Істотно, що при зустрічі господині з квартирантом зайшла розмова про харчування.
Микола сказав, що коли говорити правду, то не харчується ніде.
— Недалеко від млина є кінний базар,— оповідав він,— там обмінюю свій кілограм борошна, що мені дають у млині, на пиріжки з якоюсь начинкою, найчастіше картопляною, часом на шматок м'яса дуже сумнівної якості, і так живу.
Це не зробило враження. Коли Микола уважніше глянув на лице своєї господині, то побачив, що воно зовсім виснажене, а шкіра на ньому тоненька, як папір. Те саме він помітив і на обличчі її сестри, що прийшла привітатись і познайомитись з ним. Чорне стареньке плаття, ще з довоєнних часів, висіло на цій старій жінці, як на вішалці. Вона облизувала раз по раз посохлі губи, з очей визирав голод. Говорила швидко, наче бубоніла, і Микола не все розумів, що вона казала.
— Не знаю, як до вас маю звертатись,— сказав він, привітавшись з другим мешканцем цього дому.— У нас можна все життя не знати імені людини, з якою говориш. Слово "пан" чи "пані" заступає ім'я і по батькові, вживане тут.
— Ви поляк? — спитала, усміхаючись, господиня.
Микола заперечив.
— Ні, я українець,— відповів,— але в Галичині всі звертаються один до одного словами "пане" чи "пані".
— У нас простіше,— промовила господиня.— Мене звуть Марія Адамівна, а її,— показала на сестру,— Марія Василівна. Ми двоюрідні сестри. Донечку мою кликати Сашею. Вона ще молода дівчина, а молодих по батькові не величають. Звали її батька Петром. Тепер ви вже знаєте про нас все. Як же звати вас?
Микола розказав про себе все так, як говорив уже, коли наймався на роботу, а потім у фабрично-заводському комітеті. Розповів, що він син учителя, що мати і батько ще живуть, що має сестру і брата, молодших від себе, а він найстарший в сім'ї, що закінчив гімназію, служив в австрійській армії, а по її розпаді воював з поляками в 1918 — 1919 роках, що був чотарем і це рівняється підпоручикові царської армії.
Жінки слухали його оповідання дуже уважно, а коли скінчив говорити, Марія Адамівна сказала:
— От ми й познайомились. Тепер розташовуйтесь і відпочивайте. Ми будемо називати вас просто Колею, не образитесь?
Микола сказав, що буде дуже щасливий: це йому нагадуватиме рідну сім'ю, де його так само звали.
Жінки вийшли, і Микола залишився сам у своїй кімнаті. Це була в його житті перша кімната, яку наймав самостійно, бо досі мешкав або в домі батьків, або в тих кімнатах, що їх під час навчання наймав і за них платив батько, або, нарешті, в казармах і військових постоях. А тут було вже щось власне, що він здобув самотужки, і це дуже тішило. Кімната була маленька, більшу частину її площі займало дерев'яне ліжко. Невеличке віконце виходило на чисте, вкрите снігом подвір'я, навколо стояла урочиста миролюбна тиша.
Микола згадав слово господині "розташовуйтесь" і посміхнувся. Під цим поняттям криється, звичайно, розкладання по поличках у шафі білизни, на вішалках — одягу, на етажерках — книжок і тому подібне. Зараз у нього нічогісінько не було. Міг хіба скинути і повісити на гачок біля дверей шинелю, але не зробив і цього, бо в хаті не палилось. З дровами було загалом важко, а про цих двох старих безпомічних жінок нічого й думати, щоб могли роздобути паливо.
"Як же вони все-таки існували? — запитував себе Микола.— Дочка працює. Хоч би подивитись, як виглядає ця їхня годувальниця".
