Ти мені тут гляди! Не баламуть народ. Що це за стрілянина була?
— А чого ти, Дем'яновичу, причепивсь до чоловіка?— знову озвавсь Легейда.— Хіба ж це він? Своїх он архаровців питай.
Колодій ближче підступив до голови і став розповідати, як Лука відняв у Гмиренка гвинтівку, як вони прийшли сюди, додому до Луки, відібрати, а він засунувся.
— А стріляв хто?
— Та то ми. Вгору. Думали, страху наженемо, відсуне. А він з хати як почав палити!
— Як — із хати? Куди ж?
Мусив Колодій розказати тепер і про шибки.
— А це вже даремно,— сказав досить байдуже голова. Потім, поміркувавши трохи:— Скажеш, Федоре, дідові Га-расимові, хай на горищі у нас там пошукає. Ще з царських портретів скла там того! Хоч і бите, на такі шибки можна вибрати. І щоб це мені було востаннє! Отака анархія! Бо у мене і в холодну недовго потрапити. І на цьому — кінчай базар.
— Так зброї ж не віддають!
— Як це, не віддають? Смішно й слухати! Негайно ж мені віддайте!
— Кому віддати? Оцим...— І Грицько вжив досить-таки образливого іменника для "вільних козаків".
— Подуріли чи п'яні?— від подиву аж плечима знизав Рябокляч.— А хто ж у волості вартуватиме? А маєток хто охоронятиме?
— На таку охорону і я згоден!— кинув хтось із гурту.— То охорона! Ніч на печі переспить з куховаркою, на теплім черені, а вдосвіта, поки народ іще в дворі не заворушиться, повз кошару йдучи, ягня — під заполу.
— Та ще ж вибирає, щоб не абияке, а каракульча! От тобі й смушок, і тушка — на закуску. А самогон і дома є.
— Та пилипівка ж,— обізвалася жартом котрась із жінок.
— Це нам. Нам і на святках пилипівка буде. А як комусь, то й зараз — м'ясоїд!
— А чого це пан Погорєлов приїхав? Хто йому дозвіл дав?
На це Рябокляч визнав за потрібне відповісти:
— А ніякого дозволу йому поки що ні від кого й не треба. До Установчих зборів. Як там вирішать. А поки що, живи собі. Гуляй по парку. Дихай свіжим повітрям. І їжею не обмежуємо: хочеш — пісне їж, хочеш — скоромне. А от до хазяйства — носа не суй! Не твоє вже, народне!
— А що ж то Пожитько чаї з ним розпиває? Та з управителем. А може, й по чарці!
— Не знаю. Не знаю, не бачив іще Пожитька сьогодні. Завтра на засіданні ревкому попитаю.
Кіндрат узявся пояснити.
— Та то Гармаша Остапа, братеника ось,— хитнув головою на Артема,— ми з Пожитьком у двір з волами погнали. Самоправно взяв у загоні, дерево з лісу возити. А там у дворі й зіткнулися з генералом та управителем. Ох, як зчепились були! Пожитько не дає волів, а генерал в одну шкуру: поки що я тут хазяїн! І дозволив, на цілий день. І зараз оце, в який уже раз, у ліс поїхав.
— От тобі й не хазяїн!
— А я поткнувсь до Пожитька хоч хмизу привезти який раз,— нема розпорядження, і голови не мороч!
— У пана більше співчуття,як у свого!
— А це з тих своїх, що коні водять! Не бійсь — як для себе!..
— А чого солі, чого гасу в крамниці нема?— підступили ближче до голови жінки.
— Бо гас — Баку, сіль — Азовське море. Може, вам іще й матерії? Ситцю в квіточках? Нема, та й не ждіть, жіночки, скоро. Обходьтесь, як самі знаєте. Поки своїх фабрик, на Україні, не набудуємо. А поки що дружні держави і підкинули б, так не до того їм: з німцями треба кінчати. Та ще й самим! Бо ми ж покинули фронт. Домуємо! Докликались-таки, як Невкипілий Першого травня на мітингу вчив. От і здобрійте тепер уже одним. Для чого вам той гас?! Як-небудь і поночі...— І сам засміявся з свого жарту.
