хатах двері не зачинялася. Село перетворилося на поле бою. Село так і називалося тепер у газетах — фронтом. Тільки в газетах писали про упертий і шалений опір куркульства, скажений наступ куркуля на ніжні соціялістичні елементи, про безвихідну неминучість провадити клясову боротьбу з найгрізнішим ворогом радянської влади.
Але на селі, тут у Марійці, скажімо, це виглядало трохи інакше.
Вже складено було списки експортних господарств. На хуторян і тих, у кого хата, бодай, під бляхою, дивилися, як на рокованих.
Страх повз по селу, немов його одвідала пошесть холери. Щодня довідувалися, що в ту чи іншу хату заглянуло нещастя. Описали за нездачу хліба Павла Галагана. Дали три дні строку, щоб вибрався, куди знає, Семен Худолій. Оголошено було, щоб ніхто не смів приймати таких. Приходили вчора до Кіндрата Моголівця й три години підряд умовляли, щоб дав заяву в колгосп. Не захотів, відмовлявся, що ще подивиться, як ті, в колгоспі, загосподарюють.
— Ну, то прощавайте! Щоб не каялися!
Вже поїхали ніби сьогодні на хутори, будуть заарештовувати хуторян і садити до дрижипільської лазні.
— Та й що з ними робитимуть?
— Не кажуть. Є наказ — очистити хутори.
Але ж це хуторяни! Багачі! Де в селі ті багачі взялися?
Хай дивляться! Хай шукають того хліба, як не вірять!
Проте, й у селі хазяїн, коли з'являться десь у подвір'ї гості, сходив з очей. Ще "гарештують?"
Знову об'явився бандит Дука. Це до котрого часу не було нічого чути про нього. І раптом: у комуні "Вперед" сіно згоріло. Казали, що зробив це Дука. У Вільшанці через вікно забито голову сільради і знайдено було записку коло нього: "Собаці собача смерть. Дука." Кажуть, той голова заставляв бабів зводити корови до тину під церквою і звозити скрині до колгоспного двору.
Другого дня в Сабадаші згоріло дві хати. Голови) артілі та одного активіста, що цупив з людей хліб.
Вже всі комсомольці поначіплювали обрізани, нагани. За кожним кущем сподівалися побачити Дуку, — хоч його ще й досі ніхто ввічі не бачив, який він. Деякі не вірили в його існування й казали, що то все свої роблять ...
IV.
Був тихий осінній, ясний) вечір.
Тарас поспішав на куткові збори. Попереду нього йшла сільська красуня, активістка Гапка, що недавно оце стала головою сільради. Вона також ішла туди, де й він, але Тарас не поспішав її здоганяти. Пройде по вулиці раз, а розмов буде на цілий рік.
На вулиці тихо-тихо. Не чути співів, веселого гомону, чогось не співає тепер село. Тільки скрип твоїх чобіт дає знати про закони луни. А то наче вимерло все. Ще й собаки чогось раз-у-раз виють.
Тимто здивувався Тарас, коли почув зненацька зза тину тоненький, зухвалий спів:
Ой, піду я на базар,
Та й куплю корсетку,
Бо я Гапка-далігатка
Читаю газетку ... Тарас всміхнувся. Це діти дражнять ту кралю, що йде поперед нього. Чогось вона у всіх на оці, ця Гапка. Вона здавна пхалася скрізь. Казали, що чоловік її б'є, бо він вдома мусить хазяйнувати, а вона тимчасом іде шукати громадської роботи: то збори якісь, то на засідання ревізійної комісії кооперації... А то понесе її до лікарні, бо конче хоче подивитися на операцію, всупереч найсуворішим заборонам.
Тарас здалеку не раз милувався її красою, але поки вона мовчала. Як тільки заговорить, — чари її зникають, злітають, гинуть ...
Як на те, Гапка дуже любила виступати на всяких зборах і коли промовляла, то кричала з усієї сили. Ставала тоді вульгарною, примітивною, нецікавою.
Чого свині рохкотять, Двері виломають? Бо вже Гапку-далігатку Збори зустрічають ...
