Схвильований, заходив по хаті, од лави до порога, назад.
— Та невже-таки вони і на це зважаться?— озвався Кузьма після паузи.
— А ви ж на війні були. А вас командири ваші на фронті не заставляли цілі села палити, цукрові заводи, винокурні?..
— Ну, то — щоб німцям не дісталося.
— А це — щоб нам! Чи, думаєш, ми для них миліші за німців?
— Ну, хоч би з остраху,— вів своє-таки Кузьма.— Бо за таке діло — на місці кулю в лбб!
— Та це ж, як спіймають. Та й потім — чи вони це самі робитимуть! За корівчину чи за півдесятка овець та за копицю сіна для них не один охочий знайдеться.
— Атож!— підтримав Невкипілого Легейда.— Та ще й з таких, що, навіть зловивши на місці, не здійметься рука. Бо дома дітей з півдюжини пухнуть з голоду.
Артем раптом спинивсь посеред хати.
— І все ж таки вихід є!
— Викладай.
— Ми на вівторок призначили "облаву". А чого зволікати? На завтра треба. А з понеділка всі тридцять пар волів і всі коні кинути на перевезення сіна із лук. У сінник в економію.
— Щоб іще легше було: одним сірником!
— Ні, Прокопе Йвановичу, не легше. Бо з найвірніших гвардійців караул номер один, як біля порохового складу, день і ніч стоятиме в економії, у сіннику.— І, звертаючись до Легейди:— Дядьку Петре, а чи встигнете сьогодні всім загадати? Бо, крім вас, більше і нікому ж.
— Загадаю,— сказав Легейда і мимоволі подумав: "Отакого б нам командира!"— Не клопочіть хоч цим собі голови, хлопці. Про своє думайте. Та вже і йдіть, бо вечоріє.
XIII
Хата Невкипілого стояла майже навпроти головних воріт у високому паркані — навіть підскочивши, не можна було дістати верху, до того ж ще й утиканого іржавими гвіздками,— що відгороджував од вулиці панський маєток. Столітня липова алея від воріт вела просто до колишнього князівського палацу, у дев'ятсот п'ятому році спаленого вітробалчанами і згодом перебудованого новим господарем, поміщиком Пого-реловим, в одноповерховий просторий будинок, кімнат на двадцять, з мезоніном і просторими, диким виноградом повитими, верандами, одна з яких, відкрита, виходила просто на став. Поблизу будинку стояли два флігелі. В одному жив управитель з родиною, а в другім — хатня прислуга: кухар, покоївки. На чорний двір були інші ворота, в цьому ж паркані, майже в кінці вулиці. Туди й намірились були іти Артем з Тимо-хою. Але, проходячи повз розчинені чомусь головні ворота, машинально звернули сюди, щоб навпростець, через парк, вийти на чорний двір.
Після вулиці в алеї, де верховіття вікових лип майже спліталось угорі, якось одразу потемніло, і в групі людей, що прямувала назустріч хлопцям лише згодом впізнали вони управителя та уповноваженого з повітового продовольчого комітету, котрий іще з літа часто навідувався в маєток. Вони йшли обабіч огрядного чоловіка в бекеші, сірій смушевій папасі і в білих валянках.
— Погорєлов?— неголосно спитав Артем у Тимохи.
— Він самий.
Трохи ззаду ішов, як видно, денщик Влас.
— І треба було нам сюди!— невдоволено сказав Тиміш.
— А хіба що?
— Та воно й не що, ну а...— зам'явся Тиміш.— Здоровкатись чи не здоровкатись? З одного боку, старий чоловік, а з другого — поміщик. Та ще й генерал. А значить, контра!
— Проблема!— посміхнувся Артем, але на подив самому собі, відчув теж деяке занепокоєння від цього, аж розсердивсь. На себе самого в першу чергу.
— Давай станемо вроді б закурити,— знайшов вихід Тиміш.
