Микола знає з історії своєї вітчизни, що народ не мирився з таким становищем. Народ повставав проти гнобителів. Кріпаки вбивали панів-поміщиків, палили їх маєтки і втікали з рідних осель в гори, і там гуртувались ватаги опришків.
Микола розповідав дівчині про Довбуша й інших славних ватажків, що кидали гордий виклик пихатому панству, заявляли право жити на власних рідних землях.
— Так було, але так не буде! Тепер не ті часи. Тепер наш народ має, крім вогнепальної, ідеологічну зброю, і не поможе ополячування, рано чи пізно, а весь український народ зіллється в одно ціле, в одну могутню Радянську державу.
— А коли це буде? — перервала оповідання Миколи Сашенька.
Микола усміхнувся.
— Вам зразу подавай строки. Коли точно — важко сказати, але буде. Я мав друга серед солдатів царської армії,— продовжував Микола. — Лебеденко було його прізвище. Він мені відкрив очі на багато речей, яких я не бачив, про які не знав. Із того, що він говорив, що пророчив, багато вже здійснилось і ще більше здійсниться. Він завжди говорив про возз'єднання всіх українських земель, і воно мусить статись, бо це воля усього народу.
Розповідаючи про Лебеденка, Микола пригадав, що його приятель походить з околиць Харкова, а працював на одному з заводів міста.
— Ви знаєте,— сказав він, звертаючись до Саші,— я пригадав, що він працював у Харкові.
— Хто? — не зрозуміла дівчина.
— Та Лебеденко ж.
— Він вам так потрібний?
— Дуже. Що б я дав, щоб його знайти!
— Тоді вдвох підемо шукати,— сказала несподівано.
Микола був захоплений словами дівчини. Нема нічого зворушливішого від юної любові.
Вернувшись до своєї кімнати, довго не міг заснути. Перед очима стояв образ Саші, ніжно дзвеніли в душі її слова, вчувався її плач... а потім образ Саші почав переплітатись з образом красуні Полі, яку скоро замінив образ першої коханої Оксани, і раптом із туману виринуло личко сестри Зіночки, суворе личко, попереджаюче. Вона щось говорила, але він не міг збагнути, що саме. Потім її слова обернулись на пісню, з якої він сприйняв серцем два слова: журба і радість.
5
До млина, в якому працював Микола, приходив щодня зранку молодой чоловік, на прізвище Процик. Робітники величали його Федором Трохимовичем. Працював він у Народному комісаріаті продовольства, що скорочено називався Наркомпродом, і був агентом лабораторії сільськогосподарських продуктів, які контролювала ця лабораторія. Завданням агента було обійти всі млини і зняти проби зерна, що поступає на перемел, а також зняти всі проби борошна, що виробляє млин. Таких агентів було два, обслужували вони вісім млинів і дві крупорушки міста Харкова.
Роботу вони між собою поділили, кожен з них мав по чотири млини і по одній крупорушці, але не справлялись із завданням, бо обійти одному п'ять об'єктів, порозкиданих в різних районах міста, зняти проби з усіх вагонів, а потім з борошна усіх сортів було надто важко, особливо при дуже погано налагодженому транспорті,— адже, крім трамваїв, що ходили не завжди регулярно, ніякого зв'язку не було. Снували, правда, хирляві візники, але візниками могли користуватись хіба непмани, для рядового ж громадянина це була недосяжна розкіш. Найчастіше агентам доводилось ходити пішки, а тому їм замало було восьми годин на день, щоб виконати всю роботу. Лабораторія підшукувала третього робітника, і знайти такого доручено було Процикові.
Його вибір упав на Миколу.
Одного разу, це вже було під кінець літа, він запропонував йому цю роботу. Хлопець був заскочений несподіваною пропозицією. Чому його, з якої речі? Він про це й сказав Процикові, але той наполягав на своєму.
— Хоч робітником . бути зараз і почесно, але тобі, з середньою класичною освітою, працювати вибійником борошна ніхто не дозволить.
— Як-то не дозволить? — здивувався парубок.
— А так, не дозволить.
— Ти поясни.
— Усе ясно.
— Мені не ясно. Хіба агентом лабораторії з класичною освітою, як ти кажеш, дозволять працювати?
Процик знизав плечима.
— Як ти цього не розумієш? Це ж робота тимчасова. Тільки б пережити голод, а там і агентів не треба буде. Перейдеш на посаду лаборанта, а там, може, і завідувача лабораторією. Нарешті — інститут.
— З млина, мабуть, легше буде поступити в інститут,— заперечив Микола.— Мене вже викликали до фабрично-заводського комітету і питали, чи я маю охоту далі вчитись.
— І що ти сказав?
— Ясно що, закінчити мені, вихідцеві з Галичини, харківський інститут — хіба це не щастя?!
— Роби, як тобі краще, я своє сказав,— промовив Процик.
Відповідь Миколи його здивувала. "Невже фізична праця йому більше до вподоби, ніж робота в установі? Там же чистіше, і люди освічені".
— Ти, може, сумніваєшся щодо заробітку? — почав він з іншого боку.— Той самий кілограм борошна матимеш щодня, навіть більше, бо в кожнім млині зможеш взяти трохи більшу пробу, ніж належить.
— Украсти, іншими словами? Процик обурився.
— При чому тут крадіжка? — крикнув він спересердя.— Мова йде не про пуди, а грами. Зрештою, тут ти береш?
— Мені дають, це мій заробіток.
— І там дадуть. Всі знають, що за гроші, які одержуємо, при ціні коробки сірників у п'ять мільйонів карбованців ніяких мільярдів на життя не вистачить. Рятує цей фунт борошна, так що про якусь кражу нема чого говорити. Я тобі раджу, як землякові, переходь до нас Комусь іншому я такого не запропонував би.
