Він повторив те, що почув на роботі.
— Я, Маріє Василівно, скажу правду, і сам у цьому як слід не розібрався, бо часу не було, і в економічній політиці я, признатись, слабкий, але я чув від дуже розумних і авторитетних людей, що в цьому спасіння для держави. Перш за все — це політика Леніна, розумієте, а коли так, то я не можу сумніватись в її правильності. Ви погоджуєтесь?
Марія Василівна сопіла і не відзивалась, невідомо, чи вірила, чи сумнівалась.
— Ті ваші, авторитетні, не говорили, в чому суть тої політики?
Микола сказав, що говорили і що основна ідея цього державного заходу, цієї нової економічної політики є допущення приватного капіталу.
— Значить, повернення до старого? — спитала не без іронії Марія Василівна.
Микола заперечив.
— Ви не дали доказати. Для створення бази соціалізму має бути допущений приватний капітал під командою пролетаріату.
— Слова одні,— не дала договорити бурчлива жінка.— Я нічого не розумію і думаю, ви теж мало розбираєтесь. Якась база соціалізму! Що воно значить? Самі не знаєте, що говорите.
— Бачите,— промовив з ноткою образи Микола,— я сказав те, що чув від добрих людей, у що повірив сам і вважаю добрим і необхідним у наш важкий час. Почнеться перш за все вільна торгівля, це означає допущення приватного капіталу. Відкриються приватні крамниці, і торговці повитягають на прилавки все досі заховане. Селяни повезуть на базари зерно і продукти. Побачите, що вже буде через тиждень, побачите.
Марія Адамівна уважно слухала розмову, не втручаючись, і, тільки коли Микола скінчив, сказала, що вірить в покращання, раз старі, досвідчені торговці візьмуться до діла.
— Я гадаю, що всі нестатки були через те, що не було спеціалістів у торгівлі. А тепер будуть. Я тільки не знаю, чи нам особисто краще стане. Нам торгувати нічим.
Миколині пророцтва здійснились. Не минув тиждень, як базари вкрились столами, рундуками, ятками, І чого тільки не продавалось на тих спорудах: від камінців до запальничок до коштовної матерії і золотих монет царської чеканки включно. Нема чого говорити, що й продовольчих товарів зразу ж з'явилось чимало. Де це все було приховано, важко відповісти, а що все це було приховане — факт. Скоро після виходу декрету про неп в місті відкрито приватні ювелірні крамниці.
Ясно, що срібних портсигарів і золотих ланцюжків держава в той час не виробляла. Все це було видобуто на світло денне з глибоких сховів.
Марія Василівна не повірила у переміни. Щоб переконатись наочно, одягла своє святкове вбрання і пошкандибала в місто. Побувала в пасажі, пройшлась базарами. Велика кількість продуктів здивувала стару. Повернувшись додому, не без злості сказала:
— Яка ж то нова політика? Це повернення до старого ладу. Я завжди казала, що так буде.
Микола з Сашенькою переглянулись.
— Я щось не пам'ятаю, щоб ви таке казали,— пожартувала дівчина.
Стара вдала, що не чує. Вона завжди недочувала, коли чогось не хотіла чути.
Неп не приніс великих змін у сім'ю Петрових. Та вони їх і не чекали. Відколи поселився Микола, життя пішло у них спокійніше. В хаті відчувалась рука господаря. Микола перейнявся роллю голови дому, з'єднав симпатії всієї сім'ї, і це збагачувало його душевно. Марію Адамівиу він любив, як рідну матір, а з Сашенькою подружився, як з сестрою. Вечорами вони часто сиділи вдвох за .книжкою. Саша вчила Миколу російської мови, якої він, власне, не знав. Ті невеличкі запаси знань, які він здобув під час перебування російських військ в Галичині, виявились на практиці цілком недостатніми. Деякі слова він вимовляв неправильно, багато клопотів мав з наголосами, та й самих слів недоставало, а російську мову хотілось доконче знати, тим більше, що думав поступати у вуз. У ті часи вже йшла мова про українізацію установ, і Сашенька виявила охоту знайомитись з українською мовою, її граматикою і літературою.
Сашенька була росіянкою з походження. Батько її, колись відомий адвокат Петров, був росіянином, мати теж росіянка, але Сашенька народилась в Харкові і змалечку від няні, а потім, як підросла, від селян, що приходили за порадами до її батька, чула українську мову, проте сприймала її як мову нижчу, селянську, "хох-лацьку".
Познайомившись ближче з Миколою, вона змінила свою думку. Він читав їй поезії Шевченка, Лесі Українки, Франка, молодомузівців, на яких виховувано його самого в гімназії. Саша сприймала цю віршовану укра-
їнську мову з радістю. Сашеньку приємно було навчати не тільки тому, що цього прагнув Микола, знання української мови почали вимагати в установах, отже, й там, де працювала Сашенька.
Микола вибирав вірші ліричні, інтимні, любовного змісту, що найбільше подобались дівчині. До того ж за вікном в усій красі стояла весна, пах бузок, розквітла черемха, заливались в садку солов'ї.
Сміються, плачуть солов'ї 1 б'ють піснями в груди: Цілуй, цілуй, цілуй її,— Знов молодість не буде!
— Гарно сказано? — промовив Микола, прочитавши ці слова.
— Дуже гарно,— погодилась Сашенька. її личко вкрилось рум'янцем, а очі кольору ранкового весняного неба затягнулись серпанком смутку.
Вона сиділа близько від Миколи, він чув тепло її тіла, чув її прискорене дихання. Про що думала ця дівчина, що не знала ще кохання?
