– Я уже вашмості розказувала раз, яка се мати, та й сам казаган бачили…
Тут біле лице панни Агнешки зчервоніло, мов грань. Івашко глянув на неї, відтак на зовсім спокійний погляд Юрка і засміявся.
– Не паленій, Агнешко, я не буваю без причини заздрісним, а якщо маю причину, то у мене є знаменитий лік на жіночу невірність – черкеська нагайка.
Слова сі поділали на Агнешку, наче удар батога. Вона Поблідла та кинула на Івашка погляд притоптаної гадюки. А Івашко усміхнувся, як тоді, коли тортурою добував зізнання з жида Абрамка Єленя. Він добре бачив погляд Агнешки, але, видимо, її озлоблення бавило його. Та швидко змінився вираз лиця дівчини. Вона глянула солодко на свойого володаря і ніжно обняла його за шию.
– Не гнівайся, Ясю! Ти знаєш, що я твоя тілом та душею і нікого більше у світі не люблю. А що мені свойого часу єгомость пан Угерницький незвичайно подобався, то се хіба не гріх.
І глянула визиваючо й вабно на молодця.
– Що подобався, се не дивно, – усміхнувся Юрко. – У вашому тодішньому окруженні був би подобався навіть і пан Задрипа, возний теребовельського гроду.
Івашко зареготався.
– Тям се, моя зіронько, – додав їдким тоном, який мимохіть пробивався у веселих на позір словах. – Тям се, що я хочу лишень твоєї любові…
– Ох, ти маєш її усю, неподільно.
– А я вірності припильную сам.
Цікаво було глядіти на ту пару. На перший погляд здавалося б, що палка любов залила у них все проче переможною хвилею живлової сили, здавалося, що між тими двома нема місця на ніякі побічні стремління, наміри або хоч би й думки. Гордість з посідання красавиці – з одної, безмежне віддання – з другої сторони читало б око поверховного видця.
Але Юрко глядів глибше. Він надто добре знав світ, з якого вийшли обі сі личності, і бачив, що тільки хвилею пристрастей злучило сих двох на короткий час. Агнешка взагалі не спосібна була до глибшого почування. Природне у її народі самолюбство лучилося з недостачею внутрішньої сили духа та волі у дивну мішанину. Вона не вміла ні любити, ні ненавидіти – уміла тільки пожадати щохвилини чогось іншого, наче наївна дитина. А він? Він пожадав те саме і ненавидів її, як і усе окруження, з якого вона вийшла, і, видимо, ждав лише нагоди, щоби зробити з нею те, що робив небіжчик пан Ян: замкнути за кратою гарему або позбутися її за які інші користі.
Юрко став розказувати про свою пригоду за Проскуровом. Коли згадав пана Кровінського, Агнешка підскочила.
– Кровінський? Низький, чорний, череватий? – спитала.
– Так! Вацьпані знають його?
– Ще й як! Він часто приїздив до моєї мами, коли не було тата…
– То значить, що Кровінський крутився тоді по околиці? – спитав Івашко. – Ну, то вже, напевно, вони понюхаються. Треба буде уважати, щоби вони удвійку не найшли того, що нам належиться. Але як?
Замовк і задумався. Агнешка, знаючи уже, що її любому небезпечно перешкоджати, вийшла з кімнати, але, виходячи, післала Юркові від уст поцілуя. Юрко вийшов також на поміст. Івашко остав сам.
Чотири дні опісля, вечірньою порою, стежиною, яка вела через Влянги Бостані до дільниці Єні-Капу, ішли, закутавшися у довгі плащі з каптурами, Івашко і другий ще – низький, доволі заживний чоловік, який з трудом тільки поспішав за худорлявим, довгоногим товаришем.
– Бісмаллах! – шепотів щохвилини про себе, переводячи дух.