Федір Процик походив родом з Галичини. На початку війни, в 1915 році, його, малолітнього ще хлопця, заарештували царські жандарми і вивезли в Сибір, підозріваючи в шпигунстві. В Сибіру він познайомився з одним з харківських революціонерів Андрієм Олександровичем Голубаєвим і його дружиною, видатною революціонеркою Ольгою Іванівною Прозоровською, що були заслані туди царським урядом за участь у страйках студентів у 1905 році. Андрій Олександрович і Ольга Іванівна були на той час уже літніми людьми, своїх дітей не мали, а любили дітей, тож щиро заопікувались хлопцем.
Вернувшись із заслання після розгрому денікінських військ Червоною Армією в Харків і зайнявши посаду начальника сільськогосподарського відділу при Нарком-проді, Андрій Олександрович влаштував Процика на роботу в лабораторії сільськогосподарських продуктів. Проте Процик волів працю живу, де можна б рухатись, тому вибрав з дозволу начальника посаду агента лабораторії.
Процик був простим селянським хлопцем. Коли його заарештовано, він мав всього чотири класи сільської школи. Хоч він багато знань почерпнув від своїх опікунів, все ж робота лаборанта його не влаштовувала. Це була праця відповідальна, бо неправильні аналізи могли призводити до великих грошових витрат, і цього він боявся. Андрій Олександрович добре розумів правдиві причини його неохоти працювати лаборантом і тому без застереження погодився на його прохання перейти на нелегку, але менш відповідальну посаду. До цієї ж роботи Процик і закликав зараз Миколу.
— Ти думаєш, що я буду сидіти в лабораторії, коли загудуть заводи? Тоді мене не втримаєш. А зараз куди підеш, коли все зруйноване, розбите, коли кваліфіковані робітники з решток кольорового металу роблять каструлі та запальнички на базар, коли робітниці і жінки робітників торгують на базарах пиріжками з дуже сумнівною начинкою, бо інакше їхні сім'ї вимруть з голоду. А про голод по селах чув?
Микола кивнув головою.
— То-то.
— До чого ти все це говориш? — спитав Микола.
— Щоб переходив до нас на роботу. Я тобі добре раджу, послухай.
— Для цього не треба було витрачати стільки слів.
— Оце, що я говорив, для тебе зайве? — образився Процик.
-— Та ні, не так ти це розумієш. Навіщо було говорити стільки страхіть. Я так міркую, як довго робітники будуть робити запальнички замість того, щоб ремонтувати заводи, а робітниці будуть торгувати замість того, щоб працювати на фабриках, де працювали, то ми розрухи ніколи не ліквідуємо.
— Маєш рацію,— погодився Процик.
— Так чого ж ти мене всякими страхіттями лякаєш?
— Хочу, щоб до нас ішов. Побачиш, який у нас начальник — старий революціонер, а голова яка!
— Добре, я подумаю.
На цьому земляки розійшлись, а ввечері того ж дня Микола радився з новою родиною, що йому робити: чи залишатись у млині, чи переходити на роботу в Нар-компрод. Думки розійшлись. Старі жінки були за те, щоб він переходив на розумову працю, як і личить освіченій людині, молодь же, тобто Сашенька і Микола, вважали, іцо він повинен залишитись на старому місці. Адже млин дав Миколі працю і врятував від голоду і його, і цілу їх родину. Крім того, праця робітника була і є почесною, тим більш тепер, коли робітники і селяни вибороли собі владу.
Ці докази були поважні і переконливі, але коли Марія Адамівна запитала, як Микола думає поєднувати навчання з працею в млині, йому довелось задуматись. Роки йшли, з часу закінчення гімназії минуло п'ять грізних років, забувалось те, що дала школа, далі тягнути було неможливо,— треба було шукати праці, яка давала б змогу рівночасно і вчитись. Саша порадила Миколі самому піти до начальника відділу сільського господарства і поговорити з ним, зіславшись на рекомендацію Процика, якщо б виникла в цьому потреба.
Наступного дня зранку Микола пішов у Нарком-прод, що містився у величезному буддаку колишнього готелю "Асторія" на площі Рози Люксембург. Його зміна працювала з обіду, тому він міг використати час до початку роботи, як йому хотілось.
Андрій Олександрович Голубаєв прийняв його дуже приязно і ввічливо. Це був представник старої інтелігенції, вихований на Чернишевському, Герцені, Бєлінському, Добролюбов^ він жив з жінкою, відомою революціонеркою Ольгою Прозоровською, не вінчаний у церкві, а тільки зареєстрований у нотаріальній конторі, за що його колись переслідувала царська поліція і попівська мафія.
Вислухавши Миколу, порадив переходити в Нарком-прод і займати посаду агента лабораторії, що дасть йому змогу зранку відвідувати навіть деякі лекції, якщо він, звичайно, поступить до інституту. А поступати порадив у сільськогосподарський, де на той час були відомі вчені: Марченко, Шустов, Яхонтов, Андрєєв, які беззастережно прийняли Радянську владу і щиро пішли їй служити. Голубаєв був з багатьма знайомий, тому й радив Миколі вибрати саме цей інститут.
— Сільське господарство зараз і завжди матиме першорядне значення, а освічені робітники будуть завжди потрібні, так що йдіть туди не вагаючись,— радив Андрій Олександрович.
Попередивши адміністрацію млина про свій відхід за два тижні, як було прийнято в радянських установах, Микола розпрощався з товаришами по роботі, пообіцявши приходити до них уже не як робітник, а як представник лабораторії.