— Це так, між іншим,— промовив уголос, немов злякавшись самої думки. Відколи потрапив у полон і пролежав місяць у тюрмі на голих нарах, голодний, вошивий, серед таких же, як і сам, а до того ж і хворих на висипний тиф товаришів по нещастю, коли йому, ще не зваленому тифом, доводилось щодня допомагати санітарам виносити з кімнати, де їх спочатку лежало двадцять сім чоловік, недавніх молодих офіцерів обдуреної і покинутої на поталу голоду і тифу української галицької армії,— хворих, а два рази і мертвих товаришів, доки їх не залишилось в кімнаті семеро; відколи він утік з того вошиво-тифозного пекла, щоб не чекати, поки винесуть на ношах і викинуть на автомашину і його закостенілий труп,— від того часу якщо й думав про що, так це про рятування власного життя. Надія на рятунок не покидала його навіть тоді, коли він, хитаючись від голоду, йшов Пстінською вулицею назустріч невідомій долі, бо хто його міг чекати в незнайомому місті, що він міг у ньому знайти? Але жадоба життя гнала вперед і пригнала до воріт млина Дубин-ського, де він знайшов дружню руку скромного старого сторожа. Він пригадує, з якою насолодою приймав гарячий душ у лазні, а потім одягав чисту білизну і обез-вошивлений у дезинфекції одяг. О, пам'ять про цього свого рятівника, Аристарха Андрійовича Волкова, росіянина, який і не зовсім розумів його мову, бо не раз перепитував, що значить якесь слово,— Микола понесе через усе життя.
З того часу, як він поступив на млин робітником і почав регулярно, хоч раз на день їсти, він остаточно повірив у свій порятунок. З приходом Червоної Армії, а з нею і Радянської влади, він міцно закріпився на роботі, полюбив її, приловчився і працював як старий, досвідчений робітник. І ось, нарешті, дістав і помешкання. Далеченько воно від місця праці, проте є надія, що скоро підуть трамваї, і стане легше ходити на роботу, і жити стане легше. З кожним днем люди чекали матеріального полегшення.
Трамваї справді скоро пішли, одначе з харчами було все ще туго. Країна вела війну з інтервентами. По селах і хуторах темними осінніми ночами лунали постріли з обрізів. Багатії не здавались. Микола чув про це на роботі. Його напарник Охрім Гиря щодня з насолодою розказував щось нове і завжди страшне, трагічне. Чи про вбивство голови сільради, чи якогось активіста з комітету бідноти. Причому всі ці вбивства були звірячі: убитим насипали в рот або в розпоротий живіт пшениці, залишали на грудях жертв зловіщі, знущальні написи. Так само зі смакуванням оповідав він про перемогу якоїсь білої частини на фронті.
"Звідки він все це бере? — дивувався не раз Микола.— Адже в газетах про це не пишуть". На прямо поставлене питання Гиря сміявся.
— Ха-ха! Знаю! Чого тобі ще? Все знатимеш — скоро постарієшся.
Оповідач вів себе нахабно, не турбуючись, що його іноді слухають люди, які не співчувають йому, а таких була переважна більшість у млині. Але він знав, що, коли і як говорити. Найменше церемонився з Миколою, якого чомусь вважав своїм однодумцем, хоч той не давав ніколи для цього приводу. Гиря знав, що Микола колишній офіцер, і для нього цього було досить, щоб вважати його своїм. Для нього офіцер був синонімом чогось реакційного, і нічого не допомагали запевнення Миколи, що це не так; Гиря вважав, що Микола маскується, але в душі — він його спільник.
— Ти гадаєш, що з тобою уже кінець, що тебе вже не будуть займати? — єхидно усміхався Гиря, коли Микола йому перечив, запевняючи, що вірить в нову владу, і доводив її перевагу над владою буржуазії.
— А в ЧК також віриш? Микола не зрозумів.
— Про ЧК чув?
— Чув.
— Але там ще не був?
— Ні.
— Будеш,— і заливався реготом.— Там ти побачиш, що то за власть, покуштуєш, пізнаєш, почому лікоть кваші.
