н звернувся до чужих жінок-делеґаток, які були німими свідками цієї несподіваної бурі.
— Я здивувався б, коли б вони не сварилися, а що оце чую, анітрохи мене не дивує. Ми ж усі прийшли сюди не тільки для того, щоб поліпшити господарство, але й самих себе. Комуна — це хазяйство, де ти хазяїн і не хазяїн, де й нема пана, й ти сам пан, де й твоє все і не твоє. В вас, — звернувся він до комунарок, — в вас, що покинули "своє", я бачу великих революціонерок, що несуть тяжкий хрест перероблення самих себе — для наших дітей, для великого майбутнього.
Одним махом Кармаліта перетворив звичайнісіньку бабську сварку на величавий історичний процес, на месіян-ство, на хрест і Голготу, на святе діло. Жінки дивилися одна на одну й не впізнавали, всміхалися одна до одної. Кожна бачила за плечима в другої такий хрест, як був у Христа на великому образі колись у церкві.
Кармаліта говорив про революцію в душах, про великих революціонерів, що самі йшли на страту за нас, для нас... Для того, щоб ми могли влаштовувати наше життя, як захочемо ...
Деякі вже плакали.
Ми творимо нове, чого ніхто в світі не знає, й багато помиляємося, — провадив далі Кармаліта серед мертвої тиші, звертаючись то до комунарок, то до делегаток. — От ви, жінки, беріть приклад із чоловіків. Чом ніхто за кіньми не кричав, як ви за коровами? А я вам розкажу. І тоді так було: в того коні кращі, в другого гірші. Той боїться давати коня на руки другому. Сам не може вийти на роботу, — гуляють коні... Були й сварки. Наш голова що тоді робить? Купив двоє коней та висівок і сказав:
"Нікому більше висівок не даю, тільки цим двом, бо це — спільне добро."
Потім привів свого коня, воза й упряж, поставив і оголосив, що продає. Купив би для комуни, бо хороший кінь. "Яй без грошей продам, — каже, — он із мене паю ще належить, то беріть коня, — а записуйте на пай."
А за кілька днів знов і каже:
"От мені добре! Тепер нічого не думаю про свого коня." Деякі чують та й кажуть: "Треба б і собі так..." "То чого ж?"
— Підібрав голова матеріяли, скільки з кого належить, як покрити кіньми, поставив на зборах. Усе виклав. Як розподілити, кого конюхом поставити, як бути, коли кому треба жінку до лікаря повезти, коли членові треба в своїй справі поїхати. Все це обміркували, одноголосно здали коні, а що непотрібне — продали ...
Всі слухали, зачаровані. Еге, можна і без сварок...
— А я, знаєте, радий із вас, товаришки делегатки, — невтомно говорив Кармаліта. — Я радий, що ви не підете з комуни із облудними думками, ніби будувати нове, це наче насіння лузати. Бо ніщо не приходить само, його треба тягнути до себе за вуха й то з важкими зусиллями...
"Мабуть, правду кажуть про цього Серафима, — думас не одне. — Мабуть правда, що був попом. Як же красно говорить, аж за душу хватає ..."
Наче чарівна паличка майнула над головами, ушляхет нила пристрасті, надала їм високого патосу. Явдошка мило всміхалася, Ялина випросталася.
— Та певно, не дивуйтеся, — каже вона, — ми у своїй сім'ї: і полаємося, й помиримося ...
— Чи знаєте ви, що оця жінка ... — Кармаліта інтуїтивно вигороджував перед гістьми не кого, як Явдошку. — Чи знаєте, що вона в найтяжчі часи для комуни, коли зосталося чотири члени, коли село ждало,-що комуна загине, коли сам організатор її, голова, вже зневірився був... От яка залізна людина, а вибився із сил. До жінки оцієї Яв-дошки, казав: "Тікаймо!" Що було на серці в Явдошки, не знаю, але вона відповіла тоді йому: "Щоб засміяли? Вже помирати, то помирати з честю, як у бою. Як почали, то вже кінчаймо!"
