Підійшов до сидячого і вдивився в його посумнілі очі, наче шукав у них пояснення того, що не висловили уста.
— Говори! — почав здавленим голосом.— Ти був у Незвищі... що там сталося? Ти мовчиш? Кажи! На муки та кров Христа спасителя, кажи! Ти ж знаєш, що я туди вибираюся.
Грицько відвернув очі та почав дивитися на стіну, наче вперше бачив таке диво.
— Нема чого тобі туди їхати, боярине! — сказав згодом.
Смертельна блідість розлилася на лиці молодця.
— Грицьку! — застогнав слабіючим голосом.— Не муч мене, змилуйся! Ти ж знаєш, що там моя жінка і дитина...
Грицько закрив очі руками і хриплим голосом відповів:
— Нема там уже ні того, ні іншого. Важко діткнула тебе божа рука, боярине! Та ти...
— Як то? Кердеєвич...
— Ні! Смерть забрала їх обох, тобі на сльози і жаль, а їм на вічні радощі...
Андрійкові замиготіло щось у очах, наче топори та мечі товпи ворогів. Хтось вирвав йому з грудей серце та здавив горло залізними кігтями... І без стогону та крику впав Андрійко на долівку...
На найвищому місці Незвища, посеред лісу, під трьома білими березами — свіжа могила. Високий дубовий хрест благословить своїми раменами насип жовтавого піску та купу дернини, яку зладили гробарі, щоб нею обкласти могилу. Ні напису не видко на хресті, ні квітів на гробі... Осінь... Квіти пов'яли, як отой, що спить під жовтим піском між корінням беріз. Мрячне, захмурене небо нависає над могилою, якесь важке, олов'яне, а хвилинами холодний вітер кидає краплі дощу на хрест, могилу та жовті листочки, які встилають землю. Довкола дещо вільного простору, а далі кругом стіною стали червоні сосни. На їх вершках змоклі ворони крячуть та раз у раз обтрушують краплини дощу з чорних крил. Усюди тихо, тихо, наче передчувається, що невдовзі вже гляне туди з-над Чортового болота ангел смерті...
Біля могилки — дубова колода. Саме з неї вирубали цей високий хрест, та чималий відземок ще остався. На цій дубовій колоді сидить високий дебелий муж. Його вітром та віком поорані риси стягнені в маску безмежного болю, жалю, розпуки.
Одначе ні сльозини не видно у сіро-синіх каламутних очах. Руки спочивають на голівці довжелезного меча, наче виковані разом із мечем з Одної брили граніту.
Цей лицар — це надгробний пам'ятник, це символ сили, яка плаче на гробі краси...
Не час і не два сидить уже Кердеєвич на гробі Офки. Не час і не два розвіває вітер побілілий волос на його голові та шмагає його крижаним дощем. Не час і не два мучать його душу гадки. Ті сумні, страшні гадки, що, наче вороння стерво, обсідають занурену в безпросвітній скорботі людину. Вони чорним серпанком прислонюють минуле, теперішнє та майбутнє, відбирають ясність очам, мову вустам, а слух заповняють невисловленими словами безнадійності, заперечуванням усього живого, наче тут під березами поховано весь світ.
Чи ж не було так і насправді? За цю померклу красу, за чар її очей-зір, за її сонячний усміх проміняв свою душу, бога, віру, народ, ба й своє ім'я на вікивічні, подав усе те в неславу, чим квітчалося колись його серце... А тепер? І краса, і усміх, і зоряні очі — все те там глибоко у жовтому піску, поміж вузлуватим корінням беріз, а його душа чорним вороном кряче над його сивою головою.
Розпад, загибель, смерть! Усе життя зіпсоване, всі стремління підняті, наче та деревина, з якої можна вже тільки витесати надгробник.
Темніло.
Замовкло вороння у гіллі, вітер утих, перестав падати і дощ.
Тільки час від часу з березової гілки спадала краплина дощу на розмоклу землю, на білий хрест та на похилену сиву голову. Часами летів зверху і блідо-жовтий листок, наче на останнє прощання вмираючої природи живим та мертвим... мерцям.
