Я не тямлю діточої віри, не розумію твоєї, але я люблю її і усіх її поклонників, бо її поклонники не є мені ворогами. О, як солодко вірувати, що не увесь світ є мені ворогом. Але ось правду сказав ти. Материне молоко обзивається у мені м'яким почуванням. Йому я не піддамся і з раз вибраної дороги не зійду. Хотяй, отже, пускаю тебе зі Степаном на волю…
– Зі Степаном?
– Так, сам-один не дав би собі єгомость пан Угерницький ради у диких полях. Не тішся, одначе, наперед, може бути, що нам і не доведеться вийти на сушу в Очакові. Тоді мусітимемо ждати до другого року. За се обіцюєш мені поїхати до Петра Конашевича. Знаєш його?
– Чи знаю? Звісно, що знаю, бо від нього мали ми пернач і шапочку…
– Ну, то гаразд! Йому поклонишся і розкажеш, що знаєш про мене. А накінці скажеш йому, що я його друг і що може на мене числити у всякій потребі, особливо, де розходиться о… ну, якби-то сказати, о боротьбу…
Очі Юрка блиснули, він поклав руку на плече чоловіка, який був паном його життя і смерті, і сказав:
– Не крути, Івашку, кажи правду, де йде о добро України! Ти потурчився, побусурманився, забув Бога, матінку його святу, та рідної землі не забудеш ніколи, бо ти, щоправда, недобрий чоловік, ворог Христа, слуга диявола, но ти не підляка – не лях!
– Гей! Не лях я, не лях.
Огонь скаженої лютості змінив лице Івашка на хвилину у прямо диявольську маску. Він вхопився за голову та зірвався з дивана.
– Судно наліво під вітром! – закричав моряк, що стояв на сторожі біля ліхтарні, яка находилася на криші каюти райса.
– Ти поняв мене, вашмость? – спитав бей, виходячи.
– Поняв!
Судно, яке стрітила галера, було великою галеоною, що везла харчі та начиння для робітників до Очакова. Від райса дізнався Івашко, що румелійський беглербег Дауд-паша велів відновити на Дніпрі Тягинку та Аслан-керман проти козаків Польщі та наругу, яка сама мала доставляти робітникам беглербега поживу. Галеона не могла з причин противного вітру доплисти до Очакова, тому намагалася доїхати у лиман річки Телигол. Івашко видав приказ плисти просто до острівця Кінбурну напроти Очаківського заливу.
Тої самої днини двох веслярів упало під нагаями дозорців – один вірменин, а другий албанець зі Скодри. Обох кинуто у спід корабля, де вірменин ще перед вечором помер, а албанця, якому розковано руки, найшли повішеним на гаку. Сейчас запасні викинули трупи у воду. Та у хвилині, коли тіла бевхнули собою у воду, заворушилася хвиля довкруги, звідусіль стали напливати якісь потвори. Їх плавці раз у раз показувалися над водою, а хвилями видко було і широко відчинені, з рядами страшних зубів уоружені горла. Були се акули, які переверталися у воді на спину, щоби досягнути здолу свою добичу. Два тіла розплинулися прямо, наче віск у сковороді. Через хвилю здавалося, що вони ще живі, – се акули рвали зубами їх на члени, руки й ноги металися, наче живі, аж усе щезло, і тільки велика, товста червона пляма остала на поверхні.
Юрко затрусився і поблід увесь, дивлячись на се; Степан похмуро відвернувся.
– Якщо останем тут ще рік, не мине і нас те саме, – проворчав.
– Бог ласкав! – відповів Юрко. – Хто знає, може, й незадовго покинемо каторгу та знову побачимо наші зорі, води й рідню. Не кидай, брате, надії!
– Бо тобі, може, воля цвіте, мені вже ніколи! У тебе є гріш, свояки, а у мене "шапка-бирка, зверху дірка, соломою крита, вітром підбита". На нас, бідаків, нема Божої ласки у недолі! – Степан махнув рукою.
