Його очі засвітили, борода затряслася, ніздрі дрожали раз у раз під напором здавленого віддиху.
– Як єй? Що то? Язік! Він зрадив мене, він – Аванес?
– Єввет, ефендім! – усміхнувся Івашко загадково. – Зрадив вас на своє і твоє добро.
Вірменин вхопився за голову.
– Що він знає про мої наміри? – говорив не своїм голосом.
– Нічого, але у дивані "ніщо" не одному скрутило в'язи. Шовковий мотузок також ніщо, а все ж…
Івашко повагом простяг руку до паші. У руці видніла маленька, чудовими браслетами та золотим філіграном викладена проста безцінна ікона… з Ечміадзіну.
Вид тої ікони поділав на пашу, наче олива на розбурхане море. Він вхопив ікону, притис її до лона і уст, сховав її на серце за пазуху, а відтак довгу хвилю сидів недвижно з головою в руках.
– Коли ікона у тебе – значить, ти один з наших. Чому ти, одначе, не говориш мовою вірменів? Не забув її і я, не забув і Аванес чи там Галіль-паша.
– Ні, я не з ваших, але я з України.
– Лях? – кликнув з переляком паша.
– Ні! Не лях, а русин, а ось тепер те саме, що й ми всі, – турок, підданий падишаха, якому най Аллах дає побіди всюди, лишень не там, де нам її не треба.
Паша віддихнув:
– Бісмаллах! А я уже злякався. Сеї ляшні тут між нами, наче вошей у правовірного, наче піску у морі. Кождий торгує душею і продає її за охлап з панського стола, а за гріш – любов, зраджує усіх і завсіди, хоч би й десять разів на добу. Проклята, підла грязюка людського роду!
– Що ж хочеш, пашо! Тому у цілій Порті нема у вищих урядах ні одного ляха. Найпідліший грек не зважиться повірити ляхові хоч би жіночі шаровари… Та ти мені повір, я справді той, що має дати знак до бою.
– Що ж приказує Галіль?
– Не кінчити самому замків на Дніпрі, тільки здати вистачить на оборону Алієві. Сам, забравши усе військо, особливо усіх яничарів, вирушиш до Персії вже тепер, щоби на тебе великий візир не ждав.
– Не розумію! Прецінь, як ми ударимо тепер, то персів розженемо на чотири вітри, і війна скінчиться за кілька місяців.
– Галіль постарається, щоби ви того року не билися, а дали час персам та георгійцям приготовитися.
– Ага!
– Наколи б не удалося, то знаєш, може, зиму у вірменських горах. Твоєю річчю буде звести похід ні на що. На весну він і так розлізеться з голоду, несподіваних морозів та вогкості, про яких ніхто з яничарів не знає і не сподівається. У поході усе залежатиме від проводу. Тому ти найкраще візьмися до якоїсь облоги. У переведенні намірів можеш повірити лише Сідханові, емірові курдів.
– Хто ж ще має брати участь у поході?
– Ділавер-паша з Діярбекіру і Текелі Мухаммед-паша з Вану.
– Текелій? Його можна би мати за деякі уступки.
– Без сумніву, се мадяр, дай йому багатий пашалик, дівчину, вино, то усе вчинить для тебе.
Паша кивнув головою на знак згоди.
– До справи берися по-вірменськи, а не по-турецьки, їдь завтра…
– Ще нині!
– Нині не можеш, бо мусиш того оттут молодця з товаришем відіслати козакам.
Дауд-паша глянув уважно на Юрка, відтак усміхнувся, але заперечив головою.
– Ні, не можна, жалую, але се ні на що не придалося. У степах роїться від татарів, над долішнім Дніпром є тепер до тридцять тисяч робітників, перевізників, моряків та вояків. Козаки пішли уже домів і перед кригою на весну не покажуться. У нас тут ще тепло, але там, на півночі, вже осінь. Тепер ніхто не переб'ється відси на Січ.
