скорбота Іванова втішила: є на світі людина, якій він не байдужий.— Коса небоги-костомахи висіла наді мною на волоску. Ще трохи—й обірвався б волосок.
— Спаси й сохрани,— Русин звів очі на ікони.— Зашвидко тобі вмирати, Володимировичу. Молодший ти від мене, і справ маєш невирішених багато. Живи сто літ.
— В сто років теж буде копа справунків,— посміхнувся блідо Осьмомисл.— За життя приростаємо до землі тисячами ниток, мовби ми вічні.
— Правду кажеш,— погодився співець,— тільки різні у нас нитки. Вмирає смерд — він покидає тільки родину, котрій надокучив хворощами, волів та ораницю. Вмирає співець... він залишає перо й, може, недоспівану пісню. Князь залишає державу.
— Ще гірше, коли кидає державу в непевності... наступники його спроможні дуже швидко розвалити будівлю, яку він зводив усе життя, а перед ним коло будівлі цієї заходжувався батько його. Це ти мав на увазі?
Русин, щоб не хвилювати хворого, не поспішав з відповіддю.
— Хіба ти кликав мене для того, щоб я конче відповідав?— підвівся Русин з дзиґлика й заходив по ложниці. Був прямий, сива грива розсипалася по плечах. З постаті його кремезної і не вгадаєш, що книжник він, що довгі години просиджує за столом.
— Може, й для того, Йване,— підтвердив князь.
— Ти сам зело мудрий.
— Мудреці теж часом потребують поради,— заперечив князь.— Тим більше, я грішний. Не про мале річ. Річ про єдність і цілість Галицької землі.
— Боюся, що нинішні наші вболівання про цілість Галицької землі ні до чого. Запізно, княже. Треба було тоді...
— Ніколи не пізно виправляти помилку.
— Усьому свій час,— відказав Русин,— Дівку віддають заміж, коли вона розквітла, землю орють навесні, вино давлять з достиглих ягід. Хіба я тобі не говорив?
— Говорив,— погаслим голосом обізвався князь.— В мене тоді не було ні сили, ні охоти. Страшна смерть Настусина спричинилася до того, що я мовби духовно онімів, затерп. Пальцем не міг кивнути.
— Як на те пішло, Ярославе, то повинен тобі ще раз заперечити: не онімів твій дух, ні — ти просто злякався. Злякався за стіл свій, за життя власне. Тебе мучила думка, що за спиною, попіднімавши голови з отруйними жалами, чатують змії — бояри твої великі. Замість того, щоб рубати зміям голови, ти поїв їх молоком.
Русин повторив нині мовлене князеві через седмицю після того, коли підкуплені великими боярами лиходії черпали долонями охололий попіл з кострища на Золотому Току, на якому спалили Настусю, і розвіювали його на вітру, вигукуючи при цьому:
— Згинь! З щезни, відьмо! Лети на бескеття, на вертепи, де хрещений люд не ходить. Тьфу! Тьфу! Тьфу!
Князь тоді кволо хитав головою, раптово посивілий, лицем чорний від пережитого. Він остерігався навіть торкнутися власного меча, який повернули бояри. На руках він не мав посторонків, як у ту днину, коли страчували на Золотому Току Настусю, але бояри домоглися більшого: закували у вериги його волю.
— Не докоряй за старе, — ворухнувся, мовби хотів устати з ложа князь.— Прав ти був, що говорити. Тоді, однак, крім смерті Настусиної, не спроможний був щось бачити... про щось міркувати. Боярове мої кострищем тим випалили в мені душу. А я ж людина, Йване.
Русин мислено ставив себе на місце Ярославове й не був упевнений, чи теж зважився б торкнутися меча. Вго* лос же мовив інше:
— Зрозумілі мені людські страждання. Та опріч усього — ти глава землі, і про це тобі належало б пам'ятати. Вуй твій Ратибор при нагоді повторяв: "Князеві важче жити, ніж гридневі, але на те він князь, щоб ваготу двигати".