– Гріх тобі таке казати, Степане! Ось послухай!
І він розказав товаришеві сю частину розмови з Івашком, це сей обіцяв їх обох випустити на свободу. Сей аж остовпів, почувши те все, день ходив, мов запаморочений. Кілька разів обірвав за се батогом або папучом, одначе усе те не робило на ньому вражіння. Коли запала ніч, він вийшов за Юрком на кришу каюти, і там ждали оба дня. Каторжники напереміну спали й гребли веслами усю ніч.
Аж ось на сході зарожевіло небо, свіжий, холодний уже вітер подув сильніше зі сходу – і перед очима товаришів розвернувся вузький довгий півострів Ялі-Комлі, порослий лозиною, піщаний та плоский. Був се просто відсип Дніпра, який саме тут осаджував та згортав пісок і намул. Коли сонце зійшло, оплила галера далеко у море, у сягаючий пригірок, і вплила у залив, у який вливаються Дніпро, Березань, Бог та Інгул.
На кінці півострова лежав маленький острівець Кінбурн, низенька піщана надма серед мало що солоного моря. На острівці аж роїлося від шатер, човнів, людей. На березі Ялі-Комлі видко було також цілі каравани верблюдів, возів, ослів, навантажених чималими в'юками. Мимо вчасної пори човен та пороми возили ненастанно ті в'юки з Ялі-Комлі на Кінбурн, де переладовувано на широкі, плоскодонні байдаки.
Всюди видко було галери, які пильнували роботи та стерегли її від нападу. Навантажені байдаки їхали на веслах угору заливом у дніпровське гирло. На березі стояли рядом гармати на лорах без коліс, видко, приладжені до перевозу у замки. Всюди видніли шатра старшин зі золотими півмісяцями на шпилях. Крики наставників лунали у воздусі та мішалися з криками мев, чайок, пеліканів, диких гусей, журавлів та всілякої другої пташні, яка летіла у вирій, а у перелеті тут усіла для відпочинку та набирання сил.
Аж тепер нагадав собі Юрко, що вже настає осінь, і там, на півночі, жовтий лист устилає землю, а зимові ворони крячуть на оранці. Оттут не було ще її. Коли втих холодний північно-східний вітер, потепліло відразу, і дружини робітників весело хляпалися у воді. Послушна кермі галера полишила направо усю юрбу робітників та кораблів і поплила просто на північ.
Не була се легка плавба, бо маса води, яку приносили ріки України, перепливала заливом на отвертий простір… наче яка велетенська ріка. Напівперек струї прямувала галера до вузького в'їзду в Очаківський лиман. По обох боках здіймалися понурі темно-сірі маси – се прибережні форти, ще дальше за ними на стрімкому узбіччі велетенська маса мурів з півмісяцем на шпилях веж – се Очаківська твердиня. З темних амбразур визирали чорні гирла гармат, а вершками пересувалися тюрбани варт, які безнастанно пильнували тої головної опори султанської власті на Білому Березі.
– Ело гашт улє іллаї, – закликав райс, коли портові варти спустили ланцюги, якими був замкнений в'їзд до пристані.
Усі вірні поклякали на своїх коврах і прославили ім'я Аллаха та його пророка, а хвилину опісля галера причалила до набережної. Миттю піднято щогли та вітрила, вивішено прапори, попідношено весла. Мов мертві, повалилися каторжники біля своїх весел на поміст і позасипляли камінним сном. Одначе ніхто зі залоги не вийшов на сушу, тільки кухар з двома кухтиками на купно свіжої поживи та райс з двома яничарами та Юрком, що ніс за своїм паном дорогу, самоцвітами та золотом прикрашену наргілю і невелику шкіряну подушку. Він ішов просто до твердині, якої спустний міст опустився перед ним…
Та все-таки не удалося йому увійти до самого беглербега Румелії Дауда-паші, бо сей ще спав. Ніхто з придворних беглербега не знав Івашка, а його ім'я не було йому звісне. Мимо того, найстарший євнух Дауда не рішився піти будити свойого пана, але тоді Івашко сказав спокійно й рівнодушно:
– Не моїм чубуком поторощать тобі п'ятки каваси, коли не послухаєш: тому й мені нічого спішитися. Шкода було б гарного чубука, – розсміявся, – правда?
