Розказував про війну Польщі з орденом і Свидригайла з Кейстутовичем, про звірства останнього та про різні замахи на його життя. Вкінці показав йому похвальну грамоту від великого князя за покарання бунтівливих князів Глинських та наказ берегти південні кордони Київського князівства, воєводою якого назначався Михайло Юрша. Усе вислухав Андрійко спокійно, але не відповів ні слова. Тоді обурився на нього воєвода й ударив кулаком об стіл.
— Відповідай, хлопче, дядькові! — гукнув він.— Я ж не говорю до стіни!
Андрійко стрепенувся, наче із сну пробудився.
— Вибачайте, дядечку,— відповів він,— все те суєта! На неї й відповідати не варто.
— Суєта? Що за суєта? Це життя, а й ти живий до біса! — обурювався Дядько.— Тиждень сиджу в цій Юршівці, а ти мовчиш, ні словом не обізвешся.
Лице Андрійка помертвіло.
— Суєта! — шептав він.— Суєта! Я не живий чоловік, я й не жив ніколи, ні! Те, що ви називали життям, це облуда, брехня, суєта!
Набридло воєводі розмовляти з напівбожевільним, і він почав займатися сам господарством, судити спори, пильнувати черги ратної служби, підстерігати татар або виїздив у Київ. У дворищі залишалися Андрійко й Горностай.
Отупіння Андрійка дратувало Горностая ще більше, ніж воєводу, бо хоч воєвода любив братанича, наче власну дитину, та все-таки не був йому товаришем, а товариш завжди швидше знайде дорогу до душі товариша, ніж батьки до сердець дітей. Придивляючись до намагань дядька відсувати від Андрійка всяку згадку про минуле, Горностай помітив, що саме тільки при згадках про Офку оживає його товариш. Ось раз, сидячи з ним самотньо біля вогнища, заговорив про Луцьк, про облогу, а потім про лицарські забави, князя Олександра та про Офку. При цій згадці ожило лице молодця. Він почав доповнювати спогади різними поясненнями і не зчувся, як Андрійко розговорився. Його очі горіли знову давнім вогнем, на бліде лице завітав рум'янець, він випив навіть чарку меду, а наступного вечора, коли всі вклалися на спочинок, сам заговорив про Незвище.
— Наша любов,— говорив він,— це була остання ланка, яка єднала мене з життям. Хоч померк блиск усіх моїх затій, хоч велика, свята справа відбудови держави святого Володимира змінилася у звичайну собі крамолу, однак Офка одна вказала мені ще мету у житті: щастя. Боже! Як пильно берегла вона його, як запопадливо віддалювала від мене все, що могло пошкодити нашій радості! Чула, бач, що ця квітка, як і інші, зів'яне швидко...
В очах Андрійка з'явилися сльози. Він тепер часто плакав, і здавалося, що з сльозами спливає з його душі й отупіння.
— Не кажи такого, Андрійку,— відповів Горностай,— правда, Офка була б справді такою останньою ланкою, тільки що не судилося їй... Хто зна, може, воно краще так, як сталося!
Андрійко різко, якось вороже, кинув:
— Як?
— Ось бачиш, вона привела тобі дитинку, а сама спокутувала всі гріхи, всю погань, які на ній тяжіли... А було їх досить! Так, як вона тепер зорить у твоєму спогаді, вона чиста, ясна, наче ангел... та не такою була б вона для інших. Всі дивилися б на неї, як на повію, паплюгу, а навіть я, твій друг, бачив би в ній тільки другу Грету. А дитинка? їх прокляли б усі роди на Русі, показували б пальцями на байстрюка, бо ніякий піп не звінчав би тебе з жінкою живого Кердеєвича. Хіба поляки пригорнули б вас трьох, як перевертнів, а й то після смерті старости, з яким мусили б рахуватися. Тільки мертвому дарується все, живому нічого!
Андрійко встав з лежанки, на якій сидів, і почав звільна проходжуватись по кімнаті. Потім спинився біля вогнища.