— Та й доки ж? Різдво йде — та ні просолу. Маслянки, і тієї в крамниці нема!
— А чого ви до мене з цими вопросами?— знизував плечима голова і вже примірявся, як би йому з натовпу вибратись.— Правління є в кооперації, Пожитько в земельнім комітеті.
— Та ти ж голова!
— Отож! У мене й без цього діла вистачає. Коли не я, то хто ж тоді буде правильну політичну лінію у волості вести. Щоб була — як борозна рівна у доброго орача. Роботи хватає. Зараз усі сили на підготовку до виборів в Установчі збори.
— Та були ж уже вибори. Ти краще скажи: коли — наші?
— То не ті були. То всеросійські. З тими нічого не вийде: розженуть більшовики. Бо самі власть захопили у Петрограді. А тепер і в нас домагаються нав'язати народу свою диктатуру. Не вийде!
Останні слова Рябокляч одверто адресував Артемові. Пильно вдивляючись в його лице, він навіть примружив одне око й задоволено настовбурчив руді підстрижені вуса.
— А я вірю, що вийде!— сказав Артем не так Рябоклячу, як до гурту, що вже виріс у чималий натовп, заливши ціле Дудчине подвір'я.— Тепер уже народ не той. Довго водити себе за ніс не дасть нікому. Диктатурою лякаєш. А хто ж, як не більшовики, не диктатура пролетаріату, хто як не Рада Народних Комісарів на чолі з Леніним, перша з усіх влад за всі місяці революції дала народові і мир, і землю трудящому селянству?
— З миром ти не поспішай,— перепинив Рябокляч.— Ще невідомо, що там у Бресті німецькі генерали, яку міну підкладуть. А про землю,— хто ж ви такі, щоб землю селянам давати? Селяни самі хазяї на землі, самі її й візьмуть.
— Авжеж! І навіть раніш, аніж ти думаєш. Не ждатимуть Установчих зборів. Поки пани Грушевський, та Вин-ниченко, та Петлюри всякі спроможуться круг пальця мужика обкрутити. І ніякі потуги вашої куркульської партії не перешкодять народу. Залізною мітлою змете вас на смітник історії. Ну, це як взагалі казати, про цілу партію. А якщо про окремих її представників... Ось питали тебе, коли перевибори. Чого ти не сказав?
— Тебе ждали!— іронічно відказав Рябокляч. Але потім зважив на те, що для людей це не відповідь, і додав похмуро:— Немає вказівок ніяких згори.
— А знизу? Я, наприклад, чув про ухвалу піщанської громади.
— А громад таких у волості біля десятка. Що ж та пі-щанська?
— Як чорт ладану, боїтесь перевиборів. Бо знаєте: чесні люди як прийдуть до влади та як колупнуть... Я не про тебе особисто кажу. Може, це робиться у тебе поза спиною. Хоч і це не виправдання для тебе. Як колупнуть, що ви тут в маєтку натворили! Скільки добра народного розікрали. Ти хлопців ось холодною лякав. Гляди, як би вам гуртом у ту холодну не потрапити!
— Гляди, як би я тебе ще сьогодні не посадив!— розлютився Рябокляч.
— Так нема ж кому стерегти!— сказав жартома Легейда.— Розкозачили твоїх козаків. Ще десь двоє тиняються, та, видно, і їм те саме буде.
— У мене є, крім ваших лопухів!— сказав голова.— Тільки команду подам своїм лісовикам-ліщинівцям...
— А це ти вже, Дем'яновичу, і зовсім хтозна-що говориш. Не подумавши, ляпнув. Та чи ж рівняти вашу Ліщинів-ку до нашого села?! У нас кожен куток більший за всю Лі-щинівку. А всіх кутків аж чотири. Мало не до сотні фронтовиків. Та й не всі ж з порожніми руками вернулись. Тільки свиснути!.. А зваж, Дем'яновичу, такий, щоб свиснути зумів, у нас, далебі, знайдеться.
