Чорний цар надіслав на корабель великий запас в'яленого м'яса, різних лісових найсмачніших плодів, меду та доброї джерельної води. І все задарма! Край той був багатющій, справді Золота Софала! І молодий цар зінджів робив дарунки з царською щедрістю. У нього можна було б повчитися більшості наших правовірних, які вважають себе щедрими і гостинними хазяями!
Корабель, давно відремонтований, оновлений, повністю завантажений дорогоцінними набутками і невільниками. Перед відплиттям влаштували банкет для чорного царя. Мене танділ відіслав під час банкету на нижню палубу до зінджів-невільників. Поки я там займався з дітьми, нагорі зчинився галас, наче була якась веремія. Затим страшні крики конаючих людей, і на нижню палубу потягло смаленим м'ясом, паленою сіркою і нафтою. Я кинувся нагору, та біля ляди на верхню палубу мене перепинив один із покручів-хіласі і наказав вернути назад. Був він при повній зброї і в шкірянім панцирі. Спочатку я думав, що то зінджі-антропофаги підступно напали на бенкетуючих. А виявилось усе навпаки – і руббанові, і нахуді дуже сподобалися золоті обручки царя і золототканий плащ. Та й сам би він був найкращим товаром на невільничім базарі в Адені. Вони й намовили боцмана – танділа підпоїти царя і його охоронців вином з домішкою чистого аль-кахуля 8 та різного зілля. А коли на допомогу задурманеному царю поспішили його підлеглі, наффатіни їх попалили з вогнеметів. Отоді вперше в житті зі мною стався такий приступ смутку, що я ледь не помер. Я пролежав кілька днів без усякого руху і не міг нічого їсти, а тільки пив воду. Коли я почав потроху оклигувати і допомагати танділові-знахареві, то часто проходив повз чорного царя. Намагався мигнути йому, подати хоч якийсь знак, що я не з його ворогами. Він же зневажливо відвертався, наче б і не знав мене ніколи. Це особливо пригнічувало мене. І все ж я поклав собі визволити свого рятівника. Дуже важко було проникнути вночі на нижню палубу. По-перше, вартові. По-друге, інші невільники-зінджі, що ненавиділи чорного царя і всі його племена. І по-третє, я не міг звільнити його охоронців. Бо вони б вчинили різанину на кораблі. Й довелося б мені до кінця днів моїх жити в Золотій Софалі. Я зрозумів, що тільки завдяки зіллю зможу визволити чорного царя. Але ж як дістати потрібне зілля в танділа? Та допоміг випадок– почалась у кількох невільників страшна сверблячка на шкірі. Він, танділ, пояснив мені, як зробити розчин проти хвороби, і послав узяти порошок. Я здогадався, який з порошків сонний, і взяв його навмисне, ніби переплутав з потрібним зіллям. Узяв щедро, і добру частину сховав у вбрання. Коли танділ побачив, що я розбовтую, він ледь мене не прибив, бо я зіпсував стільки чудового індійського зілля. Він сам вилив мій розчин і приготував новий. Але тепер я мав добре зілля. Все останнє було простіше. Трохи зілля дидбану у медовий напій, зілля до пальмового вина охоронцям-бахрі, зайву чару аль-кахуля у чашу боцману-танділу. І добрячу добавку зілля в лимонне пійло, яке час від часу танділ давав невільникам, щоб вони не хворіли. Я дав спочатку нашим першим рабам пійло, а потім перейшов до зінджів-антропофагів. І в останню чергу підійшов до царя. Йому ж налив на саме денце, але він і того не випив, відвернувся… Опівночі, як усі добре поснули, я спустився і розв'язав сировиці на дерев'яних колодках, у які був приборканий чорний цар. Я покликав його за собою, але він не хотів іти – почав торсати своїх поснулих воїнів. Та нічого не допомагало. Тоді я взяв його пута і обережно поліз нагору, він за мною. Я допоміг йому спуститись у човен-каріб, що волочився за нашим кораблем на прив'язі. Туди ж я йому передав воду і їстівні припаси з його ж дарунків.