— Досить про минуле, не вернеш його, — просив Осьмомисл.— Рятуймо те, що тепер удасться порятувати.
— І це правда,— кивнув Русин.— Ти щось замислив?
— Так, — у голосі князя задзвеніла криця. — Лежу отут гнилим бервеном і думаю: зостанеться по мені в Галичі один князь.
— А Володимир?
— Володимир повинен умерти,— коротко, гостро, як мечем, відрубав Осьмомисл.— Вмерти до того, поки я ляжу на сани. Чи як порадиш... я покликав тебе для ради.
— Господи,— хронограф заслонив лице руками. Чи причулося йому? Вогневиця ж у Ярослава Осьмомисла. Він хворий... і від слабості ця бредня.
Потішав себе так, бо знав: князь при тверезому умі... і не в цю хвилю, зрештою, родився його нелюдський за* дум. "Сплодився він давно, мабуть, — терзався Русин,— а нині князь обрав мене суддею, щоб виніс я рішинець". Дорого би заплатив Русин, щоб не відповідати "так" чи "ні". "А я на перепутті: моє "ні" означатиме байдужість до майбутнього землі Галицької... моє "так" обагрить руки кров'ю".
Стримів посеред ложниці із затуленим долонями лицем, так стриміти довго не міг, мусив відповісти. Князь-бо ждав.
— Слухай-но, Ярославе, а інакше не можна? — шукав Русин третього, милосерднішого рішення, хоч робота ця марна, третього рішення просто не може бути. Якщо розділить Осьмомисл землю між синами, то вдвоє зменшиться могуть, і знову її топтатимуть полки угорські, ляцькі; сусідні руські князівства теж раді б відрізати від неї скибу. Коли ж сяде у Галичі Володимир... Володимир проп'є княжий стіл, запродасть край чужинцям або дасть на розтерзання боярам. Олег... проти сина Настащиного Володимир буде плести змови, сіятиме чвари.
О, брешуть лисиці на черлені щити!
Дивився Іван Русин в жахну криницю Осьмомисла й осягав глибину його роздвоєності: був він водночас батьком і волостелином. Два чоловіки сиділи в ньому непри-. миренні, дві ріки, що пливли в одному руслі. їх не розділиш... котрусь ріку треба вичерпати до дна.
— Баришся з відповіддю, Іване,— квапив князь.
— Я думаю... тут довго думати треба.
— Довго?— Осьмомисл гнівно глипнув на Русина.— Ти ж любив повчати: "Усьому свій час і місце. Завтра може бути пізно".
— Але ж нині не вмираєш! — вигукнув хронограф. І подумки, скоцюрбившись, плазував у кущі, аби тільки не відповідати. Дотепер не ухилявся від небезпеки і відповідальності, від допомоги й поради розумної кожному, хто її потребував. Дотепер... а нині ненавидів себе за нишкнення в кущах, дрібнів і коростявів у власних очах. А язик задубів, уста заніміли, не могли й не вміли зронити: "Вбий, отче, сина свого для добра держави".
Оціпеніння Русинове тривало довго.
Потім знову уявив себе на місці Осьмомисла й взяв у руки тверезі важниці. Розсудливо поклав на правий таріль жменю золота, що означало зов крові, прив'язаність до сина, батьківську любов, на лівий — кинув ребристий шмат криці. Це був символ обов'язку чолового мужа перед краєм. Якусь хвилину тарілі застигли рівноважно... в наступну ж таріль з крицею різко хитнувся вниз. Сталося. Двоякого рішення для Русина бути не могло.
Та чи міг, чи мав право міряти своїм мірчуком князеві почуття? В кожного своє розуміння обов'язку перед землею, на якій живеш.