– Не трать відваги, ефенді! – говорив на се бей. – Ми йдемо важкою дорогою, але вона веде нас до високої цілі. Усякому правовірному більш повинен лежати на серці іслам, чим навіть найближча рідня. Хто слухає Аллаха та його післанця, сей осягнув велику можливість (п'ята сура Корану, вірші 33. 71) без огляду на се, чи се людям подобалось, чи ні.
– Коби тільки ся висока ціль не довела нас зависоко, – замітив нишком товариш бея і показав на ходу великим пальцем поза себе, де на темному тлі неба високо блимала ліхтарня на найвищому шпилі Єдикули, тобто Семивежного замку, де держано політичних проступників.
– Ся небезпека грозить кождому, хто засідає у дивані, а прецінь є люди, які для особистих користей усіми способами стремлять до того, щоби туди дістатися, оскільки вищою є наша ціль. За неї варто й потерпіти.
– Пек єї! Ти високо міриш, а "Аллах не любить пишних" (16, 27). Також муфтій Ессад не любить гяурів, але не любить і потурнаків.
– Не мої се гадки, лише Галіля-паші, а він яничар. Є лише устами та руками його.
– Пек єї! Ти його устами й руками, отже, з'їш і возьми пайку з усього, що осягне він. Але що осягну я?
– Іскандер-паша піде у Мультани як сердар, а Томша багатий пан. Кізляр-ага скріпить вплив, який, певно, утратить, коли Мухаммед-паша остане на візираті, а ти, Гассане, прецінь їх брат.
– Пек єї, чок єї! – закликав грубенький турок радісно. – Я, маленьке деревце "кючік агадж", радо сховаюся у тіні високого дуба, а для мене вистане і ся дрібка тіні. Я для себе не бажаю нічого.
Так гуторячи, оба мандрівники минули дільницю Єні-Капу та вийшли на вулицю Дивану (Диван Йолі), яка вела на площу Айя-Софія та Ат-Мейдан (Іподром). Наліво остали Старий Серай, де мешкала султанка валіде, та великий базар. На північному небосклоні видніло сім мінаретів мошеї султана Солімана та її величава копула – твір найбільшого турецького будівничого Сінана.
Аж ось заясніло перед ними зарево, а по хвилі заблистіла перед ними мошея Айя-Софія, скупана в тисячах світел. Світла її горіли щоночі у піст Рамадану на копулі храму Юстиніана на славу падишаха – каліфа, у пам'ять… Авраама. Різнобарвні лампади горіли ясно, а відблиск їх розсвічував усю площу. Ат-Мейдан лежав направо, напроти недавно виставленої мошеї султана Ахмеда.
Тут розійшлися оба мужі. Гассан побіг до свойого брата кізляр-аги в Ескі-Серай, а Івашко звернув направо, на Ат-Мейдан, де жив капудан-паша Галіль. Не стукав до входових дверей, тільки зайшов від заду, де був збірник води, окружений стовпами, і тому звали його збірником "тисяча одного" стовпів. На стукання відчинилося у задніх дверях маленьке віконце, у якому показалася сива борода старця.
– Хто там? – запитав. – Тут живе капудан-паша Галіль. Іди своєю дорогою.
– Відчини, кізляре, відчини!
– Відки приходиш?
– З Ечміадзіну!
Забряжчали ланцюги, якими забезпечено замок при дверях, і Івашко увійшов. Вузенькими, темними східцями побіг угору, доки не найшовся перед оксамитною занавісою, яка прислонювала собою двері. Івашко відкинув її і увійшов у малу, вистелену грубими коврами кімнатку. При маленьких стільчиках сиділо на диванах трьох мужів.
Івашко поклонився низенько і сів напроти сидячих при дверях. Біля усіх не сідав з поважання до господарів і ждав у покорі запитання. Але його чорні очі так і бігали під густими бровами та слідили за кождим рухом присутніх.