Подав і зброю. Він почав показувати, щоб я спускався до човна. Я відмовився. Тоді він мені показав, що мене замордують на кораблі. Щоб він не переконував мене і не наражався на викриття, я відсік линву човна-каріба. І за якийсь час човен розчинився у темряві. Більше я його ніколи не бачив… Вранці мене схопили воїни-бахрі за наказом руббана. Почали страхати різними тортурами, якщо не признаюсь, що допоміг втекти царю зінджів. Я мовчав. Тоді вони почали вимагати від мене присяги на Корані. Я ж виявив силу духу і сказав, що присягнуся лише в присутності каді й сторонніх свідків. А зараз, що б зі мною не робили, не збираюся давати клятву. Вони все погрожували, погрожували і, потримавши добу в ретязях, звільнили… А при розрахунку в Адені мені не сплатили й битого фалса. Та я добре відплатив руббанові і нахуді. Скрізь хвалився, з якими удачливими нахудою і руббаном я плавав, як їм шалено поталанило із золотом у країні зінджів-антропофагів. Я разів у десять перевищував їхні запаси золотого піску. Звичайно, знайшлися відвідувачі, які передали мої похвальби правителю Адена. Правитель вирішив арештувати їх за приховування свого багатства від податку. Щоб він цього не вчинив, руббан і нахуда змушені були і йому, і його чиновникам викласти великі хабарі… Ну, а про чорного царя ніхто із матросів і купців певного не казав. Тільки через кілька років мені розповіли, що жоден з кораблів, які попливли в ту частину Золотої Софали, не повернулися більше в рідні краї… Мені здається, що він повернувся додому і тепер був безжальний до всіх правовірних – чи були вони добрі люди, чи страшні негідники…" Отаку історію розповів мені мій новий друг. Він ще дуже багато розповідав усяких історій, але вони не такі повчальні, як ця. Тому не буду переказувати їх в одному листі, щоб не стомлювати тебе… Зараз же, після трьох років наших із ним мандрів у пошуках засобів до прожиття ми зібрали добрий врожай. Як кажуть лихварі, на наших срібних вівцях наросла золота вовна. Хоча ти сам розумієш, що ми з ним правовірні і жодного дирхема не давали під відсотки в лихву 9. А справи зараз у нас такі, що ми тимчасово розділились. Я чекаю купців з Калікута, що пливуть до Ханфу. Хочу дістати деякі цілющі рослини із південних китайських земель. Особливо хочу закупити зілля-діхроа, що так вдало вживають китайці проти болотної пропасниці та сильного жару при лихоманці. Думаю ще дістати зерна цього чагарника і спробую посадити поруч із деревцями бона в землі моїх предків. Мій же друг чекає тих купців, що звідсіля попливуть на південь Суматри. Там він думає купити товарів і поплисти в Золоту Софалу. Божевільна вигадка, але я не можу відмовити його від цієї мандрівки. Мене охоплює жах, як подумаю, що він попливе за тисячі фарсахів на здвоєному тубільному човні! Проте він доводить мені, що тубільці з Суматри аж ніяк не гірші мореплавці за правовірних, а може, навіть, кращі… Я йому перечити не можу, бо справді я плавав менше його. Хоче він потрапити в Золоту Софалу, в заборонні землі, з корабля жовтошкірих і зустрітися там із своїм приятелем– чорношкірим царем. Для чого це йому потрібно, достеменно не знаю, але думаю, що хоче він дістати щось незвичайного в краю зінджів. Жах мене проймає, коли подумаю, що може там із ним трапитись!.. Та він рішуче наполягає на своєму. Навіть призначив мені зустріч у краю моїх родичів, через два роки. Я уповаю на Милостивого і Милосердного, Отверзаючого Браму, що він дасть нам радість і щастя зустрітися в моїй землі і випити по чарочці бінт-аль-Йаману, досхочу пожувати соковитих пагонів кату10 і провести в дружній бесіді не одну зоряну ніч…" На цьому чітке арабське письмо переривалося й далі йшли латинські літери і всякі знаки місяця, сонця, зірок. І все було написано дуже рідко, просто кожна літера була наче окремо викреслена якоюсь червоно цегельною фарбою, а сонце, місяць і зірки були сині, зелені й золотаві.
29. КНИГА МАНДРІВ
Лоцман довго перебирав стоси рукописів і книжок, поки, зрештою, доволі наковтався ядучого паперового пилу та видобув нагору потрібний словник. За допомогою словника, а де й просто по пам'яті, почав розшифровувати запис. Слова виходили арабські, але зміст їх був зрозумілий лише лоцманові, бо вони означали висоту зірок і стоянок місяця.
Коли старий зробив обчислення, то зрозумів, що лист написано не в одному з портів Суматри, а на африканському березі, десь північніше Канбали1. Затим лоцман почав складати місяці й роки, щоб взнати, коли чекати Алі в Басру. Виходило – через рік, а якщо затримається – то пізніше, через півтора роки.
Розшифрувавши знаки, спалив на жаровні всі розрахунки, щоб ніхто не здогадався, що він знає, звідкіля Алі відправив потаємного листа.
Мандеєць сидів, грів пальці над жаровнею і міркував, чи варто відривати латинську частину і обпалити її на вогні? Тоді ніхто не взнає, де насправді був Алі, коли складав дивовижного листа. Та вирішив, що не треба. Бо ж раптом наскочать хашашіни і вимагатимуть, щоб сказав, що було в спаленій частині?.. Ще почнуть катувати… А при цілому папері йому, найкращому звіздареві Басри, буде легше збити з пантелику хашашінів…
Він ретельно згорнув листа, вклав до бамбукового футляра, а футляр сховав межи книжками та інструментами.
Наступного дня його винайняли сусіди – купці, щоб він провів по Шатт-ель-Арабу сафіну з вантажем сандалового дерева та мангрової найкращої жердини і кори з Аль-Кумру2. А там далі по Євфрату вгору і по каналах до землі Харранської.
Повернення додому не принесло йому радості – він зразу кинувся до схованки і не побачив там бамбукового футляра з листом. Усе інше лишилось недоторканим.
"Значить, днями навідаються до мене в гості хашашіни",– вирішив мандеєць.
І справді, небавом до нього завітали пізно ввечері купці, що збиралися мандрувати до Китаю морським шляхом. Усі в темних бедуїнських плащах, вільним кінцем чалми прикривали лице.
Першим у будинку відкрив лице найстарший літами, і лоцман пізнав у ньому одного купця з Шама. Цей був правдивим купцем і його добре знали купці та руббани з басрійського порту. Він уже кілька разів відбував далекі подорожі, а в благословенну Мекку подорожував аж три рази. Після всіх належних вітань сірійський купець почав вибачатись:
– О, достославний шейх! Окраса всієї вченої Басри, кладезь мудрості, скарбниця знань! Вибачай нас, просторікуватих, що ми прийшли так пізно! Але бувальці казали нам в хані, що це єдиний час, коли тебе можна напевно застати вдома, бо щоночі ти спостерігаєш небо! Вибач, вибач нас, достославний муж!..
Запрошуючи їх до господи і далі на дах, мандеєць думав, що цей, напевно, не з хашашинського кубла гадючого.