Та ось чиясь рука спочила на плечі сидячого. Ліниво підняв голову та глянув байдуже. Над ним стояла похилена старуха.
— Не горюй, Грицьку! — сказала вона тихим голосом.— Не побивайся! Ти не знаєш, що весь минулий рік небіжка з цим приїжджим...
Рука Кердеєвича схопила стару за плече так сильно, що та аж подалася з окликом болю.
— Мовчи! Чи я тебе питаю про те? Я знаю, знаю!
Його голос, зразу різкий, ослаб, охляв, розм'як.
— Я знаю! — повторив утретє.— Та, проте, ти знаєш... мені не треба було її вірності... вона ж не любила мене... мені треба було її, її самої, її очей, личка, її тіла, її голосу... Ах! Ти не зрозумієш мене, Горпино! Офка — це не людина, це... ікона!
— Во ім'я отця, і сина, і духа! — перехрестилася стара.— Бога хулиш, Грицьку!
— Ні, Горпино, це неправда! Знав я дві святі речі на світі: бога на небі й її на землі. Втоптав він мої святощі в поліську грязюку, втопчу й я його...
— Грицьку! — закричала старуха, хрестячи руками повітря над його головою.— Пек, пек, цур та пек! Пропадай, коли хочеш, сам зі мною, Незвищем та цим там Бучацьким, що жде на тебе у дворищі, але не клич прокльону бога на невинну дитинку!
Сиве волосся розвихрилося довкола поморщеного чола, хустина зсунулася з нього, а у широко відкритих запалих старечих очах малювався жах. А в могутнє тіло старця наче молодець вселився. Зірвався з колоди й вхопив стару за плече. Його віддих свистів, а голос урвався.
— Дитинка, кажеш? То була дитинка? Де вона, де, де? Кажи, бо розтрощу тебе таки тут, що ворони не дозбирають твоїх старих костей. Де вона, де?
— Ах, це не твоя дитинка, Грицьку! — зітхнула стара.— Але я не знала, що ти з нею захочеш зробити, тому сказала, що і дитинка померла... Це синок, він у хаті!
— То ти добре зробила, Горпино! — зрадів Кердеєвич.— Це моя дитинка, бо ж Офка моя, а не його дружина. Господи! Прости незрячому гріхи!
Вдарив себе в груди рукою, а потім швидким молодечим кроком побіг у дворище.
З трудом поспішала за ним Горпина, постогнуючи та соплячи. Коли Кердеєвич входив у дворище, челядь, яка привезла його з того берега Прип'яті, аж ахнула. Лице старости горіло рум'янцем, очі блищали якось дивно, руки тремтіли...
— Гей! Або велика радість входить із паном під дах дворища, або якась кров проллється сьогодні! — сказав півголосом Герасим, старий слуга Кердеєвича, глянувши на свого пана.
Староста вбіг у їдальню. Йому назустріч піднялося з лави двоє мужів: відома всім "тінь" Кердеєвича — Михайло Бучацький і... патер Анзельмус, який вже цілий рік вештався при дворі старости, виконуючи обов'язки писаря та посередника.
Обидва сиділи над чаркою.
— Отже, вертаєтесь, достойний пане, до нас! — закликав Бучацький.— Правда, правда, велике горе навістило вас, а з вами і нас,— тут пан Михайло обтер рукавом спітніле лице,— а все-таки живий...
— Де дитинка? — крикнув Кердеєвич, не звертаючи найменшої уваги на обох галапасів.
Бучацький замовк і вмить штовхнув патера. Той кивнув головою і почав порпатися у торбі, яку носив через плече на рамені, а Бучацький розставив широко руки та ліз обійматися до Кердеєвича.
— То є дитинка! — всміхався він, а його жирні щоки аж сяяли від радощів.— Отже, небіжка таки залишила вам згадку по собі... Гей, тож-то тільки половина журби залишається для нашого Грицька. Ось і патер під рукою, то ми її й охрестимо після умови з каштеляном таки зразу ж...