почув Тарас за другими ворітьми, — наче зухвалі дітиська змовилися переслідувати її. Але Гапка ані вухом не вела, немов не чула. Вона вже звикла. Йде вона справді на збори, а дітиськам не затулиш рота. Вони не знають, що вона тепер уже не "далігатка", а голова сільради — і співають напівзабутої "Чоловіче, Грицю ..."
Тепер куткові збори були вже не ті, що торік. Раніш усі куняли, мовчали, слухняно підносили руки, коли загадували " представники*. Раніш жодного слова з дядька чи тітки не можна було видушити.
Тепер було зовсім інакше. Ось коли, нарешті, зросла активність широких мас. "Совєцька власть" вже навчила людей говорити. Не треба було викликати, підохочувати, — життя само заставляло.
Куткові збори відбувалися тепер одночасно в двох-трьох кутках. В цей час, як ішов Тарас, ішла Гапка, — так само йшов на другий куток комсомолець Трахтенберґ...
Тут на куткових зборах виявляли, хто ще має хліб і не здав, умовляли записуватися в колгоспи, ухвалювали чергові списки призначених до розкуркулення.
Щоб не виглядали ці насильницькі акти розбійництвом, відкритим бандитизмом, актив "демократично" перекладав відповідальність на плечі сільської громадськосте.
Щоб не викликати обурення й осуду маси, сільські власті спершу прозоро натякали на підкуркульників, до яких дійде черга, а потім зачитували списки тих, хто "заважае соціялістичному будівництву в селі й кого треба вигнати із села, а майно їх, як нетрудове, конфіскувати^
Люди, заворожені страхом за себе, не перечили й виходило так, що розкуркулюють не якісь там два-три чоловіки сільських заправил, а цього жадає все село, найбідніша частина, " хазяї села", громада.
Сьогодні збори починалися досить мирно. Гомоніли, питали одне одного:
— Як ви думаєте, сьогодні нам казатимуть брехню, чи правду?
— Я думаю, що більш брехні, ніж правди.
— Тепер правди нема. Правда за Дніпро втікла.
— О, й дід Бедрик причовгав ...
— Цей в крематорій ...
— На суперфосфат ...
— Діду Самсоне! Такі старі — й прийшли? Сказали б, що вже нездужаєте.
— А як кричать! — прошамкав дід Бедрик.
Це був дрібний дід, зимою й літом він ходив у домотканих білих штанях. Був по-старосвітському обстрижений у кружок, носив довгі-сиві, висячі вуса. Він недовго пробув у комуні й тепер знову був "індусом", на радість Самсонисі.
— Ой, це як прийде Дука, — буде тим, що в це діло лізуть! Буде душити тих, що в ці колевгоспи позаписувалися, — точилася собі далі розмова.
— Та ... Це з дзвона вилляли. Скоро будемо з одної бодні сало брати ...
— Нехай-но вперед свиней спільно відгодуємо, а тоді...
— Де в чорта спільно! .. Як у хаті свекруха з невісткою не помиряться, а то хотять, щоб таки чужі між собою згоди дійшли.
— Го! Цей колєхтів, — пху, та й нема! Хай-но зза гори пукне, не сьогодні-взавтра.
— Хай там роблять дурні!
Збори ще не починалися. Вже декому й надокучило дурно сидіти.
— Чого це вони громкомовчать? Давайте починати, бо люди й ніч розберуть ...
Збори мала починати Гапка. Тарасові мимоволі пригадалося щойно почуте на вулиці:
Розступіться очерети, Розступіться, лози, Бо йде Гапка-далігатка Відчиняти збори ...
Гапка різким розмашним рухом розгорнула свою теку, повна свідомості своєї високої гідности. Передала дільничному аґрономові читати якусь довгу, нудну резолюцію про хлібозаготівлі.. Хлібозаготівля ще не зійшла з порядку денного, а тому Гапка почала з неї.
Куткові збори прийняли це читання з неприхованою нудьгою.
