірити, що незабаром настане комунізм.
— Але ж усіх не переселиш та не перекуєш, холєра ясна, — вибухнув я. Мене не дуже лякало, що енкаведе позирає на мене зизим оком. — Нас, прецінь, мільйони, тисячі сіл, сотні міст і містечок — ціла земля, на якій споконвіку сидимо і яку ви готові обернути в чорну пустку.