— Ну от! Договорилися до самої точки!— криво посміхнувся голова.— Далі вже тільки й лишається — врукопашну, на штики! Домітингувались,одним словом. Годі, кінчай базар!— І зразу ж, щоб останнє слово було-таки його, швидко прокульгав крізь натовп до саней.— А зброю, хлопці,— гукнув уже з саней,— коли вже так боїтесь у руки їм віддати, занесіть мені зараз же у волость. Дідові Гарасимові віддасте.
Нехай поки що складе у мій кабінет.— І торкнув набалдашником ціпка кучера в спину.
Коні рвонули, тільки сніг метелицею обдав натовп.
Поволі стали розходитись— й люди з двору.
Лука хитнув головою на двері.
— Зайдімо, хлопці. Є про що поговорити. Та й ти ж, Артеме.
Артем сказав, що коли й зайде, то хіба на часинку. І справді, у хаті він навіть не сів.
— Півдня йду і ніяк не дійду до Тимохи. А діло нагальне. Нехай уже, Дарино, іншим разом посидимо. Розкажеш, як ти Луку свого у гайдамаки не пустила.— Тоді до хлопців:— А вам посидіти варт, є об чім поговорити, раз уже зважились на таке. І не дреф, хлопці. Чули, що ото Петро Легейда сказав: якщо до чогось, цілий загін за плечима у вас стане. Але з отою рахубою,— хитнув на стіл, де Дарина вже поставила страву — миску з квашеною капустою та солоними огірками, нарізаний хліб на дерев'яній тарілці і пляшку самогону,— треба, хлопці, кінчати. Всерйоз і надовго. А тобі, Грицьку, мабуть, краще уже було б обійтись без неї і на цей раз? Чи для чого ти пляшку у себе на лутці на виднішому місці поставив? Комедію строїв?
— Та це ж, Артеме, саме той незвичайний случай,— відповів Грицько напівжартома,— про які мачуха тоді з весілля почала, та не всі перелічила. Як це можна, щоб дружбу бойову та не окропити?!
— Не бійся, розуму не проп'ємо! — заспокоїв Лука.— Та сідай і ти з нами! Ну, раз ніколи, не буду й просити. Ходи здоров! — І коли Артем вийшов, а хлопці сіли за стіл, уже наливши чарку, але перед тим, як випити, сказав жінці: — Візьми-таки двері на засув, Дарино. Безпечніше буде!
Дарина мовчки вийшла в сіни й клацнула засувом.
XII
Старий Невкипілий, Прокіп Іванович, вже другий місяць лежав прикутий до постелі гострим приступом ревматизму, на який він захворів іще на Нерчинських копальнях120, де відбував свою дванадцятирічну каторгу. Тоді, в дев'ятсот шостому році, полтавський губернський суд засудив його до восьми років каторги. Але у дванадцятому році, за активну участь у заколоті, в зв'язку з розстрілом робітників на Ленських золотих копальнях, йому набавили ще чотири. Отже, Лютнева революція його застала лише з кількома місяцями недобутого строку. І якраз — під час чергового приступу хвороби,— з тиждень уже валявся в казармі на нарах, без будьякої медичної допомоги та догляду. Тим-то, опинившися зненацька в санітарному вагоні поїзда Владивосток — Москва, Прокіп Іванович, як потім, у рідкісні години не дуже веселого гумору, розповідав своїм односельчанам, спершу навіть подумав був, що це вже він помер. І вже — на тому, світі — потрапив у рай. Видно, й там, на небі, як і на землі, все пішло шкереберть. Хіба б же колись, за старого режиму, святий Петро121 пустив отакого грішника-каторжника в рай, коли йому дорога прямісінько в пекло?! Бо то таки справді було раювання. Викупані, як малі діти, у білих сорочках, в чистих постелях. А поміж койками, як ангели, тільки що крил за плечима з-під халатів не видно, сестри-жалібниці. Ласкаві, дбайливі: "Може, ви гражданин хороший, бажаєте чого? Може, вам, поки обід, книжку чи газету почитати?" А про харчі — що вже й казати! Не те що ніколи не куштував такого, а й нюхати не доводилось: коли не котлети, то яєчня на салі, а як не яєчня,— обратно ж таки котлети! За ті два тижні, що додому добиравсь, аж поправився, як соком наливсь.