І далі вітер-польовик дихав розімлілим зелом і землею.
"Отже, вирішено: ВІН візьме її".
Боярин свиснув на коня, що попасався поблизу. Ко-монь потряс гривою, заіржав. Мовляв, чую тебе, пане.
І тут же йому відповів інший кінь.
Бояриня Параскева випливла з-поміж трав і хлібів, видно, плавання її було нелегким, довго шукала в полі мужа, бо верховець її змокрів, обличчя ж Параскеви посіріло від пилюки.
Скочила з сідла перед остовпілим чоловіком, впала до ніг.
— Не чини того, що-с задумав,— простогнала.— Я догадуюсь... давно помітила: важиш на сестру.
Упав грім на різдво.
Відступав од неї переполошений, вона првзла за ним на колінах і хапала за ноги. Плечі її тремтіли від плачу.
— Ти ЙОМУ Настусю готуєш. Не каліч дівці життя. Досить, що мене скалічено.
— Звідки знаєш про Настусю? — хрипів. Вхопив жону за розпатлані коси.— Звідки?
— Очі твої виказали, Янчику. Недомовки, усмішки. Нині, коли-м похвалилася тобі, що Настуся любить купатися біля броду, ти проговорився: варто б, мовляв, поглянути, яка вона тілом, чи красна. І я здогадалася. Адже правда, мужу, йдеш підглядати дівочу вроду, прицінюєшся, чи зможеш ЙОМУ дівку продати,— сипала слова уривчасто, сльози котилися по миловидному лиці, залишаючи чорні борозни.
Коби лише на лиці борозни...
Ян наготовився було потішитись з жінчиних страхів, навіть посмішку приклеїв до губ. Та враз зірвався:
— Виджу, вгадала-с. — Жінчині мокрі очі, розкуйовджені коси, брудне обличчя і розпухлі губи, уся її принижена постать сколихнули в ньому огиду. "Бач, за Насту —синим вінком побивається, свого ж не вберегла з старим князем... сука. Мені така досталася... якщо мені таку всучено, то й Настусю такою комусь дам, хай поплаче. Чому комусь має бути краще, ніж мені?"
Ледь не випалив Параскеві усього. Нова думка згладила першу:
"Ніби винна вона, що старий князь на сироту полако-мився? Хіба я винен, що не вродився боярином? Такий світ. Світ нами крутить, розщибує, лише найловкіші втримуються в сідлі, слабаки падають і повзають під копитами. І я поповзав... Настуся — моє стремено, при помочі якого вихоплюсь на коня. Так".
— Ні-і-і!!! — полетів полем Паращин зойк.— Як же воно, Янчику, га? Змалечку вчила-м Настусю: світ добрий, люди добрі, шукай, дитино, всюди і в кожному добра. Хотіла-м, щоб вона не проклинала світ, як я. Аби жила у ньому ясно.
"Хто б міг подумати, що це Параскева Настусину казку будувала?"
— Так треба, Параскево,— подобрів і гладив її тремтливі плечі.— Треба для мене, для тебе, для Настусі теж. Тому прошу: нікому про це ні півслова. Хай бог тебе боронить. Мене ж ти знаєш. Уб'ю.
Торкнувся ножа, що висів при чересі в окутій сріблом піхві.
Глава шістнадцята, з літа 1187
За вікном княжої ложниці шуміла злива. Громові коні, трохи запізнілі для вересня, викрешували копитами блискавиці на Золотому Току й притьмом бігли за Дністер пожирувати на розлогій оболоні. Князеві Ярославу Осьмомислу забаглося взяти наопашки теплу опанчу й вичовгати на ґанок, щоб послухати, як з невидимих хмар, що десь там у високості згурмлені в чорні отари, випрядаються тисячі тисяч дощових ниток.