Осьмомислові *ж сказав:
— В таких випадках, мій княже, порад у сторонніх не питають, бо ніякому дорадцеві не випадає намовляти когось до гріха. Треба тут радитися з власним серцем і сумлінням. Ти, мабуть, не забув, як у твоїй юності зворохо-бився Галич на чолі з дереводілом Чагром, сином Мику-ли? Отож, однієї ночі дійшло до Чагра, що син його Лют Лихвар підкупляв стражу, що відчинили ворота полкам твого батька. Тяжко пережив дереводіл зраду свого сина. В його волі було прощати й карати. Однак він звелів: упіймайте перевета й судіть. В нього, до речі, теж билося вітцівське серце.
— Я зрозумів тебе, Йване,— долинув до хронографа смутний голос Осьмомисла.— Можеш іти собі...
Того надвечір'я Русин довго йшов до своєї господи. Комонники й пішці, купці та рукомесні люди, жони й дітлахи галицькі обминали старця, уступали шанобливо дорогу. Досі містечани не бачили таким співця свого й хронографа, який завжди тримав голову високо, й завжди знаходив привітне слово для дорослого й малого. Тому сьогодні зустрічні люди позирали на нього з турботою: чи не зганьбив хтось Русина... чи не причепилася до нього слабість... чи не впало на його сиву голову нещастя? Котрась з сміливіших жон галицьких спитала про це старця. Він ніяк, як заспаний, не міг второпати причину її турботи, а второпавши, посміхнувся: "Ні-ні, жоно мила, все гаразд". І пішов далі. Адже не скажеш жоні, що в палатах княжих, коли зважував синівський обов'язок перед отчою землею і любов родителя, спало йому на думку написати колись про важниці, про золото й крицю на тарелях, про князя Осьмомисла й простого дереводіла Чагра. Дереводіл злетів ой як високо у своєму нещасті. Чи князь досягне його і зрівняється з ним силою духа?
III
Василько, син Чагрів, виплітає колиску...
Іще його син в утробі материній, іще Анна спить у колибі, вимучена першими переймами, а Василько виплітає синові колиску.
Синові...
Розпарив над багаттям ліщинове пруття, зігнув його в дуги, а вже потому клав лозину до лозини. Колискові дуги нагадали Василькові отроцтво на дністровому березі; на дністровому березі дереводіли, а часто й батько Чагр з ними, майстрували ладьї... білі ладьї з сухого, голосного, як дзвін, дерева ще світили ребристими кістяками, але у них уже вселився рух, стремління вихопитися на річкове плесо, гойднутися й попливти.
"Отже, колиска схожа на ладью? А таки так, бо життя — це плавба, людина починає плавбу з першої хвилі життя і закінчує її в деревищі, що теж схоже на ладью.
Початок і кінець, вони однакові для всіх, і колиска, і деревища нагадують собою ладьї, все однакове. Зате не однакова ріка, якою пливе людина. В одного вона чиста і прозора, в другого — каламутна, в того третього — кручена, звивиста, у того п'ятого — рівна до нудоти.
Від кого залежать вдачі наших рік? Ось моя, приміром? Від бога? Від дідька? Від мене самого? А чи від того, в якій ми колисці виростаємо? Але ж бо ми: небіжчик Лют, Ян, брат середущий, я, Настуся — мучениця—з одного лона вийшли і в одній колисці ви-гойдані, а які ми різні.
Може, долі наші залежать від материних співанок... співанки материнські ніхто на пергамен не записує, в кожної матері своя пісня. Для кожної дитини у неї інша пісня. Люту-первенцю Мама мугикала про скарб, якого не мала і про який снила, мені ж співанкою навіяла непокору, вічну ворохобу і вічне прагнення чогось... чого й сам не збагну. Настусі ж наворожила журбу.
Коли б це правда... коли б... то я б виніс свого сина на оце шумовисько лісове, хай шумовисько навіває у нього жадання волі, бодай такої дикої, як у мене, але волі таки вільної, без князя, і без бояр, і без старійшин, і без купця.
Коли б це правда...
А може, долі наші залежать від того, чим тую колиску вистелити? Поклала наша Мама Лютові в колиску резану, Янові — зміїну шкуру, мені — тріску стругову, а Настусі — сльози.
Коли б це була правда...