У них перша саме зовнішня сила Порти, яка є якраз противенством внутрішньої безсили. Хто знищить яничарів, сей уже тим самим розіб'є і цісарство. У моїй голові ясно зарисувався зовсім простий план: кинути сю одиноку у світі вишколену та стійку воєнну силу на гнилу Польщу, розбити її одним махом та винести усю ясновельможну сволоч на стервище. Відтак позбирати докупи усіх ворохобників та хибити ослаблену війною силу яничарів.
Ворохобників було, є і буде завсіди доволі, та вони не вміють збиратися докупи. Один покидає або і зраджує другого за візират, товсте намісництво або хоч би й за прощення гріхів. Послідній мій пан Алія Джамбулат покинув товаришів, коли старий Чікалі дав йому в намісництво Халебу. За те його й замордували зрадою посіпаки Чікалі-паші при найближчій нагоді, а його син ледве утік до Дамаску з частиною війська.
Отут пізнав я Галіля, агу яничарів, вірменина. Будучи тоді скарбником Алія Джамбулата, сина Гуссейна, урятував я його від посіпак Чікалі і порадив йому се, що він і вчинив. Галіль і за те служив у яничарів в Дамаску. Коли Алі зайняв город силою, усіх яничарів вирізали і вивішали Алієві сейбани.
Галіль, як ага, сидів якийсь час у в'язниці, і тут удалось мені добути його довір'я. Він бачив у мені також поневоленого раба султанату і звірився мені, що він не забув, що його колиска стояла в Ечміадзіні та що саме за завзяте прив'язання його рідні до Христової віри видерли його насильно родичам. У нього був ще друг, теперішній Дауд-паша. Оба вони любилися і мріяли про месть.
Тоді я показав Галілеві дорогу, яка мала його довести до сповнення мрій, і обіцяв їм помогти. Галіля випустив я крадькома з в'язниці. Він утік і вернув невдовзі з військом візира Мурада, який і вбив Алія, а всіх його полковників покидав у в'язниці, де велів їх присипувати живих землею. Від сього й назвали його "копачем керниць". Був би і я туди пішов, як скарбник ворохобництва, але Галіль випросив мене.
Я лишив йому гроші Джамбулата, які вспів сховати у безпечне місце, і приказав йому помогти Насухові усунути небезпечного для наших планів непідкупного та діяльного Мурада. Мурада отруїли, але Насух – була се надто велика скотина, з яким не можна було говорити інакше, хіба сріблом або… Галіль підкупив візира агу, а сей під'юдив султанку-валіде та муфтія, а що Чікалі помер уже в 1605 році, тому взялися ми до Насуха.
За сей час був я в Польщі, де намагався найти союзників у народі, але найшов лишень потоптаних рабів без сили та волі, не таких, як іванівські хлопи, яких вашмость бачив, або таких, як хлопи Бялоскурського у Коросні, розбишак та п'янюг. Найшов я також різних панів, та усякий з них дбав лишень про свою кишеню.
Такі пани, як Рамбулт, Залушковський, Зборовський, Зглобіцький, – се майже уся Польща. Прочі – се ковтуни, люди без душі та серця!.. Мимо сього, що я більше мав досвіду та знання у статистиці, пани веліли мені бути наставником, райфуром, післанцем, і ані бесіди не було про се, щоби кого до чогось важнішого втягувати.
Тоді найшов я пана Бялоскурського і рішився вернути з ним сюди, знаючи, що він має скарби, про які й сам не знає. Є се коронні дорогоцінності московських князів, про які багато говоримо, та ніхто нічого путнього не знав. Бялоскурський їх украв у Москві, та не міг продати, бо за ним стежили пильно усі старости, а львівські та варшавські золотарі боялися на непевне видавати такі величезні суми. Тому Бялоскурський рішився сам поїхати на Схід і там продати сі клейноди. Поки що сховав їх у своєму замку в Смілянщині, саме там, куди поїхала Беата. Вона, бач, знає, що сі скарби там, одначе не знає, де вони заховані. Але я знаю се, бо я мав за ними їхати на Україну, коли окажеться можливість потреби їх у Стамбулі.