— Ти правду кажеш, Данилку! — сказав, називаючи Горностая по імені вперше, відколи познайомилися.— Ось так не дивився я ще ніколи у моє пропаще майбутнє.
— Те майбутнє, яке пропало, було засуджене на смерть уже в зародку. Сам кажеш, як дуже берегла його небіжка. Вона була досвідчена, тямуща жінка, і вона відчувала те, чого не бачив ти!
— Так, але бачу тепер і тим глибше вбивається терновий вінець у моє серце... Для молодої людини мета є обов'язкова. Без неї жити годі. А навіщо ж жити, коли все розпалося в мене під руками? У монастир піду хіба відмолювати гріхи Офки...
— Не доливай води до Дніпра, Андрію! Сам знаєш і віриш, що вона свята. Тож ти до неї молися, щоб вона за тебе прохала бога про добро та щастя!
Вдруге глянув Андрійко з зачудуванням на товариша.
— Так! — говорив той.— Постав слізний спомин про Офку високовисоко, там, де витає спомин про батька. Вони хай будуть твоїми опікунами, та проте ти жива людина, живи по-людськи! Сам кажеш, що небіжка вважала щастя метою життя. Шукай же його, того щастя! Що воно не було у Незвищі, те доказала тобі смерть. На світі, бачиш, є не тільки зів'ялі квіти! З кожною весною з-під снігу виростають свіжі...
Ця розмова мала переламне значення для недужого молодця. З того часу він ніби інший став. Почав спершу ходити в ліс, потім брав уже з собою лук та цілими днями бавився ловами. Горностай вірно підтримував йому товариство та раз у раз піддавав йому нові гадки та розривки.
Найкращу, одначе, забаву знайшов Коструба, який роздобув у одного мужика прирученого ведмедя-річняка. Незвичайно дотепний звір жив у вічній війні з дворовими собаками, від яких оборонявся ломакою. Вкінці, коли в улюблениці Андрійка Білки з'явилися цуценята, ведмедюк вхопив їх разом із оберемком сіна, на якому вони спали, і поклав між безлисте пруття верби, яка росла біля частоколу. Сам сів біля них і дивився, щоб не попадали на землю. Усі пси аж заходилися від брехоту, а Білка вила жалібно, підносячи вгору лапи. Та всі зусилля собак зігнати ведмедя з верби були марні, і пси побігли геть, тільки Білка залишилась під деревом. Вона скавуліла стиха, видко, прохала ведмедя прощення провин та обіцяла вічний мир. По якомусь часі ведмедюк, мугикаючи, ухопив знову цуценята та поклав на давнє місце, і з того часу припинилася війна між ним і собаками. Тоді, дивлячись на перемир'я між ведмедем на вербі а собаками на землі, засміявся Андрійко вперше.
З весною приїхав воєвода з довгої подорожі та привіз вісті про перемоги Свидригайла та його союзників і не тямив себе від радості, коли побачив Андрійка поважним, та все-таки жвавим, моторним мужем.
— Гаразд,— сказав він,— що протверезився, тепер знайдеться й усе інше.
І справді. В травні 1433 року поїхали всі три по "достатки" небіжчика боярина Василя Юрші у Руду.
— Не слід мені, Андрійку, балакати з тобою наодинці, не слід і йти з тобою в сад! — говорила Мартуся, киваючи поважно чорною, мов крило крука, голівкою.— Не слід мені казати тобі "ти", бо ти лицар з поясом та острогами, а я лише дівчина-"бояришня".
Андрійко засміявся.
— Певно, твоя няня таке тобі наговорила,— здогадувався він.
Повагом підтвердила Мартуся здогад, та, проте, обоє ішли далі. Травневе сонце заливало потоками світла та тепла квітучий сад, оп'яняючі запахи обдавали їх звідусіль, у гіллі дерев заливалися співом птички. Було тепло та свіжо, а вони обоє ішли тією самою дорогою, що восени 1430 року. Одначе тепер Андрійкові був би кожний дав двадцять п'ять-шість літ віку, а Мартуся розцвіла на красуню, яка надила очі всіх.