Отак ніхто ніколи цього не знав би, бо сама Явдошка ніколи ціни не надавала цьому. Це вона своєю вдачею не дала захиріти тоді пуп'янкові. І хоч сьогодні вона щось інше казала, — в сім'ї всяко буває:
— Перепросімося, тітко Явдошко! — каже Ялина.
5. БАНДИТ ДУКА
І.
Дмитро Степанський сів, сів і Дуб'яга.
— Ну, що, намняли баби чуба? Зіпсували трохи зачіску?
— дружньо почав він.
По тому жестові, яким закликав до себе в кабінет секретар райпаркому Якова Дуб'ягу, той уже бачив, що Степанський усе знає. Це справді, великий скандал, нечуваний. І коли б не Серафим, то хтозна, як би ще воно скінчилося. З того дня Яків навіть у хаті не ночує, спить на сіні з хлопцями, а з жінкою не розмовляє. Хоч Явдошка й шукає нагоди помиритися. На людях жартує:
— Щось ти, хлопче, вдома не держишся! Мабуть, десь до вдовиці ходиш?
— А хіба мені що? Страшно? Більше копи лиха не буде!
— флегматично відповідав Дуб'яга.
— Ой, чи вбереш ти в копу? Та він не хоче миритися.
Дуб'яга почав розказувати Степанському, як було й що, та той перебив:
— Там я бачив доповідну записку, щоб вас звільнили від сільгоспґюдатку. А поламані жатки, замість нових машин, купуєте?
— То купив наш завідувач господарством сам, нікого не спитався, — знехотя відповів Дуб'яга, здивований таким поворотом розмови.
— Ніякого звітування нема, хто куди витрачає гроші... Ніхто нікого не питає, сам, хто здумає, купує старі роялі, іржаві мотори? Нащо корову продали? Щоб заплатити за висівки?
Дуб'яга мовчки хитав головою. Підтакував.
— Під ярину на зяб так і не виорали? Деякі члени дають у кредит гроші по 35 процентів? А другі або на курортах вигулюються, або вдома сардинками та какао ласують? Беруть без дозволу ради гроші й їдуть лікуватися?
Дуб'яга все ширше розплющував очі.
— Ну, а в голови є десяток комунарських ложок, неза-писаних у інвентарі? — закінчив, нарешті, свій допит Дмитро Степанський і ляпнув Дуб'ягу по коліні.
Мовляв, ми ще й не такі гріхи знаємо за тобою, та не звертаємо уваги, проте ...
— І як же це воно зветься?
— Безгосподарність, — не вагаючись, відповів Дуб'яга.
Все це було немов передмова до чогось важливого. Дуб'яга не знав, що на стіл секретаря районового партійного комітету спустилася нова директива і що ця птиця хотіла вже поживи.
Ще хлібозаготівлі?
— Але ж ми засипали всі фонди, вивезли все й залишили для себе в обріз, — спробував помацати ґрунт Дуб'яга.
— І доповідну записку про звільнення від сільгоспподатку ми вчора забрали назад. А село й того не дало ...
Степанський мовчав.
— Ми вже повимучувалися з тією хлібозаготівлею. Товчемося, товчемося, говоримо на куткових зборах до світанку, кожного перевищупаємо: "Давай хліба!" — "Нема!"
— За ніч наберемо шість пудів. Хіба це діло? Всі перемучаться, й ми перемучимось ...
— Ну, це все були фрашки ... — перебив Степанський Дуб'ягу. — Ось прийдеться по-серйозному ... До речі, що то в вас там за проповідник об'явився? — заскалив одне веселе око Дмитро Степанський. — Ти давно знаєш. Серафима Кармаліту?
— Давно! Він помагав нам організовувати комуну. "Та й ти ж його добре знаєш", — у думці додав він.
— А чи там, у комуні, відомо вам, що він — петлюрівець, а опісля — автокефальний піп?
— Чом ні? — спокійно відповів Дуб'яга. — Він сам писав про це в автобіографії, як вступав до комуни.