– Чуєш, вашмость? – звернувся Івашко до Юрка. – Не маєш чого висідати на берег, не переб'єшся. Козаки вернули домів, аж до весни нема чого їм надіятися. Але я попрошу пашу о листи до Стамбула, і вашмость поїде з нами як висланець Дауда-паші і до польського заступника у Порті. Згода?
Світ померк у очах Юркові, але згодився. На приказ паші принесли слуги стрій генуезького нобіля для Юрка, а язіджі виготовив потрібне письмо до пана Коханського, у якому поручав пана Юрія Угерницького його ласкам. Юрко мав привезти пану Коханському відомість, що замки на Дніпрі вже ставлять та що турки жадатимуть від Польщі покорення козаччини на Україні тоді, коли турки подбають про замкнення Дніпрового переходу у султанські землі. Оба потурнаки повчили Юрка про весь дотеперішній хід подій у дивані, про упадок Насуха, який бажав війни з Польщею, та про нового великого візира Мухаммеда, який пер до війни з персами.
Аж тепер відчинилися очі молодця на значіння Івашка та його плани. Він стремів попросту до розбиття Польщі при помочі Туреччини та до розбиття турецької імперії через збільшення значіння поодиноких її частин. Тому пов'язався з могучими вірменськими потурнаками Галіль-пашею і Дауд-пашею, які мали спонукати Туреччину до війни з Польщею, поваливши візира. Сам Абазе-бей мав стати намісником Ерзеруму, зібрати усі війська зі своєї провінції і під яким-небудь предлогом підняти хоробрих проти султанської власті. З сього могла випасти свобода для вірмен, несторіан і монофізитів у Сирії, независимість України та знищення кримського ханату.
Тому саме постарався Галіль-паша для Івашка про місце райса при флоті Мехмеда Чікалі-баші, який опікувався чужинцями зі західних держав у Стамбулі. Чікалі вислав його до капудан-паші Галіля з просьбою прислати більший флот проти сподіваного весною нападу козаків, а Івашко скористав з того і вступив до Очакова, щоби почати перші кроки по стрімкій стежці, що вела або високо, мало що не на престіл суверенної держави, або ще вище – на гак у Стамбулі.
Юрка просто осліпила велич замірів сеї дивної людини, у якій усе було загадкою, осліпила його тим більше, що він виразно бачив, як румелійський беглербег, найстарший між усіми намісниками в Європі, є, властиво, тільки сумирним знаряддям в руках райса звичайної собі галери…
Ні яничари, ні арнаути не дивувалися зовсім, побачивши зміну в одязі та становищі Юрка. У краях султана такі зміни лучалися часто. Нині робітник, завтра бей, позавтра баша, візир, а там – і шовковий шнурок або шкіряний мішок чи отруя: усе те по заслузі, усе в ім'я державної мудрості прибічної ради падишаха. Язіджі беглербега ніс за ними у шовк завинене письмо і аж на кормі віддав його молодцеві з поклоном та словами покірного прощання.
Дозорці, які ще попередньої днини вважали його тільки напіввільним слугою райса, клонили тепер голову перед висланцем беглербега. Івашко, за яким тої самої днини ранком Юрко ніс наргілю, ішов тепер з Юрком запідруку і гуторив з ним, мов із рівним. Одні яничари дивилися косо на гяура, але ось, заки ще кухар вернув з міста з кошами та мішками, надійшов приказ, щоби усі яничари з агою висіли на берег, їх місце мали зайняти звичайні баші божуки Алія-паші. Ага послухав сейчас і вивів своїх п'ятьдесяток мужів, а тридцятьох пестро одітих та всіляко уоружених піхотинців увійшло на їх місце. Півгодини опісля галера відчалила від берега та розвинула вітрила. Вітер, який стих був дещо над ранком, повіяв знову, і судно стрілою понеслося по плинних валах – до Стамбула.