За внутрішніми дверми почулися кроки. Швидко глянув Кердеєвич на Бучацького і побачив, як патер видобував із сумки "стулу" та "брев'яж". І раптом скорчилося його лице, як лице тигра, який готувався до скоку. Одним махом добув із піхов важкий меч, аж вітер повіяв по лицях присутніх і не своїм голосом проревів:
— Геть мені відсіля... заволоки!
Із страшенним розгоном упав меч на одвірок, за яким, мов привиди, зникли Бучацький та Анзельмус, і прорубав дерево. Кердеєвич вирвав його, аж посипалися тріски, і вже кинувся за втікаючими, коли рипнули двері від дальших кімнат, і в них скрадливо з'явилася покоївка Офки з малим клуночком на руках.
Кердеєвич задубів. Меч поклав легенько, мов пірце, на землю, а сам тихенько, щоб не полохати дитинки, скрадався до "няні", яка, усміхаючись жалісно, дивилась на рум'яне личко сплячої дитинки.
Глянув на неї і староста.
Темні вії отінювали щічки тримісячного ангелятка, яке покоїлося у біленькій подушці, а малесенький, трохи розкритий коралевий ротик, видко, щойно залишив ссати молоко.
Довго-довго дивився велетенський муж на дитинку, і риси його лиця вигладжувалися повільно. Тремтячі руки витягнулися вперед, наче бажали взяти дитинку, але раптом затряслася його постать, мов осика, і припала до пелюшок, а з грудей вирвалося якесь страшне, уриване хлипання, ніби від болю, ніби від радості.
— Дитинко, дитинко! — лебедів він крізь сльози і, взявши клуночок, почав злегенька колисати його на руках. Коли згодом віддав дитинку заплаканій "няні", лице його було вже спокійне, тільки на чолі та довкола уст прикипіла нова зморшка скорботи.
Спитав тихенько Горпину.
— Чи дитинка хрещена?
— Ні, Грицьку, я не знала...
— То пішли завтра за попом! Хто годує дитинку?
— Жінка каланника Максима В'юна.
— Виділити йому пайку без данини та полюддя! А тепер ідіть. Мушу помолитися.
Довго відмолював Кердеєвич гріхи своєї Офки: довго і щиро, бо це молився вперше, відколи підписав договір із Зарембою.
Довго вовтузився Грицько Кознар біля Андрійка, поки до того вернулася пам'ять. Здавалося, що він поплатиться щонайменше важкою недугою, бо всю ніч кидався в гарячці та балакав нісенітниці, кричав, плакав, сміявся. Ранком порадив Грицько стомленому обмитися холодною водою, а після того знеможений Андрійко проспав увесь день. Друга ніч минула вже спокійніше, третя зовсім спокійно, видко, здорове, молоде тіло перебуло потрясіння щасливо. Одначе не так було з духом, рани якого гоїть тільки час, а й то не завжди. Говіркий та моторний Андрійко замовк зовсім, і ні слова не могли від нього добитися ні Грицько, ні Коструба, ні піп. Байдуже слухав усе, що до нього говорили, та розумів кожне слово, а не вмів чомусь виявляти власної волі та й навряд, чи мав її ще взагалі. Годинами вдивлявся поперед себе у простір, та не бачив у ньому нічого. Плугатарі виїздили в поле та верталися додому, жінки копали буряки, рубали капусту, обривали садовину, обв'язували соломою вулики, сільське життя було в повному розпалі, та на його лице не завітав жоден усміх, жодне слово не вийшло з його стиснутих уст.
Аж на холодного Миколи приїхали в Юршівку гості — Михайло Юрша та молодий Горностай.
Грицько розказав воєводі все, що знав про Андрійкові переживання, і воєвода аж тепер зрозумів, чому його братанич так раптом перестав займатися чим-небудь.
— Це душа запеклася в нього від горя та зневіри,— сказав Юрша,— але він молодий, то й перебуде!
Він намагався всіми способами розрухати Андрійка.