– Аллах акбар! – закричали раби беглербега і стали напирати на євнуха, щоби той збудив-таки пашу.
Між тим Івашко сів собі на свою подушку, взяв наргілю, подану йому Юрком, і під час, коли оба яничари станули по боках його, наче вартові з мушкетами, бей окружився клубами пахучого джебеллі.
Але недовго прийшлося йому ждати. Може, за чверть години прибіг той сам євнух і, шатнувши глибокий поклін, заговорив:
– Прости, ефенді, що собачий твій раб не пізнав твойого високого достоїнства. Звольте, газретін, увійти до селямлику беглербега, який дожидає дорогого гостя.
Мовчки пройшов Івашко у супроводі євнуха й Юрка через майдан твердині, де саме відбувалися ранні вправи яничарів. Мимохіть здержався і з дивним блиском очей приглядався довгим лавам рослих мужів, які на даний приказ з математичною точністю виконували військові рухи, їх бутний вигляд та войовнича стать мусіли кождому подобатися, та не видко було уподобання в очах Івашка. Він пересунув рукою по чолі, немов відганяючи якийсь прикрий спомин, чоло насупилося грізно, а кулаки стиснулися.
Зі зачудуванням глядів Юрко на нього, але бей швидко отямився і увійшов поважним кроком через укриту браму на друге подвір'я твердині, яке лежало вище, чим перше. Оттут, у властивому замку, був селямлик Дауда-паші. Румелійський беглербег пробував у Очакові лишень короткий час, тому й не мав зі собою усеї двірні. Євнух, панський повірник Кяс, язіджі, кілька рабів та одна чи дві невільниці – се було все. Тому-то він і не мешкав у палаті, яка стояла посередині вищого замку, лишень у вежевих кімнатах північно-східної башти. Вправді, Алі-паша просив його до конаку у гостину, бо Дауд-паша був висланцем падишаха та стояв вище від нього, але Дауд чомусь не захотів з того користати.
Вузенькими східцями серед темних, понурих мурів вийшов Івашко на третій поверх вежі. Тут не було нікого, лишень при вході стояли вартові арнаути. Тут пустив євнух Івашка передом, а сам станув поруч вартових, щоби не допустити нікого до дверей пана.
На м'якому коврі сидів, спершися на шовкові подушки, споро сороклітній чоловік, видко, вірменської крові, з чорними лискучими очима та чорними бровами. На ньому був багатий турецький каптан та широкі сині шаровари, в руках люлька та чарка з кавою.
– Сагагі газднейніз хаюр плеун, ефенді? – поклонився Івашко поважно, але не невільничо, от як молодший поклоняється старшому.
– Не хабер?
– Сен білірсін, ефендім!
– Приходиш від Галіля-паші?
– Ти сказав, пане!
– Чому не приходиш сам, без рабів?
– Се не раб, а, впрочім, він і так не уміє по-турецьки.
– Чок єї, пек єї! Відправ його.
– Ти знаєш, пане, що його нам буде потреба.
– Так? Ну, сідай та покріпися!
Івашко сів побіч паші, налив собі кави у чарочку та звільна, покурюючи люльку, смоктав її, видко, з розкішшю.
– Приходиш від Галіля-паші? – спитав Дауд.
– Ні, я доперва туди їду, бо прийшов час сповнення його і твоїх мрій з часів Ечміадзіну.
Наколи б їдовита гадюка була вранила пашу, не підскочив би був вище, чим ось тепер.