Скільки надії у нім, стільки й смутку....
Зупинив машину.
Вдивлялися одне в одного з такою зосередженістю, неначе вичитували думки. Аж ось Стефця не витримала, знову відвернулася і побігла до дороги, де на неї чекала радгоспівська полуторка.
— Ха-ха!! – артистично розреготався Владьо, лишившись наодинці. – Їй, бачте, мати спокою не дає: виходь за Владя!..
Замовк. Пригадав кожну хвилину, кожну подробицю цієї несподіваної зустрічі і знову зайшовся вимушеним сміхом, але вже не таким бездумним і їдким. Щось віднайшов у Стефчиному погляді, позиченого від власного настрою.
Вихоплював з пам'яті тремтячі вуста, чорняві очі, налиті дівочі ноги...
Калейдоскоп видінь крутився перед очима, проте якимось внутрішнім зором він споглядав не їх, а нібито самого себе, тільки збоку. Прискіпливо стежив за кожним рухом своїм під час зустрічі, за кожним словом, аж поки не усвідомив, що непевність, котра живила помисли його, поступово розвіюється, наче вранішня мана; що саме буття його в цьому селі, посеред цього поля, набуває цілком реального змісту і сенсу. А, відчувши це, з полегшенням зітхнув, аж, наче висповідався сам перед собою. І в роз'ятреній уяві його знову вибухнули тьмяним спалахом Стефчині очі, і той спалах ще довго світив йому над борозною, над птахами, над цілим полем.
Орав... І нескінченною ввижалася йому ця борозна. І теплом бриніла душа: "Стефця…"
1973 рік
МОВЧАННЯ ВІЩОГО ПТАХА
1
З хати Кирило Кошич вийшов аж тоді, як побачив що ріка почала заповнювати обійстя, і пагорб, на якому розташувалася його садиба, перетворився на мізерний півострівець, котрого теж ось-ось мала поглинути сіра каламуть течії. І поєднувався він тепер із сусіднім — лише вузесеньким серпаночком кам'яної коси, що й сама з хвилини на хвилину могла зникнути під водою.
— А таки вирвалася… — Кошич мовив це без розпачу, і навіть без остраху, нібито йому особисто зашкодити стихія не могла; наче це не його хата – єдина з усього села – опинилася за якихось три-чотири кроки від знавіснілої річки, котра п'ятнадцять років обмивала своє затісне річище і терпіла. Хоча хтозна, може, саме оті п'ятнадцять літ і відміряно їй для терпіння?..
Він замкнув двері і ще кілька хвилин стояв на ганку, то окидаючи зором розбурхану річку, що підточувала пагорб довкола його хати, то поглядаючи на крицево-сіре небо, що повільно і тяжко відроджувалося із сум'яття нічної грози; чи на маківку гори Кричевиці по той бік Дністра, на якій, наче у поруйнованому гнізді, прокльовувалося із сивого овалу світання сліпе, холодне й безпомічне сонце.
Кошич добре розумів, що повінь породжена не тією зливою, яка три дні шумувала в їхній долині й аж оце зараз, на світанні четвертого, нарешті вгамувалася; а що десь там, далеко в горах, заходилося на ще страшнішу негоду. Проте передчуття все ж таки підказувало йому, що навіть там стихія утихомирюється, і що хати його Дністер уже не затопить. Оце ще, може, підступиться до високого, на метр над ґрунтом, підмурівка (навмисне клав його таким, бо знав, що колись та дійде до повені), й упокориться.
…Так, справді, цього разу йому вдалося передбачити геть усе: і що після двох тижнів майже липневого тепла спаде на землю мороззя; і що після отих нічних холодів раптово найдуть густі тумани, які з'їдять паморозь, але так завісять долини, що не можна буде відрізнити дня від ночі; й оцю зливу… Він і сам не міг збагнути, як це йому вдалося, але все, що він провіщав, чомусь обов'язково збувалося. У селі вже навіть почали поглядати на нього скоса, а коли наближався до гурту – замовкали, бо сторонилися. А чого сторонитися, ніби він якийсь там "чорний відьмак"?
Майже двадцять років день при дневі записував Кошич у свої, як він полюбляв казати, "зушетки-мацапурки" все, що тільки являла йому природа у цьому краї: і коли зійшов сніг, і коли пробився перший пролісок, і скільки днів трималися у квітні тумани, та що з них, врешті-решт, витуманилося, і коли травневі вітри злизували останні заморозки або травневе сонце сідало за засніжену вершину Кричевої гори...
А ще Кошич мав окремі "мацапурики", в яких, із того по— щодення, виписував усілякі там дивації – як ото грім у снігову пору, чи блискавиці у ясний день наприкінці січня. Отож, зазирнувши до своїх "зушеток-мацапурок", Кошич міг сказати, в якому році наприкінці червня "вишелешувалися" із піднебесся "білі мухи", і коли, ще наприкінці лютого, з якогось дива зацвітав квітами південний схил Кричевиці, щоб потім вимерзнути; та коли ще вересневий Дністер раптом брався раннім крижаним ясенцем. А хто, окрім нього, пригадає зараз, якими були ночі на Івана Купала кожного із двадцяти п'яти останніх років? Коли скресла ріка у п'ятдесят сьомому і відлетіли лелеки у шістдесят дев'ятому — як у селі ще гніздилася остання пара цих птахів. Так, остання...