— Писали б просто! А то як заведуть: "Приймаючи до уваги" та "на підставі закону такого-то", та згадають всесвітню революцію, аж тоді кажуть, що треба хліб дати...
— зауважила Каленичка, завзята одвідувачка всіх зборів. Вона вже вивчила всі ходові звороти в резолюціях, як псалтир.
— Ми й самі вже ходимо купувати до кооперації, — несміливо вставив її сусід.
— Тут хліба самі недовольні, а ви все правите, — підтримана сусідом, додала Каленичка. — "Давай, в тебе є!" А, щоб ти так бачив світ і свої діти!
— Хліб погорів, а озимина вимерзла. А вони все ходять, та накладають придналог... "Десятина може дати стільки
— то пудів". А, бодай воно на пні згоріло!
— Хто це вони? — запитав аґроном, бо те "вони" стосувалося його.
— Наша власть! Ніякова мовчанка.
— Ну, от ви, діду Бедрику! — каже Чоломбитько, ново-спечений активіст. — У вас хата під бляхою, якраз для ясел згодиться колгоспові. Як ви думаєте, — хліб дасте, чи ні?
— Я вже дав двадцять чотири пуди.
— Аз вас належить ще двадцять.
— То я давав пудами, а тепер даватиму хунтами, а як уже дам п'ять хунтів, тоді й не приходьте більш.
— Але нам не хунтами треба. З вас ще двадцять пудів. А ні, то виходь з хати, — сказав Чоломбитько, переходячи на "ти".
— То й піду!
— Та чого ви до нього вчепилися? — заступилася Галка. — Він давно ще подав заяву в комуну, але баба його збила. Тепер він знову подав заяву до колгоспу.
— А-а, ну, так і кажіть! — примирливим голосом відступив назад Чоломбитько.
Чоломбитько ще недавно сам сміявся ввічі комуні, відкрито казав:
— До вас піду на весну. Тепер спродуюся. Я ще міг би почекати, але за два місяці за ворота виганятимуть...
Тепер йому довели "плян до двору", себто, наклали на/ нього стільки, що всі його спродування не помогли б. То він побіг і подав заяву до колгоспу, щоб стати першим, і зробився найзапеклішим активістом.
— А тепер ще й я скажу! — почув і за собою силу дід Бедрик. — Ось я, приміром, шість днів уже в колевгоспі, а ще й досі не знаю, чи мене заставлять робити.
— Заставлять горобців ганяти з конопель, — озвався якийсь сміхун, подимлюючи міцною махрою.
— То я не хочу! — запротестував дід Бедрик.
— Не схочете, то не будете, — заспокоїв аґроном.
— А як який лобуряка скаже: "0, не робить!"
— Не скаже!
— А як мене заставлять робити? — уперто провадив своєї дід Бедрик. — То я не хочу!
— Ви не слухайте цього діда! — знов заступилася Гапка. — Це такий трудяка, що й сам не всидить. І пасічник добрий.
— Бо це як я сам по собі... Ти мене кидай і в грязь, то я буду князь ... Але як заставлять ...
— Сміливо спіть на своїх подушках, діду! Ніхто вас не заставить.
— Як у кого є, то буде спати, а як у мене нема, то й на кулаку буде добре ...
Всі сміються.
— Ну, а ви дядьку Матвію? — знайшов другу жертву Чоломбитько.
— В мене все забрали! А їйбо, все забрали! Тільки гоно пудик дітям покинули! — скоресенько заговЬрив дядько Матвій.
— Державі треба хліба.
— А я ж чий?
— Треба так, щоб бідняк не йшов до вас за десять хун-тів три дні робити.
Здивований дядько Матвій аж підвівся.
— Та це цам приснилося! Коли це було таке?
— Знаємо тебе, куркульський підголоснику!
— В нас є такі дядьки, — сказала Гапка, — що думають собі: "Я походжу років так три, а ви собі, дурні, робіть у колективі..." От ви, дядьку Матвію, перший ...
Гапка вже також навчилася "щупати" так, щоб пов'язувати одне з другим: хліб і колгосп. Во