Любов'ю ніжною і самовідданою. Овіяною тихим смутком і затамованою глибоко в серці. Якось так сталося, що він навіть не встиг сказати Орисі про своє почуття до неї (а втім, хіба вона сама цього не бачила!), як стало вже пізно: полюбила Грицька. Спершу Тимоха дуже боляче сприйняв цю не таку вже й велику несподіванку, бо теж мав очі. І напочатку, протягом цілого тижня, особливо безсонними ночами, перевертаючись у яслах (робив конюхом в економії), чого-чого тільки не передумав, яких найбезглуздіших способів не вигадував, щоб позбутися щасливого суперника. Але потім тверезий розум взяв-таки гору, розум і почуття до Орисі. І вже міркував тепер спокійніш і розсудливіш. Людська громада — не отара овець, щоб ото можна було, як тим баранам, з розгону лобами гуркатись. Аж поки котрийсь не позбиває роги другому і тим самим змусить зійти з дороги. Та й дівчина ж не вівця, якій однаково. На все життя пару собі вибирає. їй видніш. А невдовзі навіть заспокоївся. Оринине щастя було йому дорожче за його власне. А коли зважити ще й на те, що Грицько таки хазяйський син, а сам Тимоха — наймит ізмалку, то й зовсім виходить, що, може, це і на краще. В порядності Грицька Тимоха був упевнений, бо знав його змалку. А втім, у чужу душу не заглянеш. Отож стежив пильно за розвитком взаємин його та Орисі. А одного разу навіть застеріг: "Тільки, Грицьку, чесно гуляй. Сватати будеш?"—"Побачимо. А ти хто їй такий, брат чи сват?"—"В тім-то й біда, що Артема дома немає,— сказав Тимоха.— Коли б був дома, я тобі й слова б не сказав. Не брат, але вона мені все одно, як сестра рідна. Бо сестра мого найближчого товариша". Про справжнє почуття до дівчини, з парубоцької гордості, Тимоха нікому не обмовився й словом, тим більш — Грицькові. "Буду сватати,— сказав тоді уже й собі поважно Грицько і не стримався, щоб не поділитися радістю:— Уже й згоду дала. Десь восени поберемось". Після цієї розмови Тимоха зовсім уже примирився з неминучістю. І навіть згодом уже, на війні, коли над Грицьком, так само як і над ним самим, день у день висіла смертельна небезпека, ні єдиного разу в чесну Тимошеву душу не пролізла гадюкою огидна думка. А якщо й траплялось часом, що приверзеться уві сні казна-що (найчастіше: ніби листа з дому одержав, у якому сповіщали, що Грицька вбито), то вже спросоння ходив як неприкаяний, сам ліз на рожен, аж поки боцман Матюшенко не вліпляв йому кілька нарядів позачергового, і тоді матрос Невкипілий заповзято драїв палубу до сьомого поту. Щоб хоч із потом вигнати з тіла всяку оту гидоту. При зустрічі з Грицьком у Славгороді першою думкою Тимохи було, що як це добре на Орисю вплине в її теперішньому стані, після хвороби. Одразу сердешна дівчина оживе! А сам собі тоді ще дав зарок: повернувшись додому, не заходити до Гармашів аж до самого весілля. Щоб кислою пикою своєю не псувати дівчині настрій. І так би, мабуть, було, коли б не Артемове повернення. Але й то — думав, ідучи до них, що тільки в хату зайде, забере Артема, та й десь підуть собі. Бо є об чім поговорити. А вийшло інакше. Ще від порога, тільки-но глянув на Орисю та на тітку Катрю, і з їхніх голосів у відповідь на його привітання одразу збагнув, що в сім'ї якийсь негаразд, а може, й лихо якесь. То вже й не міг, хоч і дізнався, що Артема нема, піти собі, як то планував. Сів на лаві. Але не міг, як іще кілька днів тому, бути невимушеним, цікавим співбесідником. Більше слухав, що говорила тітка Катря (Орися теж була дуже небалакуча), а сам собі ламав голову над тим — що ж таки трапилось? Аж поки Мотря якоюсь фразою не розкрила родинну таємницю. Он воно в чому той негаразд! За три дні, після трьох років війни, Грицько не спромігся прийти. Чи ж таки, справді, не диво?! Що за причина? "Може, занедужав з дороги?"