Посередині дивану сидів, може, шістдесятилітній, кріпкий ще тілом муж з сивою бородою, у довженному шарафані та величезному білому тюрбані на голові. Кругле лице, чорні очі з синявими білками, грубий ніс, сильний заріст та повільні-повільні рухи вказували, що се турок з крові й кості. І справді, був се сам муфтій Ессад. По правій стороні сидів високий, худий, перебраний за турка албанець – Мірідіт дефтердар Бакі-паша.
Ліворуч Ессада сиділа невеличка стать з орлиним носом та яструбиним лицем – вірменин Галіль. Він мав на собі дорогоцінний одяг, а в руках довжезний, самоцвітами саджений чубук. Але при тюрбані красувалася перлами та рубінами нашивана піхва на яничарську ложку. Галіль-паша звик був часто говорити:
– Я – яничар, меч і щит падишаха. І хотяй подобалося йому вивищити мене, негідного його слугу, понад заслугу, та я таки ніколи не забуду яничарської казарми біля Ескі-Сераю і завсіди, і завсіди, наче дервіш у монастир, радо верну туди, бо я жовнір, а не крутій.
Ті самі слова повторяв він і перед своїми, та тоді слова "ніколи не забуду" скреготали, наче меч, що виходить з піхви. Ессад, який довгий час з погордою приглядався Івашкові, забрав перший голос:
– То ти є сим райсом флоту Чікалі-паші, що висланий був до капудан-паші з Кафи? – спитав.
– Ти сказав, ефенді.
– А чи знаєш, ти, Абазе-бею, що каже пророк у четвертій сурі свойого божественного Корану? Певно, не знаєш, бо ж ти не уродився у вірі, яку прийняв для приподобання цареві світа падишахові. Аллах каже устами пророка: "Глянь! Ті, що вірять, відтак стануть невірними, опісля знову вірують, а потім збільшують свою невіру, – сим не простить Аллах і не поведе їх дорогою" (136). І так добре ти вчинив, що відчинив очі на світло, яке пливе з Мекки, але зле ти чиниш, що робиш се лише тому, бо бажаєш собі власті. Пророк каже: "Хто стремить до власті, то власть належить завсіди до Аллаха. Тому я не люблю людей, що потурчилися, а в глибині душі остали гяурами" (35.11).
Старого покинув звичайний спокій. Його очі засверкали люто, борода затряслася, а рука, стиснена у кулак, витягнулася в сторону бея.
А бей склонив голову, і ні один м'яз не дрогнув на його лиці.
– Прости, ефенді, мені, що своєю появою не вгодив тобі. Не такий я нещирий, як тобі здається. Не уперше я тут. Коли був уперше, моїм найбільшим опікуном був світлий паша Галіль. Віри тоді я ще не змінив, але пізнав її доволі добре. Аж вернувши домів, пізнав я, відки пливе світло правдивої віри. І аж тоді приїхав я удруге сюди як мослім, якого усе життя посвячене Аллахові та його славі. Тому не відтручуй мене від свойого благородного серця, стороже правої віри, бо я не для власті потурчився, а для слави пророка. За мої услуги не бажаю нічого. Майно Джамбулата, яке міг я задержати собі, будучи його скарбником, віддав я мослімові, який за них поставив дім молитви. Слова Божої книги, які наводиш, знаю добре і тямлю, що у тій самій сурі каже пророк ще й таке: "Хто бере собі радше невірних, чим вірних, як друзів, то, може він глядить у них честі?". Бач, честь належить виключно до Аллаха!
– Аллах! – зачудувався муфтій.
– Так, ефенді, я не кую каверз з невірними, але кують їх другі і звертають меч падишаха проти… пустині замість ужити його проти найбільших ворогів ісламу. Саме тих ворогів я знаю і приходжу тобі їх показати. Я власті не бажаю, бо знаю, що вона належить до Аллаха. Але знаю і те, що "до нього підіймається добре слово та чисте діло, і він вивищує його. Та ті, які задумують лихо, потерплять строгу кару, а їх каверзи погибнуть" (5.35).