Під час мойого побуту в Польщі не засипляли справи мої союзники Галіль та Дауд і підкупством, зрадою, отруєю та ножем, лизунством та доносами проторили собі дорогу до власті. Завдяки козакам, Мухаммед-Гіреєві та нашим заходам Насух упав. Наш добрий друг Мухаммед є візиром, Галіль – капудан-пашею, Дауд – беглербегом Румелії. Але що ж, візир не хоче війни з Польщею, посилає тільки татар, а се мало. Він заглядівся на Схід, бо знає, що там лежить ключ до могутності Османів, а не у Польщі.
Нашою ціллю є, отже, позискати нового муфтія Ессада та кізляр-агу для наших планів. Коли серай буде за нами, візир Мухаммед упаде, Галіль стане візиром, а я – намісником Ерзеруму. Тоді розпічнеться війна з Польщею, а опісля війна між Абазе-пашею і султаном. Що буде, не знаю, одно лише є певне – то се, що ріками потече кров польська й турецька, тисячі яничарів ляжуть головами, а за сей час позбираємо і ми, вийняті з-під усіх прав, останки наших сил до бою з гнетом, підлотою, нахабністю, брехнею та гниллю польської Річи Посполитої. Може, тоді вдова та сирота у безпеці проживуть віки під солом'яною стріхою, а бездомна дитина не занапащуватиме свойого життя та спасення на вислузі поганцям…
Ні одним словом не переривав Юрко Івашкові. Аж тепер поняв він, що значить сильна, незломна воля у світі, як мало є людей, що зуміли б чогось хотіти, і то справді хотіти та кидати усі сили у одному напрямі, не оглядаючись ні на що. Аж тепер пізнав молодець, що може одиниця серед загальної мірноти.
Чим був Івашко? Рабом без роду, маєтку, значіння, кождий з його однодумців міг десятьом таким скрутити в'язи одним движком руки, а все-таки ніхто не завидував йому, ніхто й не думав виломлюватися з-під його впливу. Кождий чув, що повести справи не зуміє ніхто так, як ось сей безрідний раб. І Юрко сказав собі: "Ось і я поможу йому та чинитиму усе, що він мені прикаже, бо за усі ті змагання нагородить мене і совість, і, певно, Бог не забуде про мене на свойому судищі, коли викажуся успіхами і скажу: гляди, Вседержителю, я послухав зрадника-бузувіру, та се було для добра тисячів турецьких, татарських та найбездольніших польських рабів".
– Яку ж роботу одержу я у виконанні усіх сих намірів? – спитав.
– Ти мусиш дізнатися, чи Польща піддержує Вишневецького й Корецького у Мультанах та скільки у Жолкевського війська. Варто би також знати, чи козаки поможуть Польщі у війні з нами, чи ні?
Розмова тягнулася дальше. Наче двох союзників, розмовляли Івашко та Юрко, якому простою, може, видавалася гадка, що ось тут біля нього один гайдук носить у своїй судьбі судьбу половини світа.
Дальшу розмову перервали кухарі, які просили до обіду. Юрка запросив Івашко до себе та велів забиратися кухтикам геть. Степан мав услугувати при столі. Коли кухтики вийшли, відчинилися двері до другої кімнатки і до Івашка вийшла з каюти Агнешка, думаючи, що він, як завсіди, так і тепер, сам-один.
За сих кілька днів змінилася Агнешка до непізнання. Із дівчини змінилася у жінку, яка під впливом довго ожиданих ласк розпливається у ніжності та у відданні своєму вибраному. Вона підбігла до Івашка та закинула йому руки на шию. Високі груди оперла о його груди і ніжно та палко цілувала його уста. Зі сміхом відсунув її Івашко.