— Безпартійний?
— Безпартійний, але був комсомольцем...
— Не прийняли до партії?
— Здається, сам не подавав.
— По-моєму, слід би дзенькнути, куди слід.
— Вже дзенькав.
— Ну?
— Сказали не совати носа не в свої справи. Секретар райпаркому замислився.
— Але масло каші не зіпсує. Ви там дивіться за ним!
— Та я в ньому певний, як у собі! — аж вирвалося в Дуб'яги. — Він може, як ніхто, вірить, що тільки комуна виведе наше селянство на шляхи соціялізму ... Скільки раз ми з ним говорили! Він каже: "Треба, щоб робітник і селянин мали не менш, як середню освіту. Тоді він після роботи буде, як і той, що коло чистої праці, нічим не відрізнятиметься ..." Та невже ж не видно людини?
— Ну, а що це за проповідь мучеництва в комуні?
— Воно й мені трохи здалося, — почухав потилицю Дуб'яга. — Я, думаєш, не говорив із ним про це? Він знайшов мені слова Леніна: "Оскільки ми не маємо ідеальної цегли для своєї будівлі, то мусимо брати цеглу побиту й зіпсуту капіталізмом і будувати з неї, з наших зіпсутих буржуазною ідеологією робітників і селян, щось прекрасне." "А про хрест і Голготу, то я, — каже, — так, щоб краще до жінок дійшло ".
Степанський вислухав, подумав.
— Але ж, пам'ятаючи Леніна, не можна забувати й Сталіна." Пильність, пильність і ще раз пильність", "жорстоку відсіч усяким проявам контрреволюційної контрабанди, посилена боротьба з клясовим ворогом," "геть винищити гнилий лібералізм у нас самих" ... — почав вичитувати Степанський з якихось паперів на столі.
— Та воно то, ніби, так ...
— А як він хоче бути агітатором, то хай дотримується тез, затверджених райпаркомом ...
— Добре, я скажу йому...
— Ну, гаразд, я трохи відхилився. Чи тобі вже відомо, що на вашу комуну покладено почесне завдання, — стати базою суцільної колективізації у Марійці?
II.
Ні, ніхто цього не знав. Ні Дуб'яга, ні секретарі партійних сільських осередків, ні партійний актив, — всі вони нічогісінько ще не знали. Вони прийшли й приїхали на черговий пленум, неторкнуті новиною, як невинні ягнятка.
Але в цю бурхливу ніч, протягом пленуму, в них повинні відрости міцні ікла, якими вони мусять хапати й перегризати горло клясового ворога, — куркуля й підкуркульника. Бо як не відростуть за ніч, то їх вхоплять другі якісь ікла. Це твердо пообіцяв секретар.
— Жодного прояву гнилого лібералізму, м'якотілосте, жодного відхилення від генеральної лінії партії ми не допустимо . . .
Партія вирішила перевести роздрібнене відстале сільське господарство на рейки масової суцільної колективі-зації. І перевести це в життя мають низові партійні організації, опираючись на сільський актив і найбідніше селянство, — коротше, так, як директива велить, ні прибавити, ні відбавити.
— І коли хто хоче бути й надалі членом партії, — закінчив Дмитро Степанський, — то мусить собі зробити з цього відповідні висновки.
III.
Минало літо, надходила осінь. Ще покищо лагідна, приваблива. Люди закінчували нагальні роботи, вже мали час і відпочити.
Так колись було.
Тепер, як надходив вечір, саме починалося в селі життя. Весь актив, учителі, комунари теж, справді вже повимучу-валися. Це на цілий вечір сходяться люди, туманіють, товчуть щодйя одне й те ж і, нарешті, розходяться з посоловілими очима, з чадом у голові. І не піти не можна, бо хто не йде — штраф платить. Птиця-Директива щораз ширше роззявляє свою пащеку.
Вночі — куткові збори, а вдень ходили по хатах комісії, ударні бригади, представники усякі з міста, озброєні комсомольці. В