— щоб потішити, висловив здогад. Дуже ймовірно, бо за ці три дні ніде і він не зустрічав Грицька. І, ще трохи посидівши, попрощавсь і пішов. Думка була — просто до Грицька піти, щоб пересвідчитись. Бо розумів, що кращих ліків для Орисі не було, як звістка про хворобу Грицька. Але, звичайно ж, щоб зовсім не страшна хвороба! Але по дорозі довідавсь про пригоду в Дудчиному дворі. Виходить, не хвороба причиною. А що ж тоді? Чи не настала саме ота година,— уже сидячи дома тепер, думав Тимоха,— щоб стати віч-на-віч з Грицьком (дарма що й Артем дома!). Та й нагадати про оту давню розмову-застереження? Бо щось дуже схоже на те: може, тоді улестив-таки дівчину обіцянкою сватати, добився свого, а тепер думає: три роки вже спливло, то так і минеться. "Ой, ні, Грицьку!— аж скрипнув зубами парубок.— Не минеться так. Це вже будь певен, гидотнику!"
Легейда тим часом довів уже до кінця свою розповідь, жодного слова з якої Тимоха так і не чув.
— А що ж, Кузьма, за лісовики такі у вас?— спитав Артем.— Рябокляч нахвалявся.
— Не знаю,— знизав плечима Кузьма.— Ще не роздивився дома. Та хіба в нього мало рідні там, а то й просто підлабузників усяких. Але страшних дуже начебто і нема.
— Я це не від страху,— сказав Артем.— Але треба ж знати. Дядько Петро добре йому відповів, порівнявши Ліщинівку з нашим селом. З мобілізаційної точки. Одразу задній хід дав.
— Отакий він і тоді був: брехунець! — озвався Прокіп Іванович, маючи на увазі Рябоклячеву політичну діяльність у дев'ятсот п'ятому році. І згадав про патерицю, що лежала поверх ліжника. Сів на постелі, а тоді до зятя, що сидів найближче:—Ну, то подай* уже й ніж. Он на столі.
Кузьма подав тестеві ніж. Спитав посміхаючись:
— А що це ви будете?..
— А ось дивись — побачиш. Це в мене свій реєстр оруж-них у Вітровій Балці. З одного боку,— і він, як сопілкар, провів пальцями по зарубках — восьмеро. Це — не наші. Отже, три зубці — геть!— І він зрізав ножем три зубці-зарубки. А з цього боку — вісімнадцять. Це — наші.
— А що ж то один зубець уже й викришивсь?
— Це Титаренко Санько. Продав Гмирі рушницю, от і викришивсь. А зате ось нових... Так кажеш, Дудка Лука, Остюк Іван...
— Грицько Саранчук,— підказав Артем.
— Просто й не знаю, що з ним робити,— роздумливо мовив Невкипілий.
Та він же якраз всю кашу й заварив,— заступився за Грицька Легейда.
— Заварив Лука,— уточнив Артем.— Але в оцій, другій сутичці Грицько виявив себе якнайкраще.
— Та чи я не вірю вам! Але хіба скажеш, що з бідняків? Одрубник столипінський. Як не крути!
— То ж батько,— знову заступився Легейда.— А прожене батько з дому, от тобі й бідняк уже. Бідніший за нас із тобою. У нас хоч стріха над головою. Та й батько — коли б усі одрубники були такі, як Гордій, жити можна було б.
— Нічого не скажу поганого про Гордія. Та, правда, і в нас, на каторзі, були навіть з дворян. Та ще й не з абияких, з ористократів. Ну, це — як виняток. А не п'яний він був часом?
— Напідпитку, ніде правди діти,— признавсь Артем.