4. Капудан-паша Галіль
Скоро та рівно плила галера, гонена струєю та вітром на південний захід. Весла спочивали, а каторжники звільна приходили до себе після дводневної важкої праці. Місце яничарського аги зайняв дюменджі та накликував вірних до молитви розбитим, баранячим голосом, що скрипів, наче правило від керми. Моряки пильнували вітрил, при сильнішому вітрі спускали дещо прив'язі, щоби вихор не пірвав полотна або не поломив щоглів. Коли втихав, прив'язі притягали до боку судна, так що вітрило ставало якраз проти вітру і виповнювалося ціле стисненим повітрям. Стрілою гнала галера, а тишина панувала на помості. Баші божуки їли або спали, дозорці грали в кості у каюті керманича, а інші разом з ключником сиділи у кімнатці під хідником та також не показувалися на помості.
Над кормою, на криші капітанської каюти, біля ліхтарні, там, де звичайно стояв вартовий, сиділи на коврі Івашко і Юрко. Бей поучував, що йому казати та робити у Стамбулі. При сьому оказував стільки проворності, зраджував таке знання обставин, що Юрко не стерпів вкінці і запитав:
– Слухай, Івашку, ви так знаменито визнаєтеся у всіх арканах османської статистики, що мені видається просто непонятним, як се усе можна було пізнати за несповна місяців…
– Я не уперше тут.
– Я чув се, що не уперше, і від пана Бялоскурського, і від вас, та ось, мимо сього, не розумію, як ви могли так собі з нічого стати так важною особою у цісарстві.
– Се довга історія, та хочеш, вашмость, знати, то послухай. Я перед тобою нічого не буду скривати, бо ти, певно, станеш мені союзником, коли почуєш, чого саме я бажаю.
Тут Івашко розсівся вигідніше й начав:
– Літ тому двадцять ось той сам гладенький пан Струсь, теребовельський староста, бажав відкупити від мойого батька його дімок на передмісті, бо хотів поставити собі там палац, а коли не хотів продати, пан Струсь велів його спрати нагаями так, що батько на третій день помер. Магістрат порадив матері продати хату, а коли вона не годилася, викинули гайдуки бідну запрацьовану людину на мороз із хати, бо се було в січні. Коли я брався не пускати панських посіпак у хату, оббили й мене до безтями і викинули з хати на сніг. Ледве соваючись на ногах та руках, добилися до коршми старого Якима, який нас і прогодував.
Аж весною моя мати оставила мене одним-одного на білому світі у п'ятнадцятому році життя. У коршмі старого Якима, який, щоправда, не був ще тоді старим, бували тоді, як і тепер ще не раз, візники, що возили у караванах товар у Аккерман або й у Перекоп. Раз навинулася саме така валка, і я, не бажаючи об'їдати свойого добродія, шагнув з ними у степи. Але ось судьба не дала мені спокійного життя, як не дала й спокійного духа.
По дорозі напали нас татари, порізали візників і купців, ще заки злучилися ми з караваною у Каменці. Мене та ще кількох молодших взяли у ясир та продали у Перекопі орудареві турецького вельможі, якого звали усі Чорним писарем, Кара язіджі, який саме підняв був ворохобню у Азії. Йому віддав я кілька важних послуг, і він дарував мені волю.
Саме тоді кипіло в усьому османському цісарстві від ворохобні. Один по другому повставали вони то у Анатолії, то в Сирії, то в Єгипті, то в Архіпелагу, а я познакомився гаразд з внутрішньою безсильністю Туреччини. З рук до рук переходив я, пізнавав звичаї та обичаї, всюди бачив я лишень користолюбивість, жадобу власті, розкоші, кровожадність, жадобу, морди та грабіж у військах падишаха, крайну безсовісність його урядників та сю дивовижну мішанину ісламу та страху, яка держить при купі краї Отаманської Порти.
Та ось попри те усе замітив я одно, а саме, що найпоганішим урядженням турецької держави є яничари, ті діти християн, яким відібрано усе, крім звірячої сили, яку використовують якраз для цілей самих тиранів.