Час від часу хтось із односельців, знаючи, що Кошич записує у свої "мацапурки" всіляку дивину, пробував допитуватися про якісь там давні події на селі, подробиці яких раптом захотілося йому пригадати. Проте Кошич тільки вражено зиркав на того чоловіка, ніби зичив добра найлютішому ворогові, і казав: "Гей-гей, чоловіче добрий, та я не пам'ятаю, що діялося тоді навіть зі мною самим. І не лише тоді, а й учора. А ти питаєш…"
У його "зушетках-мацапурках" справді й слова грішного не мовилося про людські діяння. Бо на цю справу, вважав він, є люди грамотніші і знаючіші. Та й скільки вже понаписувано отого всього: і про мудрість людську, і про безталання. А хто й коли брався укладати літопис Дністра, пташиних виріїв, або літопис оцієї долини? Хто й коли з такою впертістю осягав незбагненний світ стихій земних і небесних, та віщість подільських вітрів, чи пророчість першого весняного птаха? Усе має свою таїну. Усе сутнє має її. І не було нічого цікавішого і святішого для Кошича, ніж розгадування цих таїн.
Двадцять п'ять років тому вимурував він із сірого каменю-дикуна посеред забутого Дністром річища цю хату, й відтоді день при дні витворював свій літопис, намагаючись виявити оті потаємні зв'язки, що існують між вітрами і зливами, заморозками і туманами, співом птахів, повенями і цвітінням липи… Він, зі своїми "трьома класами і четвертим прибреханим", заповзявся з'ясувати, що і чим зумовлене та що із чим взаємопов'язане; та як відшукати отой, як він казав, "сикріт", оволодівши яким, можна було б, стоячи тут, на березі Дністра, прорікати на день прийдешній. А до того ж володів він якоюсь дивовижною здатністю провіщувати отим незбагненним пророчим даром своїм.
Тим часом ріка вже сягнула верхівки коси, і тепер каламутний потік бився у посічений схил загати, вирував поміж камінням, але врешті-решт упокорювався й далі шукав шляху поза узвишшям. Щоправда, в деяких місцях вода все ж таки затопила розмиту вершину, утворюючи маленькі озерця, і, щоб пройти через косу, Кошичеві доводилося перестрибувати з каменя на камінь, аж поки не дістався кручі, яка, за його уявленням, позначала один із призабутих річкою праберегів, між якими вона виколисувалась
Піднявшись розгрузлою стежиною на кручу, Кошич зупинився, і вже з цієї високості оглянув плесо Дністра, ліс по той бік й острівець, на якому сіріла між кронами дерев його хата… "Хоча б він уже втихомирився, — зітхнув старий, знову переводячи погляд на розбурхане плесо Дністра. — Хоча б знесилів, бо скільки ж можна?.."
Ще ніколи не сягав він такої пророчості у своїх гаданнях над "зушеткми", і ще ніколи у цьому селі та в цьому краї не вдавалося так загадувати на всенську весну. То де ж справедливість, якщо, навіщувавши оце все, передбачивши навіть цей "потоп", він сам найбільше й постраждає від нього?
"Ні, ріка мудра..." — пробував Кошич розвіювати свої страхи. Він спізнав найхитрішу хитрину цього краю, але передбачити рівень води у річці ще не здатний був, і тому єдине, на що міг покладатися, — на мудрість ріки. Одначе, хто ще, крім нього, міг покладатися на її мудрість?
Ледь помітна, уторована ним самим стежина виводила на кам'янисте узгір'я і поволі снувалася між зеленкуватими брилами, що все життя дивували Кошича своїми химерними обрисами — ніби століттями з них намагалися витесувати людські подоби найбездарніші майстри з усього Поділля.
Біля першої з брил Кирило ще раз глянув на берег річки, на скелю, що самотньо бовваныла посеред велетенського крицевого плеса, і, поправивши затиснуті під пахвою "зушетки-мацапурки", єдину річ із усього свого майна, яку вважав гідною порятунку, рушив понад берегом до кошар. Хотів пересидіти там непогоду у чабанській хатині, у гурті та біля печі, щоб потім, вислухавши чабанські байки-побрехеньки, ніби між іншим, проказати: "Я оце зазирнув до схід сонця у свої "зушетки-мацапурки"… То хтозна, як воно там буде насправді, але на таке виходить, що нібито після цієї зливи ще днів зо два попасмуритъся, а потім днів за три витеплиться, наче на літо. Хоча саме літо холодним видасться. Таким, що дощ при дощеві..." І нехай хоч вірять йому, хоч ні. А як справдиться його віщування – все одно згадають старого чабана Кошича.
"Брехня, згадають…" — мовив собі вже впевненіше, і саме в цей час помітив у видолинку, де між скелею і берегом брунатніло невеличке поле, самотню постать. Той чоловік у дощовику знічено стояв край засіяного яриною поля, ніби прощався з ним.
"Ковалик… — не впізнав, а швидше вгадав у незугарній постаті радгоспного рільника. І, ще сумніваючись: агроном то насправді, чи ні, подався до нього. – Ні, таки він Ковалик..."
Підійшов до купи каміння, поназношуваного сюди з усього поля, і зупинився біля неї за якихось два-три кроки від рільника. Одначе той чи не помічав його, чи тільки вдавав, що не помічає. А може, просто не до Кошича йому було зараз, не до розмов.
— Із хлібом тебе, Григоровнчу, — цими словами він вітав агронома навіть серед зими, і завжди Ковалик сприймав їх, як запрошення до розмови.
Проте цього разу він тільки знервовано озирнувся, сумовито глянув кудись у простір обіч Кошича та, скрутно хитнувши головою, знову перевів погляд на поле, на якому лиш де-не-де виднілися руді острівці прибитої, вимерзлої пшениці. Несподівані морози випалили, а тепер оця сатанинська злива мала ще й остаточно доконати її – і нічого тут не вдієш.