— Ну, тоді ще одно, останнє. А якби це не в Луки було, а в Горобця Микити, скажімо, чи й у тебе, Петре, що харцизяки оті шибки били б, що тоді б Грицько? Лука все ж таки родич йому.
На це промовчали всі.
— Ну, гаразд. Поживемо — побачимо. А поки що — рискнемо! Тільки зубець я тоненький зроблю. Щоб в разі чого і без ножа, нігтем сколупнути. На патерицю, постав на місце.
— Але розмові про це ще не край,— озвався Артем.— Коли вже хлопці, можна сказати, одчаялись на таке, не можна ж їх кинути напризволяще. Мабуть, саме час оце до організації загону братися.
Усі погодилися з Артемом. А в Легейди навіть уже й план був готовий. Пожитько скаржиться все на вовків, що ягнят з кошари тягають. То чи не зробити облаву на тих вовків? Попередити звечора тільки своїх усіх, з Прокопової патериці, а раненько й рушити в ліс. Які там вовки! На галявинці десь поставити рушниці "в козла" та й перекурити без поміхи. Поговорити. І командира загону обрати.
— Та щоб не матню якусь, не брехунця! А кріпенького мужика,— зауважив старий Невкипілий.— Бо за ці місяці дехто вже так заледащів!
— І першим ділом у стволи щоб заглянув,— додав Тимоха. (Не пропала даром наука боцмана Матюшенка, який за одну піщинку в стволі гармати давав по три наряди позачергово!)— А то, мабуть, є такі, що від іржі й світу не видно. Та, може, й присягу якусь.
— Не якусь, а червоногвардійську присягу,— сказав Артем.— Щоб одразу відчули, що це — не мисливське товариство, а таки справді гвардія революції. І прапор з написом: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!" Щоб зразу видно було, якої саме революції.
Потім поговорили ще трохи на цю ж тему: про засоби зв'язку, про гасло на випадок тривоги.
Надворі вже помітно згасав день. У напільне вікно червоне сонячне проміння, переломившись у намерзлих шибках, на протилежній стіні поклало мазки, як маки, червоні. Артем з неспокоєм поглядав, як вони, ті маки, швидко росли, дістали вже стелі. І перевів розмову на інше: про наймитські збори сьогодні увечері в економії. Мовляв, того й прийшов, щоб порадитись та разом з Тимохою і піти на ці збори. Тимоха не заперечував: удвох воно таки охотніш.
— Готуються. Антон в дуже войовничому настрої. у
— Це він ще не знає, що з його дружками, Кіндратом та Колодієм. А взнає, одразу прохолоне,— зауважив Легейда.— Але найбільша біда з ним, що — дурний. А від дурня ніколи не знаєш, чого сподіватися можна.
Несподівано для всіх старий Невкипілий заступився за Антона:
— Дурний, кажеш. А бач, забастовку не хто інший, він придумав.
— А для чого вона?
— Щоб заставити земельний комітет худобу між людьми розподілити. Кому вже там громада ухвалить.
— До весни про це й думати нічого!— заперечив Артем.— Де ж ту худобу оце взимку бідняк поставить?!
— А де ставили у дев'ятсот п'ятому році?
— Де ставили! Дехто і в сінях держав. Що тоді, на одну добу. А тепер на цілу зиму.
— У сінях і тепер поставить. На цілу зиму,— відказав Артемові Прокіп Іванович.— Нічого не станеться з ним. Ну, а коли вже такий аристократ великий, що страшно йому поночі у коров'ячий кізяк вступити,— прибудує до причілка зати-шок-загату із снігу. Тут же й копиця сіна-соломи. А як же інакше? До весни, кажеш. Та вони, як роззявами будемо, ще до різдва худобу ту роздадуть. І на законній підставі. Та тільки — не тим, кому слід!
— Як же це?— не зрозумів Артем.
— Одним махом. Підпалять сіно, солому, і край. Чим тоді бідняк буде годувати? Стріхою? А до кожного стога на луках, до кожного ожереду в степу сторожа не поставиш! Один на коні за півночі з усім впорається.
Артем на цих словах аж із лади схопивсь.