Микола відчував, що дівчина в цю хвилину думає про нього, що в її голові і серці звучать слова поета: "Цілуй, цілуй, цілуй її..."
Вона сиділа мовчки, з заплющеними очима. Микола нахилився і поцілував її личко.
Сашенька здригнулась. Микола збентежився.
— Пробачте, Сашенько,— перепросив.
Саша подивилась на нього здивовано, на його перепрошення не відповіла. Цей перший поцілунок не так уявлявся дівчині.
Відчув Микола, що зробив помилку.
— Ви не гніваєтесь на мене? — спитав. Дівчина знизала раменами.
— Ні,— сказала тихо,— Читайте далі.
Але Миколі читати вже не хотілось. Крізь відчинене вікно вривалась в кімнату чудова весняна місячна ніч. Він погасив каганця, і в кімнаті стало казково гарно: на підлозі утворилось чарівне озерце зеленаво-блакитного місячного сяйва. В нього хотілось умочити ноги і руки й цілому скупатись.
Хлопець сказав про це Саші, але вона не відповіла й зараз.
Сиділа сумна, задумана.
— Чого ви така? — легенько торкнувся плеча.— Чому така переміна у вас? Посумніли чомусь...
— Ні, нічого,— прошептала, Микола взяв її за руку.
— Дивіться, яка краса на світі, яка весна чудова, а ви сумуєте.
Дівчина слабо усміхнулась.
— Коли так гарно на світі, мені завжди чомусь сумно. Але це не смуток печалі, це смуток від надміру почуття. З журбою радість обнялась. Дуже гарно це сказано. Таке зараз в душі моїй. Власне, справжньої радості я вже давно не знаю. Хіба що як була ще маленькою. Тоді я мала доброго батька, мати мене любила, і я була щаслива. Але це тривало дуже недовго: почалась війна, і пропало моє щастя, видно, назавжди. Мій тато загинув на фронті, і я ніколи вже не довідаюсь, де його могила. Десь у вашому краю. Мати моя рано овдовіла, і я залишилась сиротою. У нашу хату заглянула біда. Мати почала працювати, щоб я мала змогу жити і вчитись.
Дівчина хвилину помовчала. Перед вікном промайнула чиясь тінь, видно, Марія Василівна вийшла перед сном пройтись. Вона ' зупинилась на хвилину, може, хотіла почути, чи ще гомонять молодята, але, не дочекавшись розмови, пішла далі.
— Оповідайте, Сашенько,— попросив Микола,— хочу все знати про вас від вас самих.
— Біографія моя коротка,— сумно почала дівчина.— Закінчила я гімназію, а далі вчитись не судилось, треба було самій працювати. Навчилась друкувати на "Ремінгтоні" і пішла друкаркою. Уже сім років живемо лиш би з дня на день, майже увесь час в нестатках. В такому віці дівчата колись веселились, танцювали, мали своїх кавалерів, наречених. Моєму ж поколінню все це було закрите темною завісою, витканою з війни, голоду і холоду. Ось чому смуток не покидає мене, особливо тоді, коли мені на хвилину стає добре. Тоді з журбою радість обнімається.
В кімнаті раптом потемніло. Зникло світове озерце, розлите на підлозі, видно, хмаринка напливла на місяць.
Микола взяв дівчину за руку.
— Тепер буде краще,— сказав він твердо.— Мусить бути.
— Вірите в це?
— Вірю. Нащо ж було стільки крові й сліз, якщо б не було віри в краще майбутнє.
— Е, коли воно буде?! — Саша недовірливо махнула рукою. — Поки краще стане, як ви пророчите, мине наша молодість, а може, й життя.
— Зате наші діти будуть щасливі.
— У мене не буде дітей.
— Чому?
— Я ніколи не вийду заміж,— промовила, закривши лице долонями.
— Що за маловірство, Сашенько! — картав її Микола.
Замість відповіді дівчина залилась гірким, ревним плачем.
Микола злякався. Почав заспокоювати, але вона не вгамовувалась. Тоді він обняв і притулив до своїх грудей. Саша здригнулась, глухий біль поволі почав стихати, вона глибоко зітхнула і замовкла. Неначе з вдячності за те, що заспокоїлась, юнак почав цілувати лице, мокрі від сліз очі, руки, що закривали обличчя, пахуче золоте волосся, пересипаючи поцілунки найпестливі-шими словами.
Дівчина поволі звільнилась від його пестощів.
— Ви скористались з моєї хвилинної слабості,— сказала.— Нехороше так...
Микола засоромився.
— Пробачте,— сказав він.— Мені жаль вас стало. Мені здавалось, що я приголубив свою рідну сестру. Прийміть ці пестощі, як від брата.
— Я не серджусь,— промовила дівчина.— Сама у цьому винна. Так гарно починався наш вечір і так якось нехороше скінчився.
— Він же ще не скінчився,— заперечив Микола.— Ми ще продовжимо читання або так порозмовляємо.
Того вечора вони сиділи далеко за північ. Микола розповів дівчині про себе, про свою родину, залишену в Галичині, про те, як скучає за нею і як йому хочеться туди вернутись.
— Зараз хотіли б вернутись? — спитала дівчина.
— О ні, зараз ні, не того я пішов звідти, щоб так вертатись.
Микола уявив на мить ту Польщу Пілсудського. Вона ще сама зализувала рани від шабель Будьонного, а вже скубла його рідну землю, гнобила і зневажала його батьків, братів, його віками поневолений народ-страждалець. Скільки разів поривався бідний народ скинути з себе ярмо феодалів-поміщиків, панів, багатіїв, що з давен-давна безсоромно захоплювали його землі, накладали податки і за їх рахунок багатіли все більше і більше і, нарешті, ставали панами усього краю.