Лічець Гарасій Вірменин, при столі сидячи, голосно й співуче, як дяк у церкві апостола Павла послання, читає книгу, що зветься "Хронографією", складену грецьким дієписцем і філософом Михайлом Пселлом. Книга ця вельми коштовна І рідкісна, привіз її з Константинополя єпископ Козьма разом з іншими дарами від кесаря Ману-їла. О, воістину по-царськи розщедрився тоді Мануїл... і на слово Осьмомислове, яке мовив до нього через своїх послів, радо пристав: помирився з братаничем своїм Андроником Комненим, котрий шукав оборони й прокормления у родича свого по матері князя галицького. З усіх дарів Ярослав найбільше книгу цінував, читав її залюбки і навіть, піддавшись умовлянням Івана Русина, готувався її перетлумачити на русинську мову. Готувався...
Ех, не одна борозна засохла на його полі, яловіє поле облогом, бо й третини не виорав: закоротке життя дано людині.
Князь Ярослав Осьмомисл сидів на постелі, обличчя його в променях світильників, що горіли на столі, видавалося посвіжілим, а запалі очі проясніли утихомиреністю.
Полегша наступила після тієї пам'ятної ночі, коли приходив до нього хмільний Володимир. Дрімали, очевидно, в жилах старого князя невідомі сили, припасені на останок. Гнів і жаль на безпутнього сина, страх, що зоставляє галицький стіл на непевному роздоріжжі, прагнення знайти раду на лихо, яке насувалося, воскресили в ньому бажання жити.
Чи надовго?
Довго-недовго, треба однак щось діяти, аби будівля величава, підвалини якої закладали дідо Володар та батько Володимир, не захиталися в ту ж мить, коли зімкне навіки очі.
Ох запізно замислився над головним старий Осьмомисл, ох запізно.
А може, відступить Морена бодай на два-три роки? Відступить, Маріє?
Кликав кормилицю Марію в снах, у мареннях, і часом наяву прислуховувався, чи це припадком не її шкуряки топають за дверима. Чекав, що появиться на порозі. Мав на думці їй сказати, що коли відхлипає болесть, то по-батьківському, як вона не раз просила, заопікується малими людьми, по-новому правитиме стерном княжим.
Марія не поверталася, а князь, зрадівши полегші, повелів, щоб печатник Ян кожного ранку приходив у ложни-цю із звідомленнями: чи не судять криво у волості смердів, чи не ворохобляться вони й чернь градська від утисків і грабунків боярських, княжих та монастирських тіунів, чи щедро уродило цього року жито, чи не ростуть ціни на сіль.
Ян і до цього переповідав князеві новини, добуті від видоків, котрих Осьмомисл, подібно як батько його, тримав не лише в своїх городах, а й по чужих волостях. Мав він також довірених мужів при дворах імператорів грецького та німецького, короля угорського і князів ляць-ких. Але дотепер Ян починав звідомлення про події й новини з-поза меж Галицької землі, домашні ж справи відкладав напослідок, вони, мовляв, од нас не втечуть. Коли ж князь Ярослав велить з них починати, то — будь ласка. В душі печатник глузував: "Не діждешся, княже, щоб я виклав тобі, мов на долоні, всю галицьку правду. Півправди... четвертину та й то просіяну розкажу. Не дозволяють великі бояри тривожити тебе домашніми абищицями. Потішу я тебе хіба новиною, що воєвода чільний Костянтин Сірославич, замість сербів, котрі відпросилися на отчу землю, найняв на службу полк болгар... найняв і повів на порубіжжя ляцьке. Болгари прийшли при добрій зброї, мечі їхні, сам відаєш, примусили торік гречинів визнати царство Болгарське яко волость непідвладну Цареграду. Нині серби .цього домагаються, і якщо бог поможе, то станеться по-їхньому. Фрідріх Барбаросса, імператор німецький, прислав свого посла з дарами, питає німчин про твоє здоров'я. Король угорський водно шле хартії до ляхів: смерті твоєї ждуть сусідоньки. Але ні, й цього тобі, осподине, теж не повім. Княжич Володимир вирядив учора всупереч твоїй волі гінця з грамоткою до Романа Мстиславича Волинського, в грамотці пише: "Бути шлюбові мого сина з твоєю донею, княже Романе, хай тільки-но помре мій отець". І тут з дня на день очікують твоєї смерті. О бачиш, і цю вість мушу втаїти від тебе. Далі... В Новгороді Великому й по всій Русі північній пошесть ходить, нема ні города, ні весі, ні дворища, в яких би не слабували люди, але, слава богу, вмирають мало. Великий князь суздальський Всеволод цього літа міжусобицю .рязанських князів усмирив мечем: узяв у землі Рязанській великий полон, многїї города і весі розкидав і попалив. Те, чого він не доконав, доконали погані половці, котрі теж ходили на Рязань.