— Даремно лякаєш, я не 6оюсьу— говорив упевнено Микола.— Нічого злого я не зробив, проти Радвлади не виступав ні словом, ні ділом, нема мені чого боятись.
— Нема? — На Миколу дивились великі чорні циганські очі Гирі,— А те, що був білим офіцером, ніщо?
Микола сказав, що ніколи білим не був.
— Ну, жовто-блакитним, не все одно! Не вмер Данило — так болячка задавила.
— Чекай, а хіба це злочин? — спитав Микола, сам не знаючи, чому таке питання вирвалось з його уст.
— Для більшовиків — це злочин,— сказав упевнено Гиря.
Микола на мить задумався. Може, й справді так. Він пригадав, як не сповна рік тому це саме говорив йому його приятель і друг раннього дитинства Іван Дума, коли допитував його як полоненого. Тоді він також говорив, що більшовики розстрілюють офіцерів, але це була неправда, він переконався в цьому.
— За те, що мене мобілізували колись в австрійську армію і мимо моєї волі зробили маленьким офіцером, я мав би за це покутувати? Не може бути.
— Ти служив і у Петлюри,—не здавався Гиря.
— Неправда, я служив у галицькій армії і воював за визволення свого народу від папської неволі. Це була священна війна, це мусить кожен зрозуміти.
— Як знаєш, можеш вірити, можеш не вірити,— додав Гиря, — Зрештою, поживеш — побачиш, бо, як я помічаю, ти ще нічого не зрозумів.
Ця розмова прикро вразила Миколу, і зараз, сидячи в затишній кімнатці, він ясно пригадав її.
"Чи справді чекають мене неприємності?"
Ця думка отруювала гарний настрій, а таким він міг бути хорошим у цій маленькій кімнатці.
З
Микола заснув, сидячи за столом, заколисаний тишею, яка запанувала в цілому домі по відході господині і її сестри. Нічна праця в млині, далека дорога на Гончарівку втомили-таки.
Прокинувся від легкого стуку в двері. Глянув крізь вікно, надворі вже сутеніло — спав-таки довгенько. Від невигідної пози, бо спав сидячи, боліли в'язи і стерпли руки. Стук повторився. Тоді він скочив з крісла, поправив розкуйовджене волосся і підійшов до дверей.
— Прошу,— запросив він.
Перед дверима стояла Марія Адамівна.
— Задрімали? — спитала, приязно посміхаючись..
— Тут так хороше, так тихо, мабуть, задрімав,—• сказав юнак червоніючи.
— Ходіть до нас на так званий чай,— сказала гостинна жінка.
Микола подякував за запрошення, не зрозумівши гаразд, про що йде мова.
В кімнаті, куди ввела його Марія Адамівна, вікна були завішені. На столі, над маленькою пляшечкою, в шийці якої був прилаштований в бляшаній трубочці гнотик, блимав малесенький вогник. Цей вогник ледве освітлював стіл, на якому в гарних порцелянових чашках, що якимось чудом збереглись з давніх-давен, парувала якась бура рідина. Оце й був "так званий" чай. За столом, крім Марії Василівни, що вже сиділа на своєму місці, Микола побачив усміхнене личко дівчини. До неї підвела його Марія Адамівна і представила:
— Оце моя Сашенька. Микола здалека вклонився.
— Ходіть ближче, подивлюсь, який ви,— промовила дівчина, простягаючи хлопцеві свою маленьку ручку.
Це була невеличка, тендітна блондинка, років двадцяти, струнка і граціозна, мов фарфорова статуетка. Великими в неї були тільки блакитні, променисті очі.
Бачачи ніяковість юнака, що наче розгубився після її сміливої мови, дівчина запросила його роблено великосвітським жестом до столу.
— Розділіть з нами трапезу,— промовила, показуючи на порожній стілець.
Микола сів на вказане місце і тоді вже міг глянути й на сіл.