— Чи пам'ятаєш, Мартусю,— почав згодом Андрійко,— як ти розказувала мені казку про Змія Горинича саме на тому самому місці.
Швидко глянула на нього дівчина з-під довгих вій.
— Я й опісля остерігала тебе перед його спокусою, та бачу,— тут рум'янець зацвів на Ті лиці,— що горе не оминало тебе за цей час... Воно так часто гостювало у тебе, що навіть виписало на твоєму лиці щось, чого не годна я прочитати. Невже ж ти не встерігся Змія?
— Ні, не встерігся, Мартусю. Я остерігався його, доки він не прийшов та не пообіцяв відректися брехні, злоби, фальші, а тоді стали ми удвох шукати дороги до щастя. Але що ж? Не судилося йому бути в парі зі мною! Він згинув, упав, а падаючи, зранив моє серце. Усі мої змагання закінчилися зневірою, всі надії на успіх — горем. Ось чому я сумно згадую цю гарну, щасливу хвилину, коли ти виправляла мене в світ добрим словом та поцілунком... Не так думалося, як склалося.
— Ах, ти ще не забув? — відвернулася дівчина.— Та ти,— додала по хвилині,— говориш загадками, і я не розумію тебе! Але одно я зрозуміла, а саме те, що ти бажав ввести між живих людей Змія... Змій Змієм, Андрійку, для нього є тільки злочини та спокута, життя нема йому на божому світі. Він чужий нам усім, він ворог віри і народу; він грішник-злочинець або покутник, а кожний, хто з ним зв'яжеться, платить за те кров'ю серця.
— Гей! Не так думалося, як склалося! — повторив Андрійко.
Раптом засміялася дівчина, наче хто розсипав по зеленій травиці сріблистий жемчуг.
— Що ж! Видко, не так думали, як треба було! — сказала вона.— Та передумати недодумане не велика штука.
Ясний її погляд зустрів сумні очі Андрійка.
— А тоді,— закінчила вона,— тоді й усе складеться як слід.
Бліді щоки Андрійка зацвіли рум'янцем.
— Мартусю, зірничко! — сказав, беручи її за руку.— Спасибі тобі за потіху, я знаю, що ти рада була облегшити мені труди колись. Та що ж? Мої труди не довели до чого-небудь!
На личку Мартусі з'явився вираз досади чи невдоволення.
— Ти зробився нудний та недотепний, і це твоя найбільша хиба! — відповіла вона.— Чого ж тобі ще захотілося? Ти здобув славу, ім'я, лицарський пояс, усі хвалять тебе так, що няня не раз аж свариться на мене за мої гордощі, що то, мовляв, мій витязь так відзначився... а тут чую, що те все нічого! Може, й я нічого. Як так, то бувай здоров, іду собі геть від тебе! Не те обіцяв ти мені при виїзді...
Аж тепер зрозумів Андрійко дівчину. Те відкриття, яке зробив, зразу збентежило його, але з новою силою вирвалося його життям стомлене серце до блискучої появи. Воно знову билося за любов'ю та щастям, але інакше, як там, далеко, у Незвищі. Там воно горіло яскравим полум'ям, тут цвіло тільки червоною квіткою. Там шаліли бурі, тут легесенький травневий легіт перемішував усякі пахощі та упоював ними уяву. Там дивився він в огневе море пристрасної розкоші, тут бачив у чистому, мов сльоза, кришталю відбиток щасливого, безпечного, коханого майбутнього. Що з того, що у світі сумерк? У очах цієї дівчини зацвіла квітка щастя...
— Не гнівайся, Мартусю! Я не смію, не смів вірити в те, що ти не забула про те...
— Що колись думалося, то ще не склалося, бо хтось не догадався його скласти докупи! — засміялася дівчина і вирвала руку з долоні Андрійка.— Прийди сюди вечірком, то докінчимо розмову.