– Раз я казав вацьпанні, щоби при людях не показувалася, а то муть думати, що ти лишень моя невільниця.
– Ах, чи я не невільниця твоєї любові, Яне? – закликала солодким голосом дівчина. – Чи я дбаю про се, що скаже світ? Ти один мені паном і царем, світом і людьми.
– Н…но так, так! Але, бачиш… не при усіх…
– Ах! – крикнула Агнешка, побачивши Юрка, який з усміхом приглядався любовній сцені. – Добрий день вашмості!
Юрко поклонився. У першій хвилі видавалося йому нечуваним, що дочка так ласкаво вітає чоловіка, який вбив її батька. Але нагадав собі трупа пана Залушковського та його жінку, згадав сцену у Короснянському острозі, а отсе на очах бачив, як бруняві руки Івашка обнимали стан панни Бялоскурської і дотикали повної, упругої груди, як своєї безперечної власності, – і поняв усе. Дочка, яка не мала у собі енергії та сили матері, була йому вдячною за се, що він увільнив її від батька, який держав її узаперті і міг віддати якому старцеві або пережитому розпусникові. Ось вона свобідна, пішла за молодим, здоровим чоловіком, а більше, чим змислової розкоші, не бажала її душа.
Нагло Івашко засміявся глухо:
– Бачиш, вашмость? Туреччина обіймає Польщу, а Україна приглядається. Ха-ха-ха!
Юрко здригнувся. У голосі Івашка звучала злоба. Якась страшна, невмолима злоба, злоба, що не завагається перед нічим, для якої навіть найближчі є нічим супроти стремління та раз повзятого наміру. Він відгадав, що Івашко, який розкошується красою ляшки, перезнав її вже наскрізь і гордить нею. Бо й справді. Чи не була Агнешка уособленням Польщі, її моралі, а її душа чи не була прообразом польської душі, якому вона являється у всьому й усіх поляків? А сей бувший гайдук, геніальний простак, жорстокий, мов тигр, хитрий, мов вуж, а сильний, наче тур, – чи не був се символ Туреччини, яка, наче чорна, важенна хмарюка, висіла над овидом Європи?
Посідали до обіду. Степан подав страву на низьких стільчиках, а сам вийшов і станув при дверях, щоби не допустити ніякого мусульманина до каюти, бо ніхто з них ніколи не забув би райсові прилюдного обіду з гяуром та жінкою.
Розмова велася здебільшого між Івашком та його любкою, яка сама годувала його власними руками, цілувала й пестила. Він усе те сприймав з вдоволенням, але вкінці, обмивши руки, закурив люльку і відсунув її від себе.
– Йди геть, доволі вже сього, ось поспитай краще пана Угерницького, а він розкаже тобі про маму Беату, якій спас життя.
– Батько хотів, певно, щоби татари привели її сюди, а тут запроторив би був її разом зі мною у гарем, – сказала на те Агнешка злобно. – Я сама узаперті з мамою… Дякую красненько… Вона б мене загризла, а може, й отруїла з зависті.
Івашко усміхнувся собі у вуса, Юрко спаленів.
– Сі небезпеки уже тепер вацьпанні не грозять! – відповів.
– Не грозять, кажеш, вацьпан? То вашмость хіба не знають Беати. Мені все здається, що крізь вікно каюти між морськими пацятами бачу я її лице, як пливе за нами. Завсіди вдається мені, що чую її голос: "Вацьпанна, йди тут; вацьпанна, роби се й те; а зась вацьпанні до сього" – тобто сняться мені стусани й ляпанці. О вацьпан, не знаєш моєї мами…
– Воно правда, – згодився Юрко, – що вашмость пані були дуже немилим імпедіментом у намірах єймость пані Беати, але, бачите, все-таки… се мати!
– Мати, мати, – розгарячилася Агнешка.