Вони зійшли з протоптаної стежки в глибокому снігу трохи осторонь, повернулись до алеї спинами, і Тимоха вийняв кисет. Скрутивши цигарки Артемові й собі, саме почав добувати вогню, як група порівнялася з ними. Чи бензину не стало в запальничці, але, як не старався Тимоха, все було даремно.
— Власе, чи не бачиш!— раптом почувся бас Погорєло-ва.— Дай людям прикурити.
Влас підійшов до них ближче, складаний стільчик, що ніс у руці, затиснув між коліньми й, вичиркавши сірник, дав прикурити обом. Хлопці чемно подякували.
— Ви не до мене часом?— спитав пан Погорелов, знімаючи одразу "проблему" вітання.
— Ні, ми не до вас,— відповів Артем. І вже хотів іти, але раптом передумав. Бо таки, справді, не щодня, особливо тепер, попадаються поміщики. А тут іще й свій. Чому б і не скористатися з нагоди, не роздивитися зблизька? І він, щоб зав'язати розмову, спитав:— А в якій же справі, на вашу думку, пане Погорелов, мали б оце ми до вас?
— Ну... не знаю,— трохи зам'явшись, коротко відповів Погорелов. І знати було, що це запитання вже зіпсувало йому настрій. Та, як видно, і він намірився використати цю нагоду, щоб поповнити досить-таки обмежений свій запас сільських вражень та спостережень. І після короткої паузи продовжив:— А втім, ви таки маєте рацію, молодий чоловіче.— По якомусь непомітному знаку на цім слові Влас підставив стільчик, і Погорелов сів на нього.— Бо які справи можуть бути у реальних живих людей із, по суті, безплотним привидом?! Адже саме так, очевидно, сприймаєте мене? Блукає по парку привид поміщика Погорелова.
— Ні, не зовсім так,— посміхнувся Артем.— По-перше, скільки не доводилось мені мати справу з привидами...
— А таки доводилось?
— Зрідка. По книжках. Всі вони, правда, теж водилися більше по отаких запущених парках, по нежилих будинках. Але куди більше, аніж ви, полюбляли самотність. Обходились без камердинерів чи денщиків.
— Ах, он що!
— Це дрібниця, звичайно. Є причини важливіші, що не дають вам стати привидом. В розумінні — не чіпайте мене, а я вас не зачеплю.
— А що ж це за причини?— уже з цікавістю глянув пан Погорелов на цього трохи дивного солдата, дивного уже з зовнішнього вигляду: взимку в шинелі наопашки, в позі дисциплінованого і доброго стройовика і разом з тим — сповнений почуття власної гідності. І навіть ця маленька затримка з відповіддю не здалася йому наслідком вагання. Видно, просто підшукував слова, щоб якнайвиразніш висловити думку.— То що ж за причини?— повторив пан Погорелов запитання.
— Причини у вашій вдачі. Занадто ви наполеглива людина.
— Не розумію.
— Обома руками хапаєтесь за всяку можливість, щоб таки залишитися і надалі поміщиком. Тобто і надалі експлуатувати народ.
— Дурне слово!— одмахнувсь рукою пан Погорелов.— Так можна сказати, що й голова експлуатує руки та ноги. А вона тільки координує рухи кінцівок отих.
— Ну, це — стара пісня!— сказав Артем.— То ви ото й маєте намір "координувати" рухи верхніх чиїхось кінцівок хоч би на двохстах десятинах замість тисячі? Такі, здається, ваші наміри на найближчий час: спробувати на двохстах десятинах хазяйнувати?
— А хоч би й так? Хіба цей намір суперечить законові?
— На ті закони ви не дуже покладайтесь. Щоб не підвели вони вас під монастир!
— А хто ви такий, власне?— несподівано втрутився в розмову юнак в романівському полушубку і в студентському картузі.— І що за тон!
— А ви хто такий?— повернув голову Артем до нього.— В таких випадках, до речі, годиться спершу назвати себе, а вже потім розпитувати.