Скрізь і всюди тлум, руїна, смерті, змови, лукавство. І так діялося справіку, бо й лічець Гарасій вичитує з "Хронографії" грецької:
"...Прибічники Феодори знали, що сестра її заздрісна, вона радше допоможе сісти на царський стіл конюхові, аніж погодиться правити разом з нею..."
— Доволі, Гарасію,— перервав Осьмомисл читання.— Йди і відпочинь. Відсипайся...
"І набирайся сил на майбутнє,— подумав про себе лічець.— Не вірю в твоє одужання, княже. Полегша оця — перепочинок перед далекою дорогою". Князя, однак, лічець послухав, клацнула за ним дверна клямка.
Князь залишився один.
Останнім часом Ярослав шукав самоти, дарма що самотність його була умовна: після відвідин Володими-рових приставлено до порога ложниці двох воїв, вої пантрують також на переходах і на ґанку і стережуть дворище пильно.
В спокою і безпеці розмотував князь своє веретено. Сумніви напали на Осьмомисла. Він сподівався, що перемацає пучками безконечно довгу нитку й бодай самого себе переконає, що на ній менше, ніж на батьковій, ґудзів: він княжив мудріше, чесніше, з більшою користю для рідної землі.
Отже, різні наші нитки, отче...
Різні?
Чого ж тримає нині одне повне веретено, лише одне веретено, а повинно бути двоє? З цього виходить — як усе просто і ясно,— що він, успадкувавши від батька веретено і прядучи мовби свою нитку, насправді ж продовжував прясти нитку батькову. Мусив прясти, бо був один кужель, одне повісмо — одна ж земля.
Отже, ніякої різниці нема й не було?
Сумно...
Заплющив очі, бачив уявні кужіль і веретено. Хто тепер продовжить його нитку, Осьмомислову? Володимир — син безпуттєвий, ледащо? Олег Настусин? Він жадав би, щоб продовжував Олег. В того ясний ум, до книг охочий і до меча. В праці — наполегливий, на бранному полі хоробрий, землю отчу любить. Чом не князь для Галича? Шкода, ненавидять Олега великі бояри, Нас-ташиним сином, а не Ярославичем, величають між собою. Може статися, що по його смерті брати не поладять, і з цього скористається Роман Мстиславович волинський, він давно позирає заздро на Галич. Хто знає, чи не він якраз, відклавши многотрудне веретено Ростиславичів, почне прясти в Галичі свою нитку. Веретено Ростиславичів закотиться під лаву й про нього забудуть назавше.
— Не допусти цього, господи,— благав побожно князь.
Веретено Ростиславичів лежало у нього на колінах. II
Іван Русин переступив поріг ложниці.
— Чолом тобі, княже. Кликав мене?
Не бачилися давно, тепер один одного міряли поглядами. В Русиновому серці заскимлів жаль: звела хвороба Осьмомисла на нінащо, лежить на постелі вихуділий і білий... такий білий, мовби смерть уже поклала на нього свою печать.
— Міг би прийти, Іване, й без зову,— дорікнув князь.
— Не пускали до тебе,— Русин присів на дзиґлик біля ложа.
— Полегшало, здається, мені,— князь запримітив щиру скорботу на лиці хронографа...