— Охоче назву себе: студент третього курсу Київського університету Тищенко. Уповноважений повітового продовольчого комітету.
— Так я й догадувався: відгодівля свиней. Діло хороше. А в мене, на жаль, ні чинів ніяких, ні звань. Просто — слюсар Харківського паровозобудівного заводу. Потім — солдат-фронтовик. Зараз гостюю у своїх родичів.
— Тільки й всього! А я вже подумав, чи не особливий уповноважений від сільської громади. З таким ви апломбом!
— Ні, ні. Але й за уповноваженими діло не стане. Як треба буде. А це ми з товаришем просто знічев'я зайшли у парк свіжим повітрям подихати. Та й розговорились ото випадково з паном Погореловим. Чому й ви свідок. Про привиди. Ні, не така це проста штука,— знову повернувся до Погорє-лова,— живій людині у привид перевернутися. Марні й ваші, пане Погорелов, потуги!
— Марні?
— А тим більш з такими, як у вас, намірами. Та ще до того ж — не самі ви свої наміри й "координуєте", пане Погорелов.
— Не розумію. А хто ж?
— Маю на думці ваших синів-спадкоємців. Обидва — золотопогонники.
— О, мої сини — то гордість моя! В оці смутні часи вони лишилися вірними своїй воїнській присязі, своїй вітчизні.
— Про це й мова. Про їхню відданість старому режиму. Але нічого з цього не вийде. Накрився рязанський маєток, накриється і цей. Не сьогодні-завтра. І даремно ви сюди приїхали.
— Та як ви смієте!— не міг уже стримати свого роздратування пан Погорелов.— Я приїхав до себе додому.
— Але ж ви забуваєте, що це не тільки ваша домівка, а домівка принаймні ще душ тридцяти наймитів економії. І що вони навряд щоб погодились і надалі з такою несправедливістю: будинок кімнат на двадцять — для одного, для пана Погорєлова, а вони — на долівці покотом, на солом'яній підстилці. Як худоба! Думаю, що навіть на сьогоднішніх наймитських зборах стане і це питання.
— На долівці? Вперше чую!— здивувався Погорелов і звернувся до управителя:— Що ж це таке, Іване Авер'яно-вичу?
— Та слухайте!— заперечив управитель.— Сплять, де хочуть. Дівчата — на кухні на лавах, а котрі — на полу за перегородкою. А хлопці — у чоловічій людській. Є піл. І на лавах можна. А як їм на долівці охота,— вольному воля!
— І нащо б ото я казав!— за весь час вперше озвався обурений Тимоха.—"Вольному — воля!" Та хлопці ще з осені товчуть вам про піч. Так ви все — нехай та нехай. На долівці тільки й рятуються від диму та чаду!
— Ну, це вже чисте неподобство, Іване Авер'яновичу!— обурився і пан Погорелов. І тільки ворухнувсь, як Влас, що весь час стояв за спиною в нього, ступив крок, пригнувся. Пан Погорелов сперся рукою йому на плече і важко звівся на ноги.
— Та ви їх слухайте більше. Всяких баламутів! Подивитесь завтра самі.
— Не завтра, а ще сьогодні!— запалився пан Погорелов, але зразу ж і охолонув.— Проте, що я можу?! Одне сьогодні добре діло зробив, але якою ціною! Цілу баталію видержав.— І далі без видимого зв'язку звернувся до Артема: — Так кажете, молодий чоловіче... Але чи не здається вам, що для того, щоб із дому прогнати мене, потрібні серйозні причини якісь. Контрреволюцією не займаюсь. Нікуди навіть із дому не виходжу. Нікого не приймаю.
— Причина та сама, що і в ваших рязанських земляків була,— сказав Артем.— Як пак, Власе? "Щоб і вам нерви здря не псувати, та й серед наших, може, який слабонервений знайдеться". Не перебрехав, Власе? Пробач, не знаю, як по батькові.
— Не чіпляйся хоч